Про розрив великого договору з Москвою

Влада вирішила розірвати так званий Великий договір з РФ, і почалась ціла медійна хвиля, в якій описується така політична ініціатива як героїчний крок. Чи все так однозначно, насправді? Будемо розбиратись у форматі питання-відповідь.

Припинення Договору — передвиборча технологія чи умови, прописані в самому Договорі?

50/50. Стаття 40 Договору дійсно свідчить про те, що ті кроки, які сбогодні робить влада, вписуються в умови документу: дія Договору “буде автоматично продовжуватися на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з Високих Договірних Сторін не заявить іншій Високій Договірній Стороні про своє бажання припинити його дію шляхом письмового повідомлення не менше ніж за шість місяців до закінчення чергового десятирічного періоду” (десятирічний період закінчується – 1 квітня 2019 року).

Очевидно, що маємо справу зі збігом фактично виборчого періоду в Україні та умов міжнародного Договору. Влада намагається використати такі здавалося б об’єктивні фактори для внутрішньополітичних цілей, і не думає про те, що буде далі, як потім зробити так, щоб Росія підписала якийсь документ з Україною, де визнає Крим і Донбас українськими (мається на увазі – двосторонній документ).

Чи можна було Україні припинити Договір з Росією раніше?

Стаття 60 п.1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів передбачає: “Істотне порушення двостороннього договору одним з його учасників дає право другому учасникові посилатись на це порушення як на підставу для припинення договору або зупинення його дії в цілому або в частині”.

Очевидно, що влада мала час і раніше зробити щось з цим Договором, але складається враження, що цілеспрямовано дотягнули до передвиборчого періоду.

Чому Президент України вніс проект закону про припинення дії Договору до Верховної Ради України?

Стаття 24 п.2 Закону України “Про міжнародні договори України” передбачає:
“Припинення та зупинення дії міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, здійснюється у формі закону України”.

Дійсно, Договір було ратифіковано ВР України, тому зараз ми бачимо, що витримується процедура.

Непослідовна позиція влади?

    1. Позиція пана Клімкіна: “Із точки зору емоційної, усім зрозуміло, що яка може бути дружба чи співпраця? З політичної точки зору – так само. Але ми використали цей договір у наших судових позовах, ми посилаємося на нього. У юридичному сенсі цей договір на нас працював, як би кепсько це не здавалося емоційно чи політично”.
    2. Ще у квітні 2018 року у Президента України була більш прагматична позиція, ніж сьогодні: “В цих умовах наступним кроком буде внесення мною до українського Парламенту проекту Закону про негайне одностороннє припинення дії окремих положень Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Росією у частині, в якій дія цього Договору не сумісна з національними інтересами держави та реалізацією нашого українського права на самооборону”. Тепер залишається відкритим питання, чим буде підкріплювати Україна власні судові позови проти РФ щодо доведення факту, що Росія дійсно брала на себе зобов’язання не порушувати територіальну цілісність України. Іншими словами: у нас є щось, що нам допомагає у судових позовах проти Росії, а тепер ВР має проголосувати, щоб позбутись важелю, який посилює позицію України. “Чудова” стратегія захисту національних інтересів України.

Чи програє від розриву цього договору Україна?

Якщо казати загалом, то у разі припинення дії всього Договору ми позбавляємо себе однозначного міжнародного юридичного факту, що Росія зобов’язана поважати нашу територіальну цілісність. За великим рахунком, влада в Україні допомагає позбутись таких принципових зобов’язань російську сторону. Виборчі технології з’їдають прагматизм влади.

А Статут ООН, на який часто посилаються різні колеги, Росія читає так, як їй вигідно. А статті 2 та 3 Договору неможливо двозначно читати: там або поважаються визнані міжнародним співтовариством кордони України, або порушується наша територіальна ціліснітсь.

Чи можна було б Україні звернутись до Міжнародного Суду ООН після порушення Росією Договору?

Звісно, що так. Влада не використала можливості розширення статті 37 Договору. Не дивлячись на те, що прямого посилання до Міжнародного Суду ООН в документі не існує, однак враховуючи агресивну і передбачувану позицію Москви можна казати, що після консультацій та переговорів вони скоріш за все погодились на розгляд спору у Міжнародному Суді ООН. Адже незаконна анексія Криму була здійснена Москвою за аргументацією та зверненням до положень Статуту ООН. Якщо за незаконною логікою РФ вони ставлять під сумнів багато інших принципів Статуту ООН, зокрема, і принцип поваги територіальної цілісності держав, то статті 2 та 3 Договору дуже важко трактувати якось двозначно.
У разі процесу у Міжнародному Суді ООН, Україна могла би тягати Росію, як захотіла би, і навіть якщо б Москва публічно десь заявила про відмову від розгляду цього питання в рамках Міжнародного Суду ООН, то теж можна було тягати Росію, як Україні було б завгодно, адже можна було б всім західним державам надати додаткові аргументи того, що Росія порушує взяті на себе зобов’язання, а в медійному сенсі взагалі можна було б легко розбити пропаганду російської сторони. Тобто, якщо не в юридичному сенсі, то в політичному сенсі Україна могла б отримати більше зиску, можливо додаткові санкції Заходу проти РФ, а також якби наша влада працювала вишуканіше, то навіть за рахунок незручних для Росії позицій можливо було б і рейтинги собі додаткові заробити.

Однак цього не сталось, і навряд чи це станеться, особливо після ініціативи припинити дію всього Договору.

Що зміниться в стратегічному сенсі?

Зрозуміло, що після припинення дії всього Договору у Росії будуть розв’язані руки з точки зору звільнення від юридичних зобов’язань перед Україною. Україна залишиться без можливості чітко і однозначно на двосторонньому рівні доводити, що Росія винна не лише політично, а й юридично (наприклад, Будапештський меморандум — це політичний, а не юридичний документ). Чим більше в тебе механізмів захисту національних інтересів, тим краще. Навіщо позбуватись одного з них? З усіх сценаріїв, в яких Україна могла використати цей Договір на свою користь, влада в Україні обрала той, який відбирає один з механізмів доведення провини Росії та визнання ними Криму та Донбасу українськими.

Заради справедливості, треба заначити, що абсолютизувати значення Договору теж не варто. Феномен міжнародного тиску на РФ базується на багатьох факторах, а не виключно на сонові порушення Москвою цього Договору.

Антон Кучухидзе