Ірена Карпа представила дніпрянам «Добрі новини з Аральського моря»

На першому книжковому фестивалі у Дніпрі відома письменниця і тоді ще перша секретарка з питань культури посольства України у Франції Ірена Карпа пообіцяла, що, імовірно, на другий Book Space приїде зі своїм новим романом, на який її читачі чекали вісім років. І вона дотримала слова – цього літа Ірена представила дніпрянам нещодавно видані «Добрі новини з Аральського моря». «Вісті» дізналися, яке відношення до нової книги Карпи має Голлівуд, як письменниця ставиться до соціальних мереж і чи переїде вона із чоловіком-французом до України.

ДЛЯ РОЗУМНИХ І КРАСИВИХ

– Ірено, чому саме так Ви назвали роман про чотирьох жінок?

– Із самого дитинства нам казали, що Аральське море всихає, там померли вже усі риби, воно пустельне. І ось я випадково у якійсь кав’ярні в Парижі, чи навіть за кермом, чую по радіо: «Добрі новини з Аральського моря. Вчені помітили, що там відбувається відновлення життя». І це для мене був дитячий захват: щось, що ми вважали вже абсолютно неживим, безнадійним, виявляється, відроджується. Мені від цього стало дуже радісно. І коли настав час вибирати назву роману, я зробила так, що одна з героїнь чує цю фразу по радіо: «Добрі новини з Аральського моря». Це метафора того, що завжди може бути надія, навіть там, де все здавалося назавжди втраченим. Я ж голлівудський автор – я люблю, щоб був хеппі-енд.

– До слова про Голлівуд. Минулого року на фестивалі Ви розповіли, що вступили до сценарної школи в Парижі. Чи триває навчання?

– Я пішла на другий курс. Це часта історія: приходить письменник вчитися сценарному мистецтву і в результаті каже: «Я не написав ні одного сценарію, але книжки писати мені зараз значно легше». Я сценарій написала. Один. І навіть вже підписала на нього контракт у Каннах. Це було так символічно. Сценарій був написаний, як завжди все в моєму житті, типу за останні три ночі (що би ти не робив, все одно лишаєшся прокрастинатором). І це така собі дурнувата сімейна комедія: герої – такий собі мачо, який каже, що не знайшлася ще та, яка його прив’язала б, і витончена вчителька музики, з двома вже готовими дітьми, яка від якогось придурка пішла, і вони намагаються співжити, бо їй потрібно десь пожити, поки вона знайде квартиру. І по ходу всього сценарію з нього знущаються діти, починаючи з того, що у паспорті вирізають йому візи і свої наклеїчки ліплять, знаходять його ничку доларів і вирізають з них президентів, роблять колажі. І все, ясно, гарно закінчується, бо я ж за голлівудськими принципами живу. І з книжкою навчання допомогло. Вона побудована по-кіношному принципу. Історія цікава, без претензій, зрозуміла навіть тим, хто раніше книжки не читав – є такі люди, є! Вони фотографуються з книжками, але їх не читають. Ця історія універсальна: і для тих, хто дуже розумний, і хто красивий. Коротше, вона всім підійде (сміється). Читаючи її, ви будете ніби дивитися цікавий серіал.

«ІНСТАГРАМ МОЗКУ»

– На презентації книги Ви робили багато селфі та відео із читачами для соціальних мереж. Зараз часто нарікають, що люди закинули книги й пішли в Інтернет. А Ви, я так розумію, активно використовуєте соцмережі?

– Звичайно. Всі способи хороші для просування читання. Можна, наприклад, викладати уривки он-лайн, і люди, які читають тебе як блогера, куплять книжку, бо їм подобається те, що ти пишеш, подобається твій спосіб мислення. Я думаю, що у моєму випадку соцмережі допомагають, бо на презентації книг приходять ті люди, які знають, як я мислю, як живу, як звати мого собаку, і я з ними спілкуюся, як із хорошими знайомими, бо вони багато речей про мене знають. Тому я б не робила оце протиставлення. Думаю, швидше за все людям, які читають книжки, не зашкодять особливо соцмережі, а ті, хто не читають, за рахунок соцмереж деколи можуть почати читати.

– Чи намагаєтеся Ви відповідати очікуванням тих, хто стежить за Вашими дописами у соцмережах? Наприклад, фарбувати губи, вдягати гарну сукню, взуття на високих підборах?

– Ні-ні-ні! Я це не роблю, таким не страждаю. Для ефірів чи виступу вбратися, нафарбуватися – так, але не для власного Інстаграму. Тим паче, що я завжди ратую за природність. Це вже Інстаграм головного мозку, коли виникає враження, ніби люди живуть з кимось третім – фотографом; чи оці бідні інстахасбенди – чоловіки, яких постійно мучать їхні жінки, щоб їх красиво сфоткали. Я роблю раз у сто років професійні фотосесії, і потім ці фотографії викладаю, розтягую. Або викладаю дуже живі фотографії, з гір, наприклад, або пощу дітей і собаку – вони завжди фотогенічні (посміхається).

– На цьогорічному Book Space багато говорили про те, що перемагає – культура чи пропаганда? Що потрібно, на Ваш погляд, аби перемогла культура?

– Ми не можемо насильно прищепити людям хороший смак. І не можемо агресивно насаджувати: «Давай слухай Баха і не слухай шансон!» Культура – це софт пауер (soft power – м’яка сила, м’яка влада), щось, що проникає дуже повільно, але якщо вже проникає, то людина, яка слухає Бетховена, не піде завтра слухати того ж Олега Винника (хоча Винник – це ще не найгірше, що є). Медіа допомо­жуть. Я думаю, що пропозиція сильно формує попит: якщо люди будуть бачити звідусіль, вірусно, якісні речі, то вони й будуть на них «підсідати». Але це якась утопія, такого не може бути. І це не проблема лише України, таке є в усіх країнах, які нам здаються дуже розвинутими. Там теж є свої рагулі та гопники, люди агресивні, з низькими культурними стандартами. Я дуже люблю українців: вони читають, цікавляться, хоча би промовляють вголос слова «культура», «духовність», що б це для них не значило. Бо більшість світу цим не «запарюється». Якщо йти до системних змін, то треба починати з початкової школи: показувати українцям, що вони мають пишатися і своєю культурою, і світовою.

Є МРІЯ

– Із приходом нової влади в Україні Ви залишаєтеся на дипломатичній посаді?

– Ще місяць, і я не буду дипломаткою (розмова відбулася 23 червня – Н.Р.). Закінчується контракт, і, так як я не людина системи, мене не продовжують. І я насправді дуже рада, бо це додаткова свобода і я зможу робити речі, які не могла робити через те, що була прив’язана до державної служби.

– Ви повернетеся в Україну?

– Побачу. У мене чоловік француз (третій чоловік Ірени Карпи – Людовик-Кирило Трибюше, нащадок роду Віктора Гюго – Н.Р.). Він зараз також шукає проекти в Україні, щоб ми могли працювати і там, і там. Я не будую планів. У мене є мрії, побажання до свого життя, але планів ніколи немає. Я дуже відкрита до того, що може нам траплятися. Я так жила вже це життя і, мабуть, продовжу.

НАТАЛІЯ РЕКУНЕНКО