Валентина Орлова: «Українське радіо», без перебільшення, є складником нашої ментальності, нашої культури!»

Цьогоріч обласне радіо Дніпропетровщини відзначає 97-му річницю мовлення. 23 лютого 1926 року передача «У тієї Катерини» за поемою Тараса Шевченка стала першим рядком у захоплюючій історії обласного державного радіо. Між містами нашого регіону був установлений радіозв’язок. Валентина Орлова працювала на обласному радіо упродовж 35 років і обіймала різні посади. Про минуле, сьогодення і майбутнє обласної FM-хвилі на частоті 87,5 мГц пані Валентина розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

МІЖ ІНШИМ ЗРАНКУ

– Пані Валентино, по життю з вами завжди музика. Як ви зрозуміли, що мелодія та пісня вам близькі?

– Приємно, що наш діалог ми розпочинаємо з «мистецтва муз», як називали музику давні греки. А ще вона є «універсальною мовою людства», бо звуки музики, найрізноманітніші мелодії, пісні або потужні музичні твори можуть зворушити людину до глибини душі, часом навіть перевернути подальшу долю, підтримати, надихнути, спрямувати… Музичні редакції активно працювали і на обласному радіо та студії телебачення, вони отримували і найбільшу кількість листів. Мене ж особисто музика супроводжувала, скільки себе пам’ятаю: через платівки вдома і радіо, яке ніколи не вимикалося, а стиха було присутнє в оселі. Слухати радіо полюбляла моя мама Катерина Михайлівна, і я, маленька, біля неї, або ж сама, нерідко «між іншим». Навіть коли вчила уроки й читала книжки. Певно, підсвідомо і виникла згодом назва моєї авторської програми «Між іншим зранку», яка виходила щонеділі в ефірі обласного радіо майже 20 років, від середини 90-х і далі. В кожному випуску звучала музика, зустрічі-інтерв’ю із музикантами, актуальні репортажі з концертів та вистав. Стартом стала ще в дитинстві музична школа. А потім усе життя – безмежжя пізнання, яке дарують композитори та музиканти крізь століття й до наших днів.

– Коли ви почали працювати на радіо? Чому обрали саме цей вид масової інформації?

– Перший мій авторський матеріал на обласному радіо вийшов в ефір 13 жовтня 1974 року (давно? а нібито ж недавно!). Це була розповідь про станцію юних техніків, захоп­лення молодих винахідників моделюванням, планеризмом тощо. Роз­виток усіляких подібних ініціатив та пошуків тоді підтримувався, і недарма деякі юні голови відвідували слушні й дорослі ідеї. Тоді на радіо працювало кілька профільних редакцій, зокрема й молодіжна. І це було моє перше редакційне завдання. З молодіжки розпочався мій «радійний старт».

Радіо мало ніби магічну силу, тут було більше живого відображення повсякденних реалій: поєднувалися і слово, і голос, і звуки водночас, а головне – поставала уява про все на світі! Згодом сповна розкрився і сам сенс мудрого сократів­ського вислову: «Заговори, щоб я тебе побачив».

РАДІО ЯК МАГІЯ

– Чи відчуло обласне радіо певні зміни або нововведення у період вашої діяльності? Який був ваш принцип у роботі?

– За понад 35 років моєї роботи в штаті обласного радіо відбувалось чимало помітних змін. Насамперед – відміна цензури в період горбачовської гласності! Це був справді прорив. Не треба було з плівки записаних інтерв’ю «знімати тексти», тобто переносити на папір, щоб потім цензор прочитав і «дав добро» на вихід передачі в ефір. Без його печатки і підпису жоден матеріал не міг прозвучати. Зараз це уявити неможливо. Але так було. Майже відразу багато в чому заідеологізовані партійні й пропагандистські передачі «відпали», натомість прийшли прямоефірні та авторські програми, де саме сильна позиція ведучого, журналіста, його оцінки подій допомагали вибудовувати вільний діалог зі слухачами. Це були цікаві уроки для всіх. Україна ставала незалежною, потрібні були нові, нестандартні розмови в ефірі, нове бачення в поданні інформації, як за змістом, так і формою. Саме тоді виникла редакція авторських програм, яку очолити доручили мені.

