У Дніпрі відомий лікар повертає людям радість бачити

У Дніпрі є відомий лікар, мета життя якого – зробити наш офтальмологічний центр відомим на увесь світ. Це великий українець і наш земляк Валерій Миколайович Сердюк, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, завідувач кафедри офтальмології Дніпропетровської медакадемії. Про його життя, назавжди віддане обраній професії, про його надії і сподівання читайте в нашому матеріалі.

З давніх-давен мудреці гласили, що Господь сотворив людину такою, щоб вона чула і бачила білий світ і жила за Божими заповідями. А коли втрачала зір, його ніщо не могло замінити. Бо дотиком рук відчуєш жар або холод, але красу пшеничного поля або чисто вимиті весняним дощем небеса і білі острови хмар на них – ні, не відчуєш, бо не побачиш. Тож тільки через тисячі літ з’явилась ота особлива наука, офтальмологія, висока місія якої – повертати людям радість бачити квітучий свій край. Це лікарі-офтальмологи Дніпропетровської обласної клінічної офтальмологічної лікарні (ДОКОЛ) поруч із Валерієм Миколайовичем Сердюком роблять таку святу справу. Великим і талановитим колективом керував і вів за собою до нових висот 12 років на посаді директора герой нашої повісті, а потім 2019-2020 роки – обласний департамент охорони здоров’я – це все були періоди непрості, але повчальні, адже довелося і розумом, і серцем відчути усі важкі проблеми української медицини знаменитому ескулапу Валерію Миколайовичу Сердюку, відданому медицині, як і рідній Батьківщині.

«Ця зустріч із читачами такої популярної газети «Вісті Придніпров’я» дала можливість і мені самому пробігтися у пам’яті стежками і дорогами свого життя, в якому було всього… Отож почну із згадки про своїх великих предків, які служили в охороні Гетьмана України і їх за твердий характер, за відданість і честь козацьку називали «сердюками», що пізніше переросло у прізвище наступним поколінням моїх родичів. Сердюків багато на Чернігівщині, Сумщині, Полтавщині, Кіровоградщині, звідки до Кривого Рогу переселився мій дідусь Григорій із бабусею Надією, а з ними і мій тато Микола Григорович, який одружився з мамою Марією Михайлівною, родом із Хмельниччини. Тож і ми з братом Володимиром з’явились на Божий світ у цьому краю. Згодом був переїзд до Дніпропетровська, де була моя школа №10 і моя хороша вулиця, яка розумно виховувала нас, хлопчаків, навчала поваги до старших, допомагати тим, кому важко. Ми росли не в розкошах, хоча і не бідували, бо батьки багато працювали.

У мене тоді й з’явився друг дитинства Анатолій Мосєжний, до речі, який зараз працює ургентним лікарем у нашій лікарні, а його мама Алла Олексіївна Ватченко працювала завкафедрою очних хвороб у медінституті, і саме це середовище пізніше вплине на мій вибір майбутньої професії. Але спочатку була школа, яку я закінчив із однією четвіркою серед усіх п’ятірок. Дитинство і юність пробігли в різних захопленнях: спортом, музикою і першими азами в медицині, адже дідусь мій служив полковим ветеринаром, лікував військових коней, потім свої знання з ветеринарної медицини передав моєму татові, який опікувався птахівництвом і брав участь у становленні бройлерних фабрик – Орільської та Петропавлівської, де ще пам’ятають Миколу Григоровича Сердюка – ветлікаря.

А до цього він пройшов кривавими шляхами війни від Курська до Берліна зі своїм мінометом, де з вікон будинків вузьких німецьких вулиць стріляли і жінки, і діти: розривною кулею командир мінометного взводу Микола Сердюк був тяжко поранений у ногу, і вижив, повернувся додому аж через півтора року лікування. Друг його загинув за день до Перемоги. А тато жалкував, що не дійшов один кілометр до Рейхстагу. Тож уже значно пізніше, потрапивши до Німеччини на конгрес офтальмологів у складі української делегації, я зміг побувати біля тієї стіни, притулився рукою, підвів голову до небес, де уже спочивав мій тато, і сказав: «Тату, це за тебе…» Тато наш жив по совісті, усю відповідальність завжди брав на себе. Такими виросли і ми з братом.

