Художник з Кривого Рогу перетворює стіни в унікальні картини (Фото)

У Кривому Розі стіни загальноосвітньої школи № 33 перетворили на картини. Автор – місцевий художник
Віталій Бигич, який зобразив на стінах пейзажі та визначні краєвиди міста. Чоловік налаштований зробити навчальний заклад особливим, адже вільних місць ще є чимало. «Вісті» поспілкувалися із Віталієм про  життя, творчість, щастя та самий найдорожчий проект у творчості криворізького майстра.

В атмосфері фарб

– Пане Віталію, Ви народилися у творчій родині, виходить уже з дитинства не виникало запитання – «Ким бути»?

– Народився в селі Лучин, що на межі Київської та Житомирської областей, біля міста Фастова. До Кривбасу переїхали, коли мені було три роки…  Ріс у творчій атмосфері фарб, полотен та пензлів. Мама Людмила Бигич, як і її рідна сестра, а моя тітка, Надія Сиротюк, були художницями. Вони й сьогодні продовжують творити, у молодості ж виставляли свої роботи в Українському домі в Києві. Влітку на канікулах нас із сестрою Анжелікою Вергун відвозили до бабусі на Житомирщину. Природа Полісся –  просто чудова, а як подорослішали, тітка брала нас на пленери, де ми малювали свої перші акварелі. Тато Борис Артемович, його вже немає на цьому світі, був теж творчою натурою, займався різьбою по дереву, чеканкою, сам виготовляв меблі. У нас вдома все було зроблено батьковими руками.

– Яким був Ваш шлях у мистецтво?

– Закінчив художньо-графічне відділення факультету мистецтв Криворізького педуніверу. В армії мені дуже пощастило з безпосереднім начальником частини, в якій я служив, підполковником Василем Богінським. Він багато на що відкрив мені очі, я прилаштувався художником оформлювачем. Це як раз був час становлення української армії. «Ленінські кімнати» перетворювали в «Світлиці». Коли мого начальника забрали в Київ, до Головного Управління Внутрішніх Військ, він запропонував їхати з ним. У столиці я долучився до розробок шевронів, військової геральдики. Внутрішні Війська України були без державної символіки. Ось там я вперше зрозумів, що мені подобається, те що я роблю.

Вже пізніше виставляв свої роботи на Анд­ріївському узвозі, де відчув атмосферу художників. Тоді й захотілося спробувати себе у мистецтві. Повернувся до Кривого Рогу, де почав розписувати стіни їдалень, ресторану, писати картини на замовлення. Потім один розумний чоловік порадив мені взятися суто за розпис стін, так і мовив: «Поголодуєш років зо два, а потім, побачиш, буде результат…» .

–  Ну і як?

– Треба віддати належне моїй дружині, терпіла менше двох років і таки почалися замовлення. Створили сайт, де я виставляв свої роботи і зразки вже виконаних робіт, зразки інтер’єру.

– Ця послуга не з дешевих? Хто в основному Ваш замовник?

– Так робота нелегка, дороговартісна. Метр квад­ратний коштує 700 гривень. Часом домовлялися за півціни вартості виконаних робіт, проте матеріал був замовника. Бувало, що мені давали гроші й я сам купляв матеріал. Вибирав, щоб було дешевше, людям це подобалося. Серед моїх клієнтів – викладачі київських вузів. Наприклад, відомому мис­тецтвознавцю Тетяні Свербіловій розписав весь будинок. Загалом об’їздив всю Київщину, працював у Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Чернігові, Фастові, Боярці. По-три, по-чотири місяці не бував удома. Зазвичай людям подобаються види Парижу, Мадриду, Лондону, зображував Римський Колізей.

Особлива школа

– Як стіни школи №33 стали Вашим найбільшим мольбертом?

– Ну, по-перше, я цю школу закінчив 20 років тому. Тут навчався мій син. Вона завжди була звичайною, нічим непримітною. Сама ідея виникла ще у 2011 році. Знайомий художник запропонував розписати шкільний музей. Я роботу виконав. Директору школи Валентині Комісар вона дуже сподобалася. Через рік, коли я перевів старшого сина до цього навчального закладу, ближче поспілкувався з  Валентиною Олександ­рівною і почав розпис. Захотілося зробити цю школу особливою, щоб вона відрізнялася від усіх.

–  З чого почали?

– Із сходових прольотів. На стінах відобразив природу нашого краю. Зиму, весну, літо та осінь. Далі за чотири дні розмалював Різдво. Деякі з картин займають усю стіну, такі як панорама міста із різними його куточками.

