Професор Володимир Демченко: як зароджувалася медійна освіта у Дніпрі

Нещодавно професор Володимир Демченко випустив книгу «Журналістика в Дніпропетровському університеті: факти, події, постаті», де описав, як зароджувалася медійна освіта у Дніпрі. «Вісті» поговорили із заслуженим журналістом України про видання і те, чи потрібно взагалі вчитися журналістики.

Мріючи стати журналістом, в останніх класах школи він почав писати статті до районки «Сільський трудівник» на Криворіжжі. Ця газета покликала його вже на постійну роботу, коли він не вступив до Київського університету. За рік колеги порадили йому вступати на німецьке відділення, аби він міг стати міжнародним оглядачем. Однак після вишу Володимир Дмитрович обрав викладацьку кар’єру, хоча і з журналістикою не порвав – біля 20 років співпрацював із обласним телебаченням, писав для різних видань. 1991-го він очолив кафедру журналістики ДДУ, а за п’ять років – факультет систем і засобів масової комунікації.

ЛЮДИ-ПЛАНЕТИ

– Володимире Дмитровичу, що Вас спонукало написати цю книгу?

– Мені здається, у наш час відбулася ота страшна штука, про яку писав ще Шекспір у «Гамлеті»: перервався зв’язок часів. Мені хотілося б його відновити. Тому що зараз про минуле ми або згадуємо абсолютно негативно, або мовчимо. Проте це був час не однокольоровий, і особливо 1960-ті роки, з яких починаю оповідь, справді були періодом відлиги. Крига залишалася, але під нею таке бурхливе життя було, що про нього треба розповісти.

Я у зв’язку з цим згадую слова прекрасного пітерського поета Кушнера: «Времена не выбирают, В них живут и умирают». Ми жили в свої часи, звісно, в тих рамках, в яких нам давали жити, але ми часто виходили за ці межі. Для когось, як для Івана Сокульського, це обернулося трагічно, для когось – менш трагічно, або зовсім без наслідків. Як говорив Євген Євтушенко, «Людей не интересных в мире нет. Их судьбы – как истории планет». І от ті люди, з якими я спілкувався, жив, заслуговують на те, аби про них згадали. Я писав це із величезним задоволенням. Інколи, скажу чесно, навіть сльози прошибали, коли згадував про деяких людей.

– У пам’ять про одного із героїв книги Ви плануєте створити і меморіальну аудиторію…

– Цього року Дніпровський національний університет ім. Гончара відзначає сторіччя. Вирішено було, що кожен факультет створить щось про свою історію. Але якщо, наприклад, механіко-математичному та юридичному факультетам по 100 років – там і школи, і академіки, й нобелівські лауреати, – то у нашого факультету цього немає, тому мені здавалося, що і класиків серед нас немає. Але коли почав писати про 1960-ті роки й той нереалізований потенціал, усвідомив, що найбільш яскравим з причетних і до факультативу, і до факультету був Володимир Дмитрович Буряк. І я вирішив, що ми створимо його меморіальну аудиторію. Згодом зробимо й кімнату журналістів-шістдесятників, тому що увічнювати журналістів незалежної України ще рано, та й не бачу я фігур, гідних цього… Книгу я видав власним коштом. Усім, хто прийде на презентацію 8 червня , я її роздам, і кожен, скільки зможе, пожертвує на цю аудиторію. За літо ми її зробимо.

ТАЛАНТ ЧИ ШКОЛА?

– Інколи кажуть, що зараз, коли розвиваються соціальні мережі, журналісти в старому розумінні непотрібні, бо кожен може подавати інформацію на своїх сторінках…

– Колись вважалося, що треба направити людину в редакцію газети, або у типографію – і вона стане журналістом. Я після школи прийшов у районку і з того часу пишу. Але потім я закінчив університет і отримав навіть ширший обсяг знань, ніж ми даємо журналістам. Мені здається, це зробило мене якісно кращим журналістом, ніж наш факультет може випустити сьогодні. І от я думаю: я ж став журналістом, не навчаючись цій професії, може, і не треба вчитися? А з іншого боку, Школи журналізму продовжують існувати в усьому світі, і вважається, що без цієї підготовки людині буде важко опанувати професію. Гадаю, якісь задатки у кожного журналіста мають бути, але не обов’язково, як у письменника, повинен бути талант. Є талановиті серед нас, є здібні, а є і ремісники, які теж виконують свою функцію. Бо наша функція – вісник: ми повинні знайти інформацію, розібратися у тому, чи потрібна ця інформація, упакувати її у певний жанр і донести до споживача.

Зараз всі можуть написати у соцмережі чи у блозі, але ми бачимо жахливу різницю навіть не у здібностях людей, а у освіті. До того ж виявилося, що є величезна кількість людей, які намагаються щось сказати, але їм нічого сказати іншим. Коли я писав свої найбільш відповідальні статті – інколи, чесно зізнаюся, на замовлення влади, – у мене було два цензори: мама і дружина. Від мами чекати якогось негативу неможна було, а дружина часом говорила просто несподівано: «Ти знаєш, я ставилася до цієї політичної сили отак-отак, але ти мене переконав». І це для мене було найважливіше в журналістському творі.

– А хіба це журналістика?

– Це публіцистика. Ми виховані все-таки на інших традиціях. Я переконаний, що ми справді були в якийсь момент народом, що найбільше в світі читає. І оця літературна основа вимагала й іншої журналістики. Можливо, ми забігали від інформації до публіцистики, тим більше, що не всяку інформацію можна було оприлюднити, але мені здається, що це теж була журналістика. І тому ота інформаційна журналістика, яка домінує в Америці, на Заході, яку намагаються нав’язати у нас, вона не в наших традиціях. Ну добре, знайшов ти сьогодні якусь сенсацію, але ж не можна щодня бути «гончим псом» і знаходити сенсацію. Такого не буває. І це означає, що ми повинні спілкуватися із читачем іншими засобами, намагатися сказати їм щось таке, що змушувало б їх чекати нашого погляду. Натомість, бачимо, що завдяки телебаченню, новітнім засобам журналісти перетворюються на бренди, несуть себе поперед себе. От, наприклад, Малахов. Що собою являє цей ведучий? І раптом ця людина стає своєрідним символом каналу.

– Але ж зараз є блогери, які висловлюють свої погляди…

– Я, чесно кажучи, все менше читаю журналістського, а все більше – художнього. Якось дуже засмучують мене і випуски новин, і ті ж наші блогери.

– Ви не шкодуєте, що не стали журналістом-міжнародником?

– Шкодую. Тому що я завжди дуже цікавився політикою. Але що уже в 70 років говорити: «Я міг би прожити життя інакше»? Я прожив його так, як прожив. Мені здається, що там було все.

НАТАЛІЯ РЕКУНЕНКО