Олександр Ляшук: «Перші дні на фронті – це про повне нерозуміння, але про великий ентузіазм»

Військовослужбовець 122-ї бригади ТРО Олександр Ляшук із перших днів повномасштабного вторгнення рф, залишивши своє мирне творче життя, вирішив піти на захист нашої держави. На фронті боєць знайшов справжнього друга – котика Шайбу, який став для нього членом родини. Разом із пухнастим захисником Олександру вдається залучати велику кількість людей до допомоги військовим, брати участь у проєктах на підтримку чотирилапих. Про свої будні на фронті військовий розповів у ексклюзивному інтерв’ю «Вістям.

БАЖАННЯ ДОПОМОГТИ

– Пане Олександре, поділіться, будь ласка, власною історією, як розпочалося для вас 24 лютого 2022 року?

– Почалося з того, що я прокинувся від телефонного дзвінка від подруги, що жила в Києві, зі словами: «Війна почалася». Сказала, що обстріляли ракетами міста, аеропорти, вона прокинулась від вибухів. Я одразу зайшов в Інтернет, щоб почитати новини.

– Як особисто для себе ви вирішили, що захищати Україну – це ваш поклик? Чи мали попередній бойовий досвід?

– У мене в голові не було іншого вибору, стояти осторонь я не міг. Розумів, що зараз десь там наші хлопці гинуть у бою, захищаючи нашу свободу, а чому вони там, а не я? Усі мої принципи та ідеали були обурені. Те, що дозволила собі росія, проливаючи кров та перейшовши кордони суверенної держави так відкрито, тим самим демонструючи, що в нас немає права вибору, як нам жити, не давало мені іншого шансу, крім того, як піти до військкомату. Дика несправедливість і обурення, і бажання зі свого боку допомогти нашим хлопцям у цій боротьбі.

– Перші дні на фронті. Якими вони були для вас?

– Кожен день минав в очікуванні атак. Ніхто не розумів, що, коли та де це станеться, тому все більше і більше людей поповнювали наші лави. Ми поїхали на іншу точку дислокації. Хтось пустив слух, що там уже точаться бої, тому ми їхали із думками, що зустрічатимемо бій, але коли прибули на місце, там було все тихо. Перші дні – це про повне нерозуміння, але про великий ентузіазм.

– Чим ви займалися у мирному житті? Які мали уподобання, хобі?

– Я працював фотографом та навчався в Одеській національній морській академії за спеціальністю «судноводій», яку після 3-го курсу залишив, тому що заняття заважали моїй справі. А перед самою війною закінчував роботу над своїми двома проєктами, один з яких – це бренд одягу. Більшість одягу, який представлено на власній сторінці в інстаграмі у цивільному житті, пошитий за моїм дизайном. До цього я закінчив художню школу. Ось так і почалася творчість, для мене важливо щось створювати. 7 років навчався у художній школі, був лауреатом різних конкурсів, завдяки цьому навіть побував у таборі «Артек». Так я вперше відвідав наш Крим. До початку повномасштабного вторгнення колекцію одягу шили знайомі. Більшість речей хотів робити універсальними, щоб і чоловіки, і жінки могли їх носити. Називав своє спрямування – сучасна класика. Планував нарешті запуск та реалізацію усього того, до чого так багато йшов. Але сталося 24 лютого, і, розуміючи, що все це не закінчиться через кілька днів, прийняв виважене рішення – заморозити усі свої проєкти до кращих часів, та 26 лютого зателефонував до військкомату.

ПОТРЕБА В АВТІВКАХ

– Щоденно перед військовими постають надскладні виклики і бойові завдання. Що, на вашу думку, найбільше підбадьорює їх на фронті, допомагає не опускати руки і йти вперед?

– У кожного відбувається по-різному. Мене мотивує, крім сім’ї, звичайно, думка про майбутнє. До війни я мав масштабні цілі, які майже реалізував. Але почалася війна, і я їх не залишаю, а обов’язково реалізую, і це мене максимально мотивує.

– Незабаром розпочнеться зимовий сезон, відповідно, на фронті виникають нові потреби. Чого зараз там найбільше не вистачає?

– На кожному напрямку по-всякому. Потрібні теплі речі, напевно. Але, як мені відомо, що найгарячіша проблема зараз – це транспорт. Машини рятують життя. Вони необхідні як для виконання бойових завдань, так і для евакуації поранених.

ПУХНАСТИЙ ЗАХИСНИК

– Кіт Шайба, який, можна сказати, випадково, але дуже вдало і своєчасно появився у вашому житті, став справжнім другом. Розкажіть, будь ласка, про вашу з ним першу зустріч.

