Катеринослав-Дніпро: кохання крізь століття

Зустріти справжнє щире кохання наші пращури прагнули здавна. Тож скіфи та сармати, українці часів Київської Русі, лицарі козаччини, жителі дореволюційного Катеринослава не закривали свої серця від стріл Амура. Ані війни, ані труднощі долі не здатні були стати на заваді люблячим серцям. Про те, як наші земляки закохувалися, до яких хитрощів удавалися, аби сподобатись, як натякали на свої почуття та які подарунки робили — все це «Вісті» дізналися під час відвідування виставки до Дня святого Валентина в Історичному музеї імені Дмитра Яворницького.

КОРАЛОВЕ ­НАМИСТО

Як виявляли свої почуття наші пращури за часів козаччини? Що чоловіки дарували жінкам? А може, на презенти та палкі слова у них і часу не вистачало? Адже за постійних військових умов життя серця людей навряд чи були схильні до любові… Виставка ж, що відкрилася в історичному музеї Дніпра, свідчить на користь кохання й підтверджує: навіть у найважчі часи наші пращури не забували про свої найпотаємніші почуття. Козаки ж, не зважаючи на зовнішню суворість, завжди шанували дівчат та жінок. До того ж як молоді хлопці, так і вже поважні за віком чоловіки. Серед експонатів, що присвячені закоханим часів козаччини, нашу увагу одразу привертає коралове намисто. Із розповіді працівників музею дізнаємося, що в українських родинах існував звичай: чоловік дарував дружині коралове намисто як знак кохання та поваги. Тож, бувало, що жіночки одна перед одною вихвалялися кількістю та якістю подарованих коралів: якщо багато їх на шиї — то чоловік палко кохав свою дружину. Між іншим, кількість ­низок намиста та розмір намистин свідчили й про добробут. Найпрестижнішим уважалося мати 24-25 низок із великими намистинами!

Своїм коханим козаки дарували й срібні та золоті монети. Ці прикраси жінки також нанизували серед коралів. Подібне намисто називали «дукач» і вважали оберегом.

А що ж дарували представниці прекрасної половини людства своїм захисникам? Наприклад, за часів козаччини нареченому, який вирушав у похід, дівчина презентувала як символ вірності й любові вишиту хустку чи маленьку подушечку, яку називали «ясик», або стрічку із власного віночка.

МОВА ВІЯЛА

Та все ж найромантичнішою для наших земель стала доба, починаючи із XVIII ст. У цей час з’являється так звана «любовна мова віяла». Вона була загальноприйнятою частиною життя людей вищого світу. Так дами робили таємні знаки кавалерам, а чоловіки, у свою чергу, розпізнавали їх. Ось, наприклад, якщо мешканка Катеринослава під час міського балу подавала віяло верхнім кінцем — це означало не інакше як «симпатію та любов». Коли ж розкривала віяло із одночасним кивком голови, то таким чином вона висловлювала подяку. А якщо у дівчини був сумнів стосовно коханого, вона закривала віяло, і тоді вже можна було ні на що не сподіватися. А ось довгоочікуване «так» — то скромний дотик віялом у лівій руці до правої щоки. «Ні» — дотик відкритим віялом правою рукою до лівої щоки. Коли ж дівчина прикривала підборіддя і частину щоки із одночасним кивком голови та посмішкою — це означало кокетування. Як же ж було сказати «Я вас люблю!», коли навколо безліч чужих очей? І це вміли світські левиці! Вони швидко правою рукою вказували закритим віялом на серце.

ЗРАЗКОВІ ­СТОСУНКИ

Загалом виставка у музеї видалася дуже цікавою та різноманітною. Вона містить чимало фотографій, малюночків та експонатів. Кожен із них — ніби пронизаний коханням і здатний розповісти дивовижні історії про палкі серця, що пройшли крізь роки. Серед найвідоміших родин — сім’я Олександра Поля, який разом зі своєю дружиною прожив багато років і був до кінця життя у неї закоханий. Олександр та Ольга зустрілися випадково. Випускниця жіночої гімназії, вона була розумна та красива дівчина. А крім того, неабияк заможна — мала півтори тисячі десятин біля Любомирівки. Та не це вплинуло на вибір Олександра Поля. Його почуття були щирими. Тож подружнє життя видалося міцним. От і отаман-характерник Іван Сірко був по вуха закоханий у свою Софію, яка, подейкують, урятувала його від загибелі.

Але історії видатних жителів нашої області на цьому не завершуються… Більше — почуєте у музеї.

АНФІСА БУКРЕЄВА, ФОТО АВТОРА


Метки: , , , ,