Пілот письменницького злету з Дніпропетровщини (Фото)

Пілот письменницького злету!  Так називають в Україні нашого земляка Володимира Гузенка. Малий Вовка, а тепер уже поважний Володимир Андрійович, любив спостерігати за небом. Як клубочаться хмари, перетинаючи одна одну, і перетворюються на химерні істоти…  Матуся, мережачи сорочку, тихесенько співала: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» А він гадав, що колись злетить до простору, де стільки дивовижного. Після закінчення школи твердо вирішив вступати до льотного училища. Цю забаганку підтримав і старший брат Віталій, який уже освоїв професію льотчика-винищувача, а згодом – випробувача.  Володимир подав документи до Чернігівського військового училища. Не вийшло, бо задіяла хрущовська реформа, що різко скоротила підготовку таких спеціалістів…  Під час армійської служби він опинився в «гарячій точці».  Ніхто на це згоди не питав, але перше бойове хрещення отримав і воно  закарбувалося в серці на все життя. Думка про небо не полишала й оскільки пілот мусить мати відмінне здоров’я, Володимир ретельно займався фізичною підготовкою. Навіть виконав норму кандидата в майстри з велоспорту. Після демобілізації став працювати на аеродромі «Кам’янка», що на околиці Дніпропетров­ська, аби бути ближче до льотної техніки. Вступив до клубу  планеристів і парашутистів ДТСААФ. Трапилися йому добрі наставники: інструктор Володимир Панфутін та командир авіаланки Михайло Білий. Тож не дилетантом прийшов він до Кременчуцького училища цивільної авіації. Подальший досвід здобував у Дніпропетровському об’єднаному авіазагоні, де його командиром  став Іван Кулібаба – справжній повітряний ас. Незабаром і йому довірили командирський штурвал. Борознив неосяжні небесні висі колишнього Союзу вздовж і впоперек. Доставляв стратегічні вантажі, шкідливу нечисть видимлював із колгоспних ланів. Так, довелося немало попрацювати на сільське господарство в Середній Азії, хоча орденів за це не отримував.  Було у Володимира Гузенка й інше призначення. Вабило його славетне минуле пращурів, особливо козацької доби.

Кличуть козацькі кургани

До цієї теми прилучив його шкільний учитель історії Афанасій Миколайович Матвієнко, не відаючи, що подібне захоп­лення завжди було під підозрою кадебістів. На щастя, недремне око «майо­ра Проніна» продрімало, і тепер маємо в особі Гузенка сформованого україн­ського патріота. Закладені зерна національної свідомості дали свої сходи, зокрема, в літературній творчості. З розвалом Союзу професійна діяльність пілота першого класу виявилася непотрібною і він змушений був піти у відставку. Засів за книжки, ретельно вивчав історичні розвідки В.Ключевського, М.Грушевського, Д.Яворницького, В.Антоновича, М.Аркаса, уявляв себе учасником тих подій. А далі кликала у політ художницька фантазія. Так з’явилася тритомна епопея «Присмак волі», в якій зображені складні перипетії козацького життя XVII століття, коли під проводом Богдана Хмельницького Україна виборювала право на своє існування. Автор віддає належне національним святиням і спонукає читачів подивитися на сьогодення. Цікавлюсь у пана Володимира, чому він взявся за тему сивої давнини, що вимагає спеціальних знань, і добре  відпрацьована класиками. «Ідея визрівала давно, – зізнається мій візаві. – Сидячи за штурвалом, не міг намилуватися краєвидами України: надзвичайний степовий обшир; розкреслені, немов під лінійку, ниви; химерні зломи річкових стрічок; загадкові пагорби скіфських та козацьких могил, що завжди кликали до себе… Тут колись гарцювали коні народних месників, які боронили землю від завойовників. Мимоволі співвідносив усе це з прочитаним історичним матеріалом. Захотілося і своє слово сказати». І таки сказав: дві перші книги епопеї («Присмак волі» та «Вітри сподівань») удостоєні всеукраїнських літературних премій ім. Михайла Чабанівського та ім. Олександри Кравченко. Третя, «Колесо фортуни»,  чекає на своє визнання. На обкладинках указано ім’я – Володимир Кільченський.  Це псевдонім від назви річки, яка омиває береги його рідного села Спаське, що у Новомосковському районі.  Друзі-письменники не раз схиляли його до написання твору про колег-авіаторів. Кому ж іще може підкоритися ця досить не розкручена тема? І він таки її «розкрутив».

