Дніпровський лікар Сергій Слєсаренко творить дива

Через дбайливі руки медиків опікового відділення другої міської лікарні в Дніпрі пройшли понад 400 важко поранених українських захисників. Майже усім вдалося зберегти кінцівки. Тутешні лікарі, медсестри, санітарки за мізерну зарплату роблять дива, повертаючи хворим здоров’я. Нещодавно керівник Центру термічної травми та пластичної хірургії в Дніпрі Сергій Слєсаренко був нагороджений орденом святого Пантелеймона за новаторство в медицині. Про це та інше – в інтерв’ю «Вістям».

Тактика активної хірургії

– Сергію Володимировичу, що таке Центр термічної травми і пластичної хірургії? Це опікове відділення?

– Ні. Зараз Центр у Дніпрі працює децентралізовано. Тут – відділення для дорослих. Для дітей – в інших районах міста. До нашого відділення приєднали лише блок пластичної та реконструктивної хірургії. Реанімація – тільки загальнолікарняна. Отже, завідую цим опіковим відділенням, а також виконую функції головного фахівця області і керівника Центру, який іще повністю не сформований. У ньому мають бути всі структури – від приймального відділення до реанімації, операційних блоків. Є рішення МОЗ від 2013 року про те, що в Дніпрі планують побудувати Центр термічної травми і пластичної хірургії. Навіть існує проект. Але чиновники, і насамперед головний лікар цієї лікарні, з незрозумілих причин блокують його створення.

– Розкажіть, як вдається зберігати кінцівки пораненим?

– Передусім, завдяки тому, що в області налагоджена швидка евакуація поранених. Для лікування запроваджуємо тактику активної хірургії, за якої пересаджені клапті шкіри зберігають кінцівки. При цьому пересаджуємо й судини, які живлять уражені кісткові структури. Був у нас надскладний випадок. Боєць Олексій Бондаренко потрапив під потужний вибуховий пристрій. Його кінцівка лежала поруч з ним і дуже добре, що на «передку» розумні люди поставили хлопцеві апарат Єлізарова, не відрізали ногу. Ми ризикнули і вперше таке зробили: відрізали великий м’яз зі спини і пришили до судин, що залишились на гомілці. План операції розроб­ляли тиждень. Треба було зібрати команду, яка, попри те, що не отримує зарплату, оперуватиме понад 10 годин так, нібито пообіцяли премію. Ентузіазм тут має бути шаленим.

Виріс на руках у лікарів

– У шкільні роки мріяли бути лікарем?

– Мріяв бути льотчиком, займався в гуртку ДОСААФ авіамоделюванням. Також ми досконало вивчали хімію. Не ходили на дискотеки, а з друзями залюбки паяли різні мікросхеми з електроніки, аероплани будували, які управляються по радіо; з парашутом стрибали; нітрогліцерин синтезували і порох усіх видів випробовували. Якось склали саморобний вибуховий пристрій і ось – частини пальця в мене немає. Комісію б у льотчики не про­йшов. Мама завідувала першою лабораторією штучної нирки в Дніпропетров­ську. Я виріс, можна сказати, на руках у лікарів, тому й пішов у медицину. Одразу знав, що буду тільки хірургом – це чоловіча спеціальність.

– У цій лікарні працюєте вже 30 років…

– З другого курсу – тут була загальна хірургія, і все, що треба вміти для цього, я пройшов. Працював спочатку звичайним хірургом. До опіків ставився так: ну, намотують якісь пов’язки, а я ж великою хірургією займаюся. Науковим керівником опікового відділення тоді був професор медичного інституту Іван Пет­рович Біжко. Десь у 1988-1989 роках я по­їхав з ним на конгрес у Барселону і там побачив, настільки цей напрямок цікавий. До того часу опікове відділення викликало огиду – хворі місяцями лежали, рани смерділи. Адже в Радянському Союзі під час лікування опіків застосовувалась очікувальна тактика: оперувати не можна, рани повинні очис­титися від згорілої шкіри. А в Європі одразу оперували і пришивали заплату. В ті роки в нас 40% опіків були вироком, виживали одиниці. Сьогодні ж ми лікуємо понад 90% опіків. Ідеться не тільки про військових. Є люди, які не можуть повноцінно жити без пластичної та реконструктивної хірургії. Але чомусь МОЗ не хоче офіційно затверджувати спеціальність «пластичний хірург». «Попередники» нам чітко говорили: «Дайте мільйон доларів, буде вам спеціальність». Якщо фах не затверджений, немає чітких правил гри і контролю. Чомусь склалося враження, що пластична хірургія – лише краса. А це ж і пересадка пальців, вух тощо. Є також велика когорта онкохворих, яким пластичні хірурги можуть допомогти. Ми швидко нарощуємо шкіру, ставимо вакуумні апарати, що прискорюють приживлення.

На гідному рівні

– Чула, що працюєте в операційній, в якій обладнання ще 1940-х років.

– Уже ні. В 2014 році приїздив до нас шведський посол. З ним були й іноземні лікарі. Вони побачили у нас лампу й операційний стіл 1940 року випуску: тут у 1942-му був німецький евакогоспіталь, німці усе обладнали. Коли ж виявилось, що ми ще й працюємо на гідному європейському рівні, то подарували нам операційний стіл, лампу, мікроскоп і частину інструменту. Також ми нічого не зробили б без волонтерів із «Фонду оборони країни», які багато всього подарували. Ми й самі щось купуємо. Зокрема, перші два сучасних функціональних ліжка я придбав за свої гроші.

Зі шведами була така ситуація… Стоять з ними наші чиновники. Саме привезли трьох поранених, усі закривавлені. Ліфта немає, я їх сам несу, бо знаю, що моїм дівчатам треба допомогти. Адже воя­ки – дебелі хлопці, а молодший медперсонал у відділенні – пенсіонерки або студентки. Підходять двоє, беруть ноші і несуть разом зі мною. Спілкуються україн­ською. Потім з’ясовую – це ж співробітники посольства Швеції в Україні! А наші стоять – руки в кишені.

– Ви маєте свої винаходи. Розкажіть про найцікавіші доробки.

– Ось моя кандидатська дисертація, 90-й рік. Ми із професором Біжком випускали нечувану для СРСР сорбційну пов’язку, отримали на неї патент в Україні. Цей сорбційний матеріал висмок­тує з рани в сотні разів більше токсичних речовин. Через п’ять років я знайшов таку пов’язку на німецькому стенді.

– Ваші діти ідуть по Ваших стопах?

– Так. Старший син Кирило працює на кафедрі загальної хірургії, торік захис­тив кандидатську, сьогодні оперує хворих та чергує в нашому відділенні як зовнішній сумісник. Молодший Дмит­ро вчиться на 3-му курсі медичного. Є онук, який ходить до школи.

Штрихи до портрета:

* Сергій Володимирович Слєсаренко народився 13.02.1963 р. у Дніпропетровську (нині – м. Дніпро).

* Освіта: Дніпропетровський медичний інститут (1986 р). У 27 років захистив кандидатську дисертацію, а в 33 – докторську.

* Звання: професор, доктор медичних наук, лікар-хірург, пластичний хірург, комбустіолог вищої категорії. Член-кореспондент УАН, член правління Асоціації комбустіологів України (АКУ) та Всеукраїнської асоціації пластичних, реконструктивних та естетичних хірургів (ВАПРЕХ), член European Burns Association (EBA) та інших медичних асоціацій.

* Наукова робота: автор і співавтор понад 150 наукових робіт. Має авторські свідоцтва і патенти на 21 винахід.

Наталія Біловицька