Мешканка Дніпропетровщини своїм талантом здивувала Європу

Сімдесятирічна жителька села Новоолександрівка, що на Дніпропетровщині, Любов Насєня володіє унікальним талантом: художнім свистом. Жінка не має музичної освіти, однак, як сама каже, спів лунає самостійно. Любов Олександрівна — учасниця місцевого музичного колективу «Суряночка», який привіз у рідне село перемогу з Болгарії. У «Суряночці» вважають, що перше місце здобули саме завдяки Соловейку (так Любов Насєню називають друзі. — Прим. авт.). Ексклюзивно «Вістям» Любов Олександрівна розповіла, як навчилася художнього свисту та що допомагає їй спілкуватися зі своїми домашніми тваринами.

СЛУХАЛА ПТАХІВ

— Любове Олександрівно, розкажіть, як опанували художній свист?

— Школа, в якій я навчалася, знаходилася за 12 кілометрів від села, де ми жили. Автобус підвозив нас сюди лише зранку, а після уроків ми із друзями ходили додому пішки. Шлях пролягав через лісосмуги. Там я слухала, як співали птахи, і вчилася так само свистіти. Мої друзі також намагалися копіювати пташиний спів, та виходило лише у мене.

— Чи маєте Ви музичну освіту?

— Ні, я не маю музичної освіти. Навчалася на маляра-штукатура, лицювальника-плиточника. Коли народився мій старший син, працювала дояркою. Згодом влаштувалася на тепловозоремонтний завод. Після закінчення училища нас направили у Черкаси. Там будували теплову електростанцію. Також я полюбляла спорт. Потрапила на першість України з лижного виду спорту, однак не поїхала на змагання, тому що була дуже сором’язливою дівчиною. Зараз маю хорошу сім’ю: люблячого чоловіка та троє гарних дітей.

ТАЛАНОВИТА «СУРЯНОЧКА»

— Коли  приєдналися до музичного колективу «Суряночка»?

— Цей колектив існує дуже давно: більш як 40 років. Я ж стала його учасницею віднедавна. Одного разу Марія, яка складає пісні та підбирає репертуар, сказала, що «Суряночці» потрібен свистун. Моя сусідка розповіла їй, що я можу свистіти. Коли мені запропонували приєднатися до гурту, спочатку не наважилася. Завітала до колективу на репетицію та спробувала свис­тіти під мелодію пісень. У мене вийшло. Я не знаю ноти, однак відчуваю музику. На День села, який святкуємо влітку, я пошила собі костюм: шаровари, сорочку. Знайшла кашкет та окуляри. Зробила такий собі чоловічий образ, тому що трохи соромилася. Ось так ми всі разом і вийшли на сцену. Люди кажуть: «А що це за новий мужичок у колективі!?» А мої онуки виказали, що це я, їхня баба Люба (сміється).

— У яких конкурсах колектив брав участь?

— Восени ми їздили на міжнародний фольклорний фестиваль у Болгарію, де здобули перше місце. Також перемогли на районному конкурсі, отримали грамоту. З кос­тюмами та фінансуванням нам допомагають керівники громади. Коли є можливість, колектив завжди бере участь у різних заходах. Зараз маємо запрошення до Польщі.

— Як відбуваються репетиції «Суряночки»?

— На жаль, у колективу немає власного приміщення для проведення репетицій, тому ми двічі на тиждень збираємося у бібліотеці, співаємо, поповнюємо репертуар, шукаємо пісні в Інтернеті тощо. Завдяки нашому  сільському голові Олександру Візіру, в нашій бібліотеці є комп’ютери та Інтернет. Директорка читальні Ірина Сафонова завжди радо приймає «Суряночку», піклується про нас.

ТВОРЧА ТА АКТИВНА

— Любове Олександрівно, чи проходять Ваші сімейні вечори з піснею? Можливо, чоловік Вам підспівує?

— Мій чоловік і танцює, і співає. Коли ходимо на свята чи весілля, я завжди свищу. У нас — творча сім’я.

— Ви маєте вдома чимале господарство, співаєте у колективі. Що допомагає бути такою активною?

— Не знаю (усміхається). Я ніколи не була ледачою. Як уже казала, маю трьох дітей, про яких завжди пік­лувалася, ще й встигала працювати. Понад 20 років я тримала корову, а нині продовжую вирощувати бройлерів. Здаватися не планую.

— Мабуть, Ви «розумієте» своїх домашніх тварин, як ніхто інший…

— Я вмію видавати звуки кози, жаби, барана та кота. Одного разу, коли ще працювала на будівництві в Синельниковому, ми з бригадою перебували на другому поверсі. З вікна я побачила вуличного кота й почала з ним «розмовляти». Кіт заліз до нас по драбині й почав шукати кішку. Ми тоді дуже сміялися. Хлопці говорили: «Любо, до тебе кіт прийшов». Також я зробила маленький дерев’яний інструмент, який нагадує спів півня. Коли граю на ньому, півні мені «відповідають».

— Чи відчуваєте Ви славу?

— Я не вважаю себе популярною, хоча люди на вулиці пізнають і кажуть: «Розумниця, молодець».

Маргарита Сопільняк,

фото — з відкритих джерел