Мені ж довелося уже з юних літ побачити несправедливість. Після школи йду до медінституту, де перший екзамен з біології – «відмінно», а другий – твір про «Молоду гвардію» і важкий, як для мене тоді, висновок екзаменатора: тема не розкрита, хоча літературу я знав на рівні з біологією. І друга спроба не вдалася, як наче хтось поставив «чорну мітку» біля мого імені, хоча я вже рік попрацював на кафедрі очних хвороб і ми разом із асистентом кафед­ри Дмитром Івановичем Катічевим (дуже добра він був людина) здійснили дві раціоналізаторські пропозиції, які одразу ж застосувалися на практиці. Тато одягає кітель із фронтовими нагородами (медаль «За відвагу», орден Червоної Зірки, орден Слави) і вирішує знайти справедливість, але тодішня ректорка монотонно йому відповіла: «Ми приймаємо тільки найкращих…» Іду в армію, обирають комсоргом, приймають у партію – це теж етапи мого шляху у велике і нелегке життя.

Уже після армійської служби вступаю на очне підготовче відділення, складаю іспити і здобуваю право бути студентом Дніпропет­ровського медінституту, обираюсь старостою на всі 6 років і переді мною постає цікаве студентське життя. Ми тоді всі тягнулися до науки, займалися спортом, брали участь у змаганнях клубу кмітливих і винахідливих. Команда медінституту славилася на рівні з університетською, але на телевізійний конкурс по­їхала команда ДДУ, а для нас не знайшлося, як тепер говорять, спонсорів.

Отримую підвищену стипендію, з другого курсу – стипендіат ім. Громашевського (100 крб), а з третього курсу – Ленінський стипендіат (120 крб). От тоді-то тато і сказав: «Бачиш, сину, і ти став найкращим…» Отримую червоний диплом, де за базові предмети – анатомію, фармакологію, патологічну фізіологію – стояли оцінки: «відмінно!» (знак оклику означав «з відмінністю»). Далі клінічна ординатура, яка давала право завідувати відділенням, потім магістратура і робота в обласній клінічній лікарні ім. Мечникова спочатку лікарем поліклініки, ургентним лікарем мікрохірургії ока і одна за одною такі дати, як для мене, історичні: 2002 рік – завідуючий відділенням загальної патології ока, 2007 рік – головний лікар Дніпропетровської обласної клінічної офтальмологічної лікарні (ДОКОЛ), одночасно захищаю кандидатську дисертацію на тему «Лікування глау­коми», отримую вчений ступінь кандидата медичних наук, звання доцента; у 2016 році захистив докторську дисертацію «Патогенез глаукоми» про нові патогенетичні уяви розвитку глаукоми, отримав учений ступінь доктора медичних наук. П’ятнадцять років займаюся викладацькою роботою і у 2018-му мені надається вчене звання професора. І всі ці роки відчуваю себе наставником, знаходжу талановитих студентів, майбутніх своїх колег, які хотіли б присвятити себе особливій медицині – повертати людям зір, а з ним і щастя повноцінно жити.

Чому наша професія особлива, бо ми оперуємо хворі очі таким тонким інструментом і під мікроскопом, і не дай Боже помилитись! Я щасливий, що саме завдяки обласній раді й облдержадміністрації ми маємо найсучасніші мікроскопи. Наша область – єдина в Україні, де прийнято програму підтримки інвалідів по зору. Для цього було виділено 11 млн грн з обласного бюджету за часів попереднього губернаторства Валентина Михайловича Резніченка. Тоді за три роки було прооперовано 300 пацієнтів і повернуто радість бачити світ у різнобарв’ї. Та в житті доводилося усе виборювати самотужки. Рано не стало батька, але Господь давав мені можливість зустрітися з хорошими людьми, особливо з шахтарями, правдивими і відвертими, з їхнім директором шахти ім. Сташкова Анатолієм Григоровичем Разводовим, які, мушу сказати, загартовували мій характер – думати і працювати по-державному. Життя змінюється, уже 30 років вільні і незалежні, а живемо, як між двома дверима: з кращих уже вийшли, а в інші – не ввійшли, бо невідомо, в які… Очевидно, і на жаль, зникають поняття совісті, честі, порядності, людянос­ті, справедливості. І мені з цим змиритися важко, не так вихований.