Попри все, важливо бути правдивим в ефірі, відповідальним – це принципово, навіть якщо з якихось причин і не бажано. Для мене табу на брехню існувало завжди і на всіх посадах, які обіймала, – редактора, головного редактора, директора творчо-виробничих об’єднань обласного радіо.

– Що для вас означає радіо, музика, українська пісня? Чи можна описати їх словами «інструмент, механізм»?

– Українська пісня… «Червоне – то любов, а чорне – то журба…». Певно, в цих рядках відомого пісенного шедевру «Два кольори» композитора Олександра Білаша на слова Дмитра Павличка – сенс життя людини, її мрії та душевний щем… Коли ця пісня вперше зазвучала на радіо в 1964 році, я була маленькою дівчинкою, і вона мене вразила. Звісно, аж ніяк не могла уявити, що, коли вирос­ту, зустрінусь із автором слів, видатним поетом Дмитром Васильовичем Павличком, і він майже дві години приділить мені для інтерв’ю, яке спочатку планувалося хвилин на 5-7. Було свято Купала 1994 року. Перед тим побачила світ його книга «Покаянні псалми», яку поет вважав своєю найкращою збіркою. Ми обоє перейнялися вічною темою і розмова пролетіла непомітно. Потім вийшла радіопрограма. Минали роки, і ще багато разів я знову й знову поверталася до цих роздумів. Дмитро Васильович подарував свою нову книжку із автографом, а… через 20 років у Дніпрі ми зустрілися знову. Так гірко й боляче було дізнатися, що зовсім недавно у Стопчатові українці назавжди попрощалися із генієм поетичного слова, автором Декларації про Незалежність України, Героєм України Дмитром Васильовичем Павличком, який прожив таке тривале й воістину особливе життя українського патріота. «Два кольори» чула я в Америці, Німеччині, Польщі, акапельно у виконанні чоловічого хору Грузії та першого її виконавця – народного артиста України, згодом професора Анатолія Мокренка, з яким ми позна­йомилися на фестивалі української пісні та співаної поезії «Червона рута» у Запоріжжі.

Історій, пов’язаних із українською піснею, можна пригадати безліч! Ось нині всім відомо, що козацькі пісні нашого Січеславського краю занесені до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ­(ЮНЕСКО) та перебувають під охороною. А зберегли їх, співаючи, прекрасні жінки з гурту «Криниця» з Підгородного. Вперше ці співи були записані на нашому обласному радіо. Завдячуємо моїй колезі Таїсії Ковальчук, котра відкрила для слухачів цей унікальний колектив, у складі якого були переважно жінки робітничих професій. А зовсім нещодавно на дитячому концерті у дніпровському Будинку мистецтв, де зараз працюю, запропонувала хлопчикам та дівчаткам заспівати їхні улюблені пісні. І уявіть, дев’ятирічний Данилко заспівав «Гімн України», його спів підхопили інші дітки та їхні батьки. Потім заспівали ще «Ой, у лузі червона калина», «Стефанію»… Комок у горлі!… Що додати?…Тут усі «інструменти та механізми» наочні та на видноті.

– Які відчуття ви переживали, виходячи в прямий ефір?

– Прямі ефіри – моя любов! У постцензурний час з’явилися вони й на обласному радіо, хоча новини (ще цензуровані) наші досвідчені диктори Валерій Євгенович Хованський, Валентина Іванівна Русскевич та Лідія Іванівна Авєдікова зазвичай читали наживо. Вони були майстрами слова, а їхні голоси назавжди у пам’яті! Вважаю їх своїми вчителями, вдячна за науку опанування культури мови, використання палітри інтонацій, орфоепії, величезної кількості при­йомів та нюансів, яких вимагає робота перед мікрофоном. Ота нібито легкість в ефірі – наполеглива щоденна праця, а згодом – досвід. Голос, як інструмент, завжди треба тримати «в тонусі». Втім, це специфіка роботи на радіо і її треба дотримуватися. Звичайно, практика і ще раз практика допома­гає почуватися в ефірі вільно. Але і грунтовні знання, ерудиція, швидка реакція в діалозі, відчуття часу буквально до секунди. Прямих ефірів було чимало. Вдалося наживо попрацювати у США, Польщі, в ефірах потужних радіостанцій. Ефір-простір, і у ньому теж можна політати та відчути висоту і власні крила.