Нудьгують руки за штурвалом

У романі «За Київ­ським часом» через долю головного героя Сергія Каплі простежується жахливий стан військової авіації України. Таке враження, ніби все робилося, аби знищити повітряну міць незалежної держави. Кільченський висвітлює проблему молодих авіаторів:  випускник Харківського льотного училища Сергій Капля, який мріє про кар’єру військового винищувача, не може здобути належної професійної кваліфікації, оскільки літакам бракує палива і запчастин. Багато з тих, хто марив небом, шкодують, що не зайнялися бізнесом, не торгують на ринку. Свідомість молодих людей викривлюється, патріотичний запал зміщується у бік матеріальних благ і обертається байдужістю до майбутнього країни. Та серед цього прагматичного сонму осторонь стоять люди іншого морального виміру. Їхні образи з особливою теплотою виписує автор. Це і Сергій Капля, Олег Хлівний, Анатолій Завгородній і ще багато інших, реальних  прототипів, з якими довелося працювати Володимирові Кільченському. Автор вірить, що саме ці люди є носіями високого громадянства. Сергій Капля все ж таки стає військовим  льотчиком, отримує призначення в один із авіаполків Криму. Однак те, що він там побачив, – приголомшило.  Досвідчені аси-винищувачі відправляються в запас, молоде поповнення за браком належного фінансування не має змоги набути льотної практики. Підполковник Тищенко з болем зізнається: «Приходить кінець нашій славній авіації… Ми не потрібні так званим  стратегам від політики». А від Головнокомандувача надійшов наказ про скорочення Збройних сил. Військові полігони вирішено віддати під комерційне використання. Українські хлопці  спостерігають, як із сусіднього аеродрому, де дислокуються підрозділи Російської Федерації, злітають реактивні літаки. Наші ж військові міністри багатіють думкою, що на випадок чиєїсь агресії нас захистять «кремлівські миротворці». Щоб показати всю масштабність зрадницької політики кліки Януковича, справедливого спалаху народного гніву, письменник переносить своїх героїв на вируючий київський Майдан. Збурені маси виявляють акт непокори. Вимагають імпічменту президента, розпуску парламенту. «Беркутня» жорстоко розправляється з молоддю, активісти зводять барикади. Зрештою, переляканий Янукович тікає з України… Авторові  важливо віднайти причинні зв’язки з подальшим роз­витком подій. Зрозумілішою стає ситуація в Криму: чому з такою легкістю його окупують «зелені чоловічки», а  російські спецпризначенці  паралізують боєздатність наших військових частин. Принижень і моральних тортур зазнають українські льотчики, для котрих залишаються святими вірність присязі й офіцерська честь… На рідній землі патріоти відчувають себе чужинцями, а після анексії Криму їх узагалі оголошують окупантами. Зрозумілішим стає і душевний стан автора – досвідченого пілота, у якого руки нудьгують по штурвалу.

Через терни до зірок

Досить тернистий шлях становлення проходять герої Володимира Кільченського. Події переносяться на Схід України. Вже перші вильоти в зону АТО свідчать про високий моральний дух і професійну майстерність небесних оборонців. Водночас складні відчуття роз’ятрюють їхні душі. Вони хвилюються, комплексують, чи все по-Божому вчиняють? Через внутрішні монологи автор намагається проникнути у психологічний стан головного героя – Сергія Каплі: «У штурмовці під Рубіжним чітко побачив, куди понеслися ракети, запущені його рукою, і як із тентованих КамАЗів висипалися солдати супротивника… Вони марно намагалися врятуватися. Йому стало шкода цих хлопців із Росії, яких послали в сусідню країну бити волелюбних «хохлів» і «бандерівців». Гірко відчувати , що їхнє життя перетнулося з натисканням смертоносної кнопки його літака. Не його вина у тому, що мусить виконувати цю роботу. Нехай матері тих обдурених синів спізнають ціну невимовного горя, і, може, їхні ремствування почують у Кремлі. Володимир Кільченський переконливо зображує батальні сцени. Особливо вражають картини Іловайського побоїща. Однак тон оповіді змінюється, коли йдеться про мирні будні людей, які ходять на роботу, сумують і радіють. До глибини душі зворушують зустрічі сина з матір’ю після вимушеної розлуки. Наскрізною лінією роману проходить любовна колізія. Ще під час служби в Криму Сергій закохується в татарську красуню Сусанну. Дівчина також залюблена в небо, займається планеризмом. Вони – представники двох народів, які упродовж тривалого часу змушені були відстоювати свою ідентичність і свободу. Сергій одружується із Сусанною і в них народжується син Андрійко. Роман не має традиційного завершення. Після катапультування з підбитого літака Сергія Каплю, майже непритомного, знаходять наші солдати-пошуковці. Що буде далі, нехай  домислюють читачі. Це дає привід авторові, збагатившись новими даними, продовжити оповідь. Однак ми абсолютно впевнені, що Андрійко дочекається татка з війни, й житиме, як і всі його співвітчизники за Київським часом. І можливо, через терни, які пройшов його батько з бойовими побратимами він колись підніметься до зірок, але вже мирного неба.

Володимир Луценко