Хтось сказав, що скоро усі люди будуть нашими пацієнтами, і вже настає цей час через шалену комп’ютеризацію, яка забирає не тільки психічне здоров’я, особливо у дітей, але й здоров’я очей – люди сліпнуть. Тож мета мого життя – створити лікувальний заклад не просто найкращий, а якраз симбіоз усього: щоб тут навчалися інтерни з усієї України й осягали професійно офтальмологічну науку. Для мене взірцем є життя і самовіддана праця всесвітньо відомих учених – Філатова і Федорова. Але я горджуся своїми предками, своїми батьками, своїм братом Володимиром Миколайовичем Сердюком – талановитим лікарем-гінекологом; своєю дружиною Мариною Григорівною – лікарем-гінекологом; невісточкою Ольгою Юр’ївною, вона теж лікар-гінеколог, і, звичайно ж, своїм єдиним сином Антоном Валерійовичем Сердюком, який пішов по моїй стежині – очолює відділення мікрохірургії ока у Криворізькій філії «ДОКОЛ» (Дніпропетровської обласної клінічної офтальмологічної лікарні). Я завжди хотів, щоб він виріс інтелігентним і цілеспрямованим. Бачу, що мої надії і сподівання справдилися, і це для мене дуже важливо. Хочу, щоб ось така лікарська династія Сердюків продовжилась і в наступних поколіннях, і щоб вони так любили свою рідну землю, як люблю її я. Я патріот України і хочу, щоб українська медицина чесно служила своєму народу і щоб серед українців було якнайбільше довгожителів.

Батька давно немає на світі, клята війна вкоротила йому віку, але мама у свої 84 роки ходить до Преображенського собору і молиться за нас. Я теж глибоко віруюча людина і думаю – це правильно, адже наші предки вставали і лягали з Божою молитвою і тим допомагали самі собі переборювати труднощі, а у релігійні свята співали наших рідних пісень, це і мені передалося у спадок. У мене є знайомий колега Пол Герасимович – директор Інституту глаукоми Канади. Десятого вересня 2018 року в Монреалі відбувся конгрес офтальмологів, а я є членом Всесвітньої асоціації хірургів-офтальмологів, отримую приватне запрошення від Пола (він опікується українською діаспорою в Монреалі) на пісенний фестиваль, присвячений Україні, де ведуча оголошує: «Співає Валерій Сердюк, професор, доктор медичних наук з України», і півтори тисячі людей шквалом оплесків зустрічають мене, українця, а я їм і говорю: «Я з Дніпропетровська, вражений атмосферою фестивалю і вашим чудовим містом у квітниках, тож заспіваю для вас про наші українські «Чорнобривці» – і знову шалені овації. Я заспівав, а потім подумав: який же ми талановитий народ, що нас ось так шанують всесвітні діаспори, а коли ж ми самі себе шануватимемо?!. Тому я хочу, щоб наших людей лікували наші українські лікарі, а не гнали їх за кордон, як нібито там краще вміють і знають медицину. Правильно говорили в давнину, що для кожної Божої справи треба народитися, отож я таким народився на радість батькам і Україні – ваш Валерій Сердюк».

Сергій Анатолійович Риженко, головний лікар Дніпропетров­ської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова: «Ми обоє відслужили в армії, разом навчалися в медінституті і стали друзями. Валерій Миколайович Сердюк був завзятим до навчання, краще всіх нас знав українську та англійську мови, цікавився літературою, й особливо українським фольклором, «на відмінно» складав іспити з усіх предметів, Ленінський стипендіат; захоплювався спортом, грав у футбол і теніс, який ми бачили тільки по телевізору, грав на гітарі, пречудово співав українські та італійські пісні, його так і називали: український тенор Карузо. У 1999 році здавалась нова поліклініка в лікарні ім. Мечникова і тоді головний лікар Володимир Олексійович Павлов запропонував Валерію Миколайовичу Сердюку посаду завідуючого відділенням офтальмології. З тої пори він запроваджує найновіші технології і стає хірургом-офтальмологом номер один. Талановита людина – наш Валерій Миколайович Сердюк».