– Це був звичайний ранок. Наші хлопці поїхали до найближчого села за продуктами і побачили, що біля сільського магазину хтось викинув двоє маленьких кошенят. Вони вирішили взяти їх із собою, щоб пухнастики жили із нами. Перенесли їх у машину і привезли на позицію. Одним із тих двох покинутих кошенят і був Шайба. Він став для мене не просто другом, – це моя дитинка, моя сім’я. Я завжди дбаю про нього, він це відчуває і відповідає своєю вдячніс­тю і любов’ю.

– Який у Шайби характер? Чи є схожі риси із вашими?

– Він дуже допитливий; йому все цікаво; грайливий, але при цьому Шайба полюбляє спати. Йому подобається вологий корм, сире м’ясо, ковбаси, сосис­ки. Я його годую за рекомендаціями спеціалістів та деколи балую ласощами. Він любить ловити мишей та дивитися у віконце. Дуже волелюбний. Ми схожі в усьому, крім того, що я не ловлю мишей (сміється).

– Як виникла ідея створити Котячий КПП? І у чому полягає його мета?

– Коли ми привезли покинутих кошенят до нас на позицію, напередодні цього якраз облаштували польову кухню. Саме там ми поставили їм коробку та подушку, де вони спали. І коли вирішили облаштувати двері, щоб собаки не забігали на кухню і не лазили по столу, виникла проблема, що котики не можуть вільно зайти та вийти з кухні, коли їм це потрібно. Я згадав дитинство та американські фільми, де в їхніх будинках були оздоблені такі дверцята для домашніх тварин, і вирішив зробити такі ж дверцята для наших маленьких пухнастих воїнів.

– Кіт Шайба став дуже популярним у соціальних мережах, безліч відео з ним «гуляє» просторами Інтернету, для нього створили і власну сторінку в інстаграмі. Яку користь для військових приносить бойовий кіт?

– Люди Шайбіка так полюбили, тому що його неможливо не любити, він нереально милий та харизматичний котик. Передусім – це психологічна користь, це як маленький найкращий психолог у світі. А якщо казати про матеріальну частину, то ми вже допомогли хлопцям, які служать на різних напрямках, більше ніж на 2 700 000 гривень. Серед цієї допомоги, наприклад, 7 придбаних автівок і багато чого іншого. Разом із Шайбіком беремо участь у благодійних акціях. Мережа зоомагазинів MasterZoo створили ініціативу «Лапка турботи», де кожен має можливість у зоомаркеті цієї мережі придбати брендовану наліпку за 10 гривень. А під час оплати карткою Visa партнер потроїть цю суму та переведе 30 гривень. Усі гроші будуть перераховані в фонд @uanimals.official для карантинних боксів, які дають можливість ізолювати пухнастиків, котрі постраждали від війни, надати їм відповідний медичний догляд, забезпечити їхнє здоров’я і безпеку перед тим, як познайомити із родиною та віддати у новий дім. Також у нас із Шайбою було тренування до «Найбільшого у світі марафону», який влаштувала Нова Пошта. Вони збирали кошти на ППО і запросили нас із Шайбіком як зіркових гостей. Ми були тренерами. Приїхали до Києва та провели тренування на даху торговельного центру.

– Знаємо, що у Шайби є відзнака від волонтерів за його участь у різних ініціативах і залучення людей до допомоги.

– Шайба отримав волонтерську подяку від керівництва бригади за допомогу, яку він зміг надати. Мені здається, це крута казкова історія, коли в такі складні часи звичайний вуличний котик, якого просто викинули на вулицю, зміг так допомогти нашій армії і хлопцям.

– Під час повномасштабної війни наших військових також називають «Котиками ЗСУ», зображають котів у військовій формі. На вашу думку, чому їх порівнюють саме з котиками?

– Мені здається, взагалі «котиками» називають тих, кого любиш. Вони милі і дуже часто не бояться битися з тими, хто більше за них. Ця хороб­рість і волелюбність, яка поєднана в них, не може залишити багатьох людей байдужими.

– Читали, що влітку трапився випадок, коли Шайба загубився, але, на щастя, інші військові його знайшли. Розкажіть про це.

– Так, Шайбік зник на 18 днів, але, на щастя, я зміг його знайти. Публічно про його зникнення я заявив на 13-й день, не хотів засмучувати людей та намагався знайти його своїми силами, але, розуміючи, що його немає так довго, не міг більше чекати, бачив, що мені потрібна допомога. Увесь цей час щодня їздив та шукав його, розклеював листівки з його фотографією, контактами та сумою винагороди. Їздив разів 30, коли мені телефонували і казали, що Шайбу знайшли, але щоразу то був не він. Зрештою, після розчарувань я його знайшов. Листівку побачили люди, інші військові, в яких він жив. Мені і зателефонували з тією дуже радісною звісткою.

– Пане Олександре, наостанок, чи хотіли б ви звернутися до українців, щось сказати людям від імені військових?

– Без вашої допомоги нам буде важко перемогти ворога. Дякую усім, хто допомагає ЗСУ.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЕКСАНДРА ЛЯШУКА