«Слово на стіні»: Анастасія Теплякова з Дніпра реалізовує унікальний проект

Анастасія Теплякова з дитинства любила українську літературу, математику та географію. Коли настав час обирати професію, подумала, що літературою не прогодуєшся, тому залишила її для душі й пішла навчатися на інженера-землевпорядника. Але вже з першого року навчання усвідомила, що не той фах обрала. Після дворічних роздумів вступила на українську філологію і три роки навчалася одночасно у двох вишах. Нині Анастасія – викладачка російської мови для іноземців та української мови на безкоштовних курсах, а ще поетка та ініціаторка проекту «Слово на стіні». Напередодні Дня рідної мови, який щороку відзначають 21 лютого, «Вісті» поговорили з дівчиною про українське слово у Дніпрі.

МОВНІ «ШТУКИ»

– Анастасіє, останнім часом у Дніпрі різні активісти започатковують безкоштовні курси з вивчення української мови. На одних з них віднедавна викладаєте і Ви. Де вони проходять і чим цікаві?

– Ці курси розпочалися в листопаді минулого року за ініціативи однієї громадської організації. Зараз нам ласкаво надало приміщення товариство «Просвіта», де ми збираємося щочетверга о 18.30. Це актуально сьогодні. У багатьох склався стереотип, що викладачка – це жіночка похилого віку в окулярах, серйозна й строга. Я зовсім не така навіть зовні: в мене сьогодні рожеве волосся, учора було зелене. І мені подобається, що, побачивши мене, люди після першого шоку швидше засвоюють інформацію.

– Хто приходить на курси та з яких мотивів?

– Є й молодь, але більше людей середнього віку. Приходять навіть викладачі української мови. Це для мене було цікаво й трохи страшно спочатку, бо дуже відповідально. Проте все складається чудово: інколи дискутуємо, але в дискусіях істина й народжується. Дехто з відвідувачів каже, що мову раніше вивчав, певні правила в них у голові залишилися, але мова не використовувалась. А коли знання просто «лежать», то результату ніякого немає. Тому ми поновлюємо ці знання.

– Як Ви обираєте програму курсу?

– Я намагаюся поєднувати граматику як базу, без якої ні в кого не буде правильної літературної мови, із важливими мовними «штуками». Наприклад, ми розглядали росіянізми, якими всі грішать. Тобто мені хочеться поєднувати щось «важке» теоретично з повсякденним практичним. Ось наступного разу в нас буде тест: перевірю, що засвоїли, будемо говорити, відстежувати помилки мовлення.

ОРИГІНАЛЬНИЙ ШЛЯХ

– Ви також ініціаторка та координатор літературно-мистецько­географічного проекту «Слово на стіні». Як він виник?

– Це моє улюблене дітище й улюблений головний біль. Народився проект наприкінці лютого 2016 року. Ми почали з Донецької області, з міста Покровськ (колишній Красноармійськ), сьогодні є об’єкти також у Дніпрі та Кам’янському, незабаром будуть і в інших. Чому виник цей проект? Тому що багато є літератури, невідомої широкому загалу, – літератури саме нашого регіону, яка заслуговує на те, аби бути прочитаною. Хороша література виховує людину й громадянина, патріота, а це дуже важливо, особливо зараз: чим більше люди читають українських книг, тим людянішими вони стають. Чим більше знають про своє – гідне, цікаве, справжнє та якісне, тим більше пишаються своєю країною. Ми не нав’язуємо цю думку, а просто даємо можливість дізнатися, що українська література є, і що це не тільки загальновідомі Тарас Шевченко і Леся Українка. До того ж робимо це оригінальним шляхом, який просто неможливо не помітити. Отже, проект поглиблює зв’язок із нашим історичним та культурним минулим, даючи хороший ґрунт для майбутнього.

– Те, що на стінах з’являються цитати з творів, якось працює?

– На 100 відсотків! Хоча, коли ми починали, я сама не була впевнена, що спрацює. По-перше, коли малюємо, багато людей підходять і запитують, що це. Я повертаюся і починаю читати лекцію з української літератури, виходить такий собі пересувний університет (посміхається). Або було й таке, що перехожі, дивлячись, як ми малюємо й пишемо, починали гуглити, хто такий Олесь Гончар чи Валер’ян Підмогильний. По-друге, люди почали поширювати у соцмережах світлини з нашими об’єктами, додаючи хештег #словонастіні; і це – не мої знайомі, не знайомі знайомих, цілком сторонні. Та якщо вони зробили фото й виклали його, отже, наша робота їм сподобалася, вона їх зачепила. І я впевнена, що у подальшому даний проект матиме ще більший відгук.

ФЛЕШМОБ ДЛЯ СТУДЕНТІВ

– А Ви самі у побуті україно- чи російськомовна?

– Я цілковитий білінгв, постійно спілкуюся двома мовами. У мене бабусі-дідусі з одного боку – російськомовні, з іншого – україномовні – і спробуй тільки помилитися бодай в одній мові, бо всі вимагають правильного мовлення й вимови. І саме з родини, мабуть, у мене з’явилася повага до мови як такої і до будь-якої культури. Я маю чимало друзів, з якими говорю російською, і так само величезну кількість друзів, з якими спілкуюся українською. Я мовноввічлива: якою мовою до мене звертаються, такою й відповідаю. Чесно кажучи, інколи навіть не помічаю, якою саме мовою зараз послуговуюся. Хтось каже, що це погано, хтось – що це добре, але я вважаю, що так воно є і знати дві мови в будь-якому разі краще, ніж знати одну.

– Чи відзначатимете якось День рідної мови?

– Я своїм студентам-іноземцям в університеті митної справи та фінансів розповіла, що в нас є такий день і яка зараз ситуація з мовою. І вони на знак поваги до української погодилися долучитися до невеличкого флешмобу: хлопці й дівчата з Намібії, Туреччини, Палестини, інших країн прочитають по одному рядку український вірш. Ми знімемо це на відео, складемо докупи й викладемо у соцмережі. Я дуже хвилююся, що з того вийде, але студенти вже у захваті від самої ідеї.

НАТАЛІЯ РЕКУНЕНКО,

фото з архіву Анастасії Теплякової