Мілана Валеріївна Дунаєва, доцент кафедри офтальмології Дніпропетровської медакадемії: «Ще студентами ми з Валерієм Миколайовичем відвідували гурток очних хвороб «Науково-студентського товариства», де він був головою. Проводили дослідження мікроорганізмів, які викликають післяопераційні ускладнення, писали доповіді і виступали перед гуртківцями. Уже тоді Валерій Миколайович відрізнявся організаторськими здібностями, його завжди ставили в приклад, бо однокурсники не спізнювались і не пропускали лекцій. Він першим став магістром, коли тільки ввели магістратуру. Я вже стільки років працюю, але іду слухати його лекції із задоволенням. Він не шкодує поділитися досвідом, сам підбирає персонал і тому у нас працюють тільки талановиті лікарі. Коли очолював департамент охорони здоров’я, то о 7.00 приїздив на операцію, щоб на 9.00 встигнути на головну роботу. Він по натурі оптиміст і тому вірить, що обов’язково добудується наша лікарня і буде в ній навчальний центр, проводитимуться курси підвищення кваліфікації для лікарів з усієї України, і лекційні аудиторії з прямою трансляцією через відеозв’язок з операційною. Валерій Миколайович Сердюк має велике небайдуже серце – в цьому ще одна його особливість. За все, що він уміє і знає, наш колектив його і шанує».

Антон Валерійович Сердюк, завідувач відділення мікрохірургії ока Криворізької філії (ДОКОЛ): «Одразу ж скажу, що я горджуся своїм татом, талановитим і справді заслуженим лікарем України. Я в нього один, але він мене виховував досить серйозно. Пам’ятаю, як у свої 5 років він так коротко сказав: треба мислити логічно. Я тоді ще не розумів, але уже задумувався і з часом знаходив цьому пояснення. Він привчав мене до самостійності, хоч вибір майбутньої професії вирішувався на сімейній раді – тато, мама і я. Займаюся, як і тато, не тільки практикою, але й наукою, прагну цього року захистити кандидатську дисертацію й отримати вчений ступінь доктора філософії європейського зразка. У пана професора Валерія Миколайовича Сердюка на першому плані – робота, його пацієнти, а потім захоплення спортом і музикою. Я молодий, але солідарний з татом, що зараз дітей виховують не батьки, а Інтернет. Тому такі нецікаві і бездушні фільми, така дика музика, де немає радості життя, на чому виховувалось ще і моє покоління. Я вдячний своїм батькам за щастя бути їхнім сином і щоб вони обов’язково гордилися мною, як горджуся ними я. Тому ратую за майбутню велику династію українських лікарів-офтальмологів Сердюків, а Валерію Миколайовичу Сердюку бажаю здійснити його заповітну мрію – зробити Дніпропет­ровську обласну клінічну офтальмологічну лікарню знаменитою на всю Україну та за її межами».

Світлана Борисівна Устименко, директор КП «ДОКОЛ», заслужений лікар України, лікар вищої категорії: «Скажу спочатку так: Валерій Миколайович Сердюк – абсолютний талант в офтальмології, хірург-офтальмолог номер один в Україні, котрий володіє усіма видами операцій і для нього немає меж у професійному розвитку. До того ж природа наділила його неймовірною працездатністю і геніальним розумом, а Гос­подь дав йому особливий дар стратегічного передбачення – як треба рухатися до нових висот та намічених цілей. Ще 8 років тому ми першими в Україні провели фемтосекундну пересадку рогівки і понині це є високотехнологічний метод, що практично стовідсотково дає можливість зберегти зір пацієнту й уникнути інвалідності. Тому Валерія Миколайовича Сердюка колеги називають другим Філатовим, адже Володимир Петрович був батьком пересадки рогівки і свого часу сказав такі особливі слова: «Кожна людина повинна бачити сонце…» Як відомо, незвичайна особистість відіграє значну роль у виконанні будь-якої доброї справи, так от наш «ДОКОЛ» – це як рідна дитина професора Сердюка, в яку він уклав самого себе – увесь свій талант лікаря і згуртував колектив таких відданих роботі професіоналів. Хочу наголосити, що Валерій Миколайович Сердюк, доктор медичних наук, заслужений лікар України, є для всіх прикладом невпинного навчання. Тому сьогодні школа професора Сердюка відома далеко за межами нашої Української держави».

Тож наостанок наше традиційне – за такого великого українця, геніальну людину Валерія Миколайо­вича Сердюка не гріх і помолитися, і щоб доля добрая його любила, як вірного сина України.

ЛІЛІЯ ДАНИЛЮК,
ЗАСЛУЖЕНА ЖУРНАЛІСТКА УКРАЇНИ