Мечниківські лікарі допомогли пізнати радість материнства

Жодна жінка не може бути щасливою, не пізнавши радості материнства. Але, на жаль, через низку об’єктивних причин, багато українок приречені на бездітність. Серед них донедавна була й криворожанка Олена Савицька. Але дякуючи власній вірі, непереможному бажанню стати матір’ю, допомозі і підтримці мечниківських лікарів, сьогодні Олена відчуває себе по справжньому щасливою.

Вже минуло 20 років, але багато хто з жителів будинків, що поблизу  криворізького онкодиспансеру, до сих пір добре пам’ятає страшне ДТП: зіткнення мопеда з вантажівкою, в якій постраждала семирічна дівчинка. Очевидці згадують, що нижня частина тулубу дитини фактично була розчавлена, ліва нога трималася хіба що на шкірі. Лікарі швидкої, прибувши на місце аварії, знайшли тіло непритомної дівчинки у величезній калюжі її власної крові. Вже навіть тоді нікому і на думку не спадало, що дитина залишиться живою. Але все по порядку…

Сестри Савицькі Ольга і Олена з нетерпінням чекали останнього дзвоника, бо батьки одразу ж по закінченні навчання, обіцяли відвезти дівчаток до бабусі в Долгінцево, у якої вони проводили більшу частину літніх канікул. Першокласницю Олену відвезли до бабусі одразу ж по закінченню навчання, а 25 травня, після останнього дзвоника, мала приїхати і її на рік старша сестра. Саме цей день, 25 травня 1998 року став для Оленки роковим.

Олена Савицька

26-річний дядько Олени, який на той час жив з бабусею, вирішив сам поїхати за племінницею на власному мопеді. Щоб дорога не була нудною, прихопив з собою Оленку.

Про те, як саме сталася аварія Олена Савицька мало що пам’ятає.  Однак час, проведений у лікарнях, а це більше року, закарбувався у її мозку назавжди.

В результаті аварії дівчинка отримала 8 переломів кісток тазу (косозміщенних), зазнали значних ушкоджень практично всі внутрішні органи дитини, в тому числі й полові. На той час у Людмили Савицької, мами Олени, на руках був чотирьохмісячний син, який задля одужання сестрички, також більше року разом з мамою прожив у лікарнях.

«Тоді я підняла на ноги весь Кривий Ріг, мене ніхто не міг зупинити, бо мова йшла про життя моєї дитини, – згадує Людмила. – Залучали кращих лікарів, було проведено шість операцій. Нам дуже допомагав водій вантажівки, який, до речі, не був винуватцем аварії, звичайні люди, яким була не байдужа доля моєї дитини». Але найважче для родини Савицьких було ще попереду.

Оленка, якій встановили І групу інвалідності, протягом двох років була прикута до ліжка й потребувала постійного догляду. Її маленькому братику до самостійності теж було ще дуже далеко. До того ж, родина мешкала в однокімнатній квартирі на 9 поверсі 10-ти поверхового будинку, де роками не працював ліфт.

Під впливом життєвих обставин, чоловік Людмили, батько трьох дітей, почав пиячити, втратив роботу. Протягом 10 років, аж до самої своєї смерті, чоловік був не помічником, а додатковим тягарем для родини.

«Було дуже важко, – розповідає Людмила, – у Оленки з’явилися пролежні, треба було постійно робити масажі, безкінечно запрошувала додому лікарів. Жили на мізерну пенсію, за найменшої можливості де могла, підробляла. Олена мабуть і ходити почала через те, що їй було мене дуже шкода».

В це важко повірити, але, за будь яких обставин, щодня Людмила виходила з дітьми на прогулянку: з дитиною-інвалідом, милицями, дитячим візочком… без ліфта.

Кажуть, жінка не народжується сильною, сильною її роблять життєві обставини зробили сильною, навіть сталевою, не тільки Людмилу а і її доньку Олену.

Коли заново вчилася ходити, ще за допомогою милиць, за якихось 10 хвилин її сорочка вже була мокрою від сліз, але не зважаючи ні на що, вона йшла. Спочатку перебувала на домашньому навчанні, останній рік вже ходила до школи, хоча ніхто до цього її, звісно ж, не примушував.

Олена дуже світла дівчина, в неї багато друзів. Після закінчення школи в спеціальному закладі отримала професію швачки. Постійно працювала, хоч і не офіційно, самостійно винаймала собі житло.

Як і кожна жінка, Олена дуже прагнула пізнати щастя материнства, хоч криворізькі лікарі щоразу переконували, що це практично неможливо. На якийсь короткий час вона і сама зневірилася, тож її вагітність стала для неї справжньою несподіванкою.

Беручи до уваги стан здоров’я дівчини, лікарі пропонували зробити аборт, але ця пропозиція лише додала сил і рішучості Олені на шляху до здійснення своєї мрії. Попри всі негативні прогнози лікарів, протягом усієї вагітності Олена добре себе почувала, дитина розвивалася нормально.

Лікарі пологового відділення лікарні Мечникова, безумовно, розуміли, що ситуація дуже складна.

«Крім неймовірно складних наслідків аварії, дівчина має хворобу нирок, страждає на анемію. Після ретельного обстеження, 11 січня, бригадою наших висококваліфікованих спеціалістів була проведена операція кесеревого розтину. В результаті народився хлопчик вагою 2 кг 700 гр і 50 см на зріст. Ще до початку операції були прораховані всі можливі ускладнення. На випадок їх виникнення, запрошені відповідні провідні фахівці. Але, на щастя, їх допомога не знадобилася», – розповів заступник головного лікаря з акушерства і гінекології Валерій Спориш.

заступник головного лікаря з акушерства і гінекології Валерій СПОРИШ

Разом з Оленою і її новонародженим хлопчиком, в пологовому відділенні лікарні Мечникова перебуває і її мама. У найвідповідальніші моменти життя доньки, як і завжди, вона поряд. Хлопчика назвали Артемом.

«Збулася моя найзаповітніша мрія: я стала мамою, – з особливим хвилюванням говорить Олена. – Я безмежно вдячна лікарям пологового відділення лікарні Мечникова за те, що допомогли з’явитися на світ моєму Артемчику, що повірили в нас».

Олена вважає, що цифра 8 для неї символічна: вона народилася у вісім місяців, у 28-річному віці народила Артема, а тепер, за її словами, залишилося у 38 народити доньку і дожити до 80 років.

На питання про що вона мріє, Олена відповідає: «Найзаповітніша моя мрія вже збулася – я стала мамою, хочу ще відростити довге волосся (до половини воно вже відросло) і ходити у взутті на високих підборах. І я вірю, що мої мрії обов’язково збудуться, бо медицина не стоїть на місці, до того ж в лікарні Мечникова я переконалась, що висококваліфіковані лікарі є не лише за кордоном, а і у нас в Україні, зокрема, в нашій обласній лікарні».

Залишається побажати Олені і її Артемчику щасливої долі й здійснення всіх найзаповітніших мрій.

Лана СОЛНЦЕВА