Майстриня петриківського розпису з Дніпра створила в Кітаї унікальну композицію

Нещодавно майстриня петриківського розпису з Дніпра Вікторія Тимошенко мала честь представляти Україну в Китаї. Вона створила унікальну композицію на стіні в українському павільйоні, який знаходиться у Центрі ділових та культурних міжнародних відносин, провела майстер-класи в Шанхаї і Нінбо. Враженнями від подорожі художниця ексклюзивно поділилась з «Вістями».

УКРАЇНСЬКА ХАТА

— Якою була Ваша перша реакція на запрошення до Китаю?

— Це було дуже несподівано! Я зраділа, а також відчувала високу відповідальність, бо мусила гідно представити Україну, в тому числі рідну Петриківку. Я люблю ставити перед собою складні завдання — це допома­гає розвиватися. До речі, моя подорож до Китаю припала на 25-ту річницю встановлення дипломатичних відносин між Україною та КНР.

— З чого почався Ваш візит до Піднебесної?

— Одинадцять годин у дорозі з пересадкою у Стамбулі, безліч довгих контролів і черг у Шанхайському аеропорту. Нас з чоловіком зустріла перекладач Юлія. Хоча, щоб знайти її у величезному аеропорту, мені довелось придбати китайську сім-карту аж за 30 доларів — Wi-Fi там не працював. Ми вирушили до сусіднього міста Нінбо, де готувався до відкриття Міжнародний центр. Цей багатоповерховий комплекс побудувала держава. Там знаходяться як український павіль­йон, так і представництва інших держав. До речі, місто Нінбо з населенням понад п’ять мільйонів чоловік, за китайськими мірками, вважається маленьким.

— Що являє собою український павільйон у Міжнародному центрі?

— Там є все, що пов’язане з нашою народною культурою. Приміщення, в якому я розмальовувала стіну, нагадує українську хату. Є й віконечко, і вишиті рушники, тарілки з петриківським орнаментом, стіл з лавками, килимок… Також у павільйоні є відділи, де можна придбати вишиванки та сукні, ляльки-мотанки, картини петриківського розпису. А ще — продукти харчування привезені з України. Виявляється, не лише представники діаспори бажають поїсти нашої гречки. Китайці теж люблять українські страви. Тим більше, що там представлено все натуральне.

СПІЛКУВАННЯ З КОНСУЛОМ

— Чи багато часу зайняв розпис стіни? Розкажіть про малюнок.

— Для роботи було підготовлено велике біле полотно, яке більше нагадує стіну в українській хаті. Попередньо з організаторами була узгоджена кольорова гама. Я їм розповіла про наші традиції. Про те, що в малюнок з квітами бажано вплести цибулинку. Творчий процес зайняв кілька днів. Працівники Центру приділяли максимум уваги, постійно запитували, чи не втомилась я, пропонували зробити перерву, замовляли комплексні обіди.

— Забагато уваги не відволікало від створення малюнка?

— Складно було зосередитися через допитливих відвідувачів центру — не встигла я почати роз­водити фарби, як місцеві жителі просто в чергу вишикувалися з професійними фотоапаратами. Деякі просили з ними сфотографуватися, «на пальцях» пояснювали, як потрібно позувати, тримати пензлик. Однак я швидко адаптувалася. Завдяки світлинам, які китайці розповсюджували у соцмережах, інформація про мою роботу розлетілась по всьому місту — і зацікавлених спостерігачів ставало все більше (посміхається).

— Вікторія, розкажіть, будь ласка, як пройшла церемонія відкриття українського павільйону?

— Була урочиста частина — почесні гості виголосили промову. Серед них: представники Міжнародного центру У Сувей та У Льян, а також Генеральний консул України в Шанхаї Дмитро Пономаренко. Коли звучала китайська, на екрані з’являвся переклад українською і навпаки. Також усі запрошені, в тому числі і я, поставили свої автографи у великій Книзі відгуків з червоною обкладинкою — кольору китайського прапора. Далі традиційно перерізали стрічку та зробили фото на пам’ять. Мені дуже запам’яталось спілкування з Дмитром Пономаренком і його дружиною. Було приємно розмовляти з ними рідною мовою. Також ми обмінялись картинами зі знаменитим китайським художником Лін Хай Йоном. Радісно, що петриків­ський розпис об’єднує Україну і Китай.

СЛЬОЗИ НА ОЧАХ

— Чи брали Ви участь ще в якихось заходах у Китаї?

— Провела майстер-класи з петриківського розпису для китайців у Нінбо. А в Шанхаї — для вихідців з України. Були ті, хто мешкає в Піднебесній три роки, а були й ті, хто більше двадцяти. Спілкуються вони між собою виключно українською мовою. Поділилися зі мною своїми турботами про долю рідної країни. Стільки щирості і добра в спілкуванні з ними! Я пригадала, як минулого візиту до Німеччини представники української діаспори також згадували про батьківщину зі сльозами на очах.

— А чим запам’ятався майстер-клас у Нінбо?

— Щирим інтересом китайців до нового ремесла. Приємно було спостерігати, як старанно вони прописують усі мазочки. А ще мені сподобалося, як вони на хороший вчинок відповідають подвійним. Наприклад, я дарувала всім учасникам майстер-класу листівки з розписом і тарілочки з орнаментом. Їхній віддяці не було меж. Одна дівчина виявилася дизайнером дитячого одягу. Через деякий час вона принесла подарунок для моєї восьмирічної доньки Анни — піжамку з традиційним китайським орнаментом. А мені презентувала плетений браслет. Після майстер-класів з’явилося багато нових друзів — як українців, так і китайців. Я зареєструвалась у соцмережі «WeChat», бо у Китаї не працюють наші. Одна із нових подруг — Сяо Хаха. До речі, в пам’ять про свою мандрівку хочу в майбутньому створити картину — китайський традиційний дракон петриківським розписом.

— Чи вдалося прогулятись китай­ськими містами?

— Приймаюча сторона організувала змістовні екскурсії. У Нінбо запам’яталося відвідування історичного музею. Побачила Велику Китайську Стіну — хоч не вживу, як хотілося б, а на величезному полотні. Нас супроводжував директор Міжнародного центру У Льян. Дуже цікаво розповідав про Теракотову армію — тисячі глиняних фігурок військових. Містер У вчить українську мову, бував у Києві. А ще — обожнює наш борщ з пампушками. А 24-мільйонний Шанхай запам’ятався своїм контрастом давньої і сучасної архітектури. Традиційні будиночки з вигнутими дахами, а по сусідству 160-поверхові хмарочоси. Сподобалася прогулянка по річці Хуанпу на катері. У Шанхаї зручна транспортна розв’язка. Єдиний мінус — дуже забруднене повітря. Здавалося, що дихаю пилом. Рятують кондиціонери, їх краще не вимикати. Більш нормальне повітря — тільки після дощу. Коли ми повернулися до Борисполя, декий час просто стояли біля аеропорту і насолоджувались українським повітрям — рідним та свіжим.

КАТЕРИНА ЧЕРЕДНИЧЕНКО,

ФОТО ВІКТОРІЇ ТИМОШЕНКО


Метки: , , , , , ,