– Хто Вам допомагав?

– Деякий час – сестра. Але потім зрозумів, що самому працюється краще.

– Якими були перші реакції на Ваші розписи?

– Діти  спершу думали, що за це з їхніх батьків братимуть гроші. Учителі ж раділи, що виховали такого учня. Сьогодні школярі із нетерпінням чекають кожного понеділка, аби побачити нові розписи. У школі навіть відкрився гурток із малювання. Діти стали більш культурними, уважними та дорослішими. Якось першачки нагримали на дядьків що, несли коридором скло і якимось чином пошкодили одну з картин. О! Як вони накинулися на них, мовляв – це ж наш художник малював, будете самі все відновлювати (посміхається).

– Після школи  побільшало запитів?

– Так, сусіди, знайомі запитували, чи можу я розписати їх квартири, під’їзди. Побільшало приватних замовлень. Після школи була дворічна перерва. Розписував стіни Центру соціальної реабілітації дітей, що в Саксаганському районі Кривого Рогу. Там теж довго працював.

 – Але школа №33  виявилася найтривалішим та найулюбленішим Вашим проектом? 

 – Так. Про заклад почали говорити. Вийшло чимало телесюжетів. Мені ще залишилося зобразити два моря, природу, Тернав­ський район. Хотілося б, щоб влада звернула увагу на школу, адже проблем вистачає. Я відпочиваю тут душею, що хочу, те й малюю.

«Вовк-самітник»

– Що для Вас – мистецтво?

– Поштиве людське ставлення до художника. Хоча, якщо чесно, в дитинстві як не хотів бути художником. Мене більше цікавила біологія, різноманітні комахи… Але тато відвів до «художки» і я не жалкую (посміхається).

– Що Вас надихає, мотивує?

 – Як тільки починаю нову роботу, одразу виникає азарт.

– Коли Вам краще працюється?

– Коли ніхто не заважає. Саме найкраще – на канікулах. Адже діти є діти, оточують тебе з усіх сторін, питають щось. А ще технічки полюбляють терти ганчірками там, де не слід (посміхається). Було навіть пів міста стерли… Жах! Одному краще! Кави випив, навушники надів і творю. Розписую олійними фарбами. Де вже є ґрунтовані стіни, там легше працюється, з деякими доводиться довгенько повозитися…

– Яку музику слухаєте?

– Електронну трансмузику. Жана Мішеля Жара, Space…

– Не хочете організувати виставку, показати свої роботи?

– Ні. Це дуже затратна праця. Декілька разів виставляв свої роботи. Один – у  міському виставковому залі, інший – у Київському будинку офіцера.

– Хто із класиків подобається?

– Іван Шишкін.

– Якому стилю надаєте перевагу?

 – Раніше подобався гіперреалізм. Проте давно від нього відійшов. Сьогодні до вподоби імпрессіонізм у міських пейзажах, класичний  реалізм – у звичайних пейзажах природи…

– Спілкуєтеся з іншими художниками з місцевої мистецької спільноти?

– Ні. Мама каже, що я – «вовк-самітник».

– Ваше улюблене місто?

– Звичайно, закоханий в Київ, але то тільки закоханий, за місяць він набридає, там дуже багато людей. А от Кривий Ріг – свій, домашній, завжди мріяв, щоб місто потужно розвивалось, будувалось. Та й й сам потихеньку щось для цього роблю… Можливо, колись мене запросять й мурали писати, тоді ще більше зроблю для свого міста…

– Ви – щаслива людина?

– Чи відчуваю себе щасливим? Думаю так, бо займаюсь улюбленою справою, маю кохану дружину Оксану, з якою разом вже 15 років. Є донечка і внучечка Злата. Від першого шлюбу – є два сина.

– Чим ще захоплюєтесь?

– Люблю щось ремонтувати, лагодити електропроводку, з сантехнікою повозитися. Це така у мене розгрузка. Дружині допомагаю. А ще обожнюю квіти. Уся квартира у них. За вікном зробив газони, де ростуть петуньї, за нашим будинком  також висаджую квіти. Ще є акваріумні рибки, собака.

– Про що мрієте?

– Знайти депутата, який би профінансував утеплення фасаду школи. Ще хочу намалювати мурал у школі.

– Чи маєте якесь гасло?

– Замість стін – картини!

– Щоб Ви хотіли сказати під кінець?

– Якщо Бог дав талант, то половину треба віддати людям.

Володимир Думанський, фото з архіву Віталія Бигича