ВІДОМИЙ ГОЛОС

– Крім щоденної роботи, ви отримували багато професійних здобутків та відзнак. Розкажіть, будь ласка, про особливі для вас нагороди.

– Для мене завжди важливою та необхідною була оцінка слухачів. Діалог із ними, зворотній зв’язок, попри роки. Коли приходять листи, в яких люди і через 20-30 років згадують добром, дякують за підтримку, допомогу або телефонують, чи пізнають по голосу в найнесподіваніших місцях – хіба не радість, не нагорода? Проте оцінка професійної майстерності колегами також потрібна. В цьому сенсі обмін думок, якихось нестандартних поглядів, пропозицій відбувався на різних міжнародних, всеукраїнських фестивалях та творчих конкурсах. Можна написати цілу книгу, як досягти професійного успіху, а він, безумовно, приходить, якщо ти любиш свою «сродну працю», своє покликання.

Згадаю коротко одну із програм-переможниць, яка отримала Гран-прі на всеукраїнському фестивалі телерадіопрограм «Калинові острови-2004» та ввійшла до підручника «Основи радіожурналістики» для студентів-журналістів професора Василя Лизанчука із Львівського університету ім.Івана Франка. Була весна, ще ніхто не згадував ніякі майдани, але ситуація визрівала, суспільні настрої відчувалися. І на згаданий фестиваль ми зі звукорежисером Раїсою Олійник представили програму «Майдан». Це був публіцистичний роздум-репортаж про те, що кожному поколінню випадає свій «історичний майдан» і треба на ньому вистояти. А у листопаді того ж таки 2004 року сталася Помаранчева революція, на майдани вийшли мільйони людей. Світ заговорив про Україну. Потім колеги мене запитували, як ми змогли передбачити явище майдану, «розкрутити тему»? Виходить, змогли… Тому саме конкретні радіопрограми, поціновані людьми, і є дорогими. Ну, і приємно ще ж було підтримувати престиж обласного радіо, яке в Україні було одним із кращих. Кожний із тих, хто в різні роки працював на ньому, докладав своїх зусиль та здібностей.

– У своїй роботі особливу увагу ви приділяли культурі Дніпроперовщини, єдності і соборності України. Чому ці теми для вас важливі?

– Скажу так: найважливіша тема – це людина. Як вона живе, що цінує, що її непокоїть у власній державі, про що вона мріє і які має надії… Нам, сучасникам, випав саме той час, в якому ми перебуваємо. Іншого не буде. Коли ж на твою долю свідка випадають якісь глобальні суспільно-політичні зміни та події – долучайся, змінюйся, розумій, думай та дій. І журналістам, вважаю, також випав оцей жереб відтворювати, фіксувати поступ народження та творення соборної української держави. Знаю твердо одне: свобода слова – один із найголовніших набутків за понад 30 років новітньої України. І це ми відчуваємо, хоча й нерідко ще нехтуємо, недооцінюємо. Скільки талановитих українців віддали за це життя?! А чого ж прагнули наші попередники? Люд­ського й гідного життя на рідній землі, де є отой шевченків образ-тотем «садок вишневий коло хати» у найширшому сенсі буття. А ще наша «і правда, і воля». І сьогодні українці також відстоюють свою свободу, культуру, любов.

РАДІО МАЙБУТНЬОГО

– У цьому році відзначається 97-ма річниця обласного радіо. Як би ви оцінили його роботу сьогодні?

– До сторіччя вже недалеко! Тим, хто працює в ефірі на FM-хвилі на частоті 87,5 мГц зараз, непросто: війна вимагає особливої витримки, сили переконань, професійної впевненості. Герої ефірів – наші захисники, волонтери, помічники, дніпряни і переселенці – врешті, ми всі у щоденній праці, що наближає мирний час. Тому цей літопис нашого єднання й супротиву ворогу зараз і є найголовнішим завданням, і радіо теж працює на перемогу. Те, що радіо загалом не зникає із найкрутіших гаджетів, теж працює на його репутацію. Хотілося б, аби воно допомагало людям краще розуміти одне одного в часи глобальних змін та переходів. І багато що вже зроблено: «Українське радіо», без перебільшення, є складником нашої ментальності, нашої культури. Хай людські голосарії наповнюються добром та розумінням існування та цінностей життя.

– 13 лютого відзначається Всесвітній день радіо, 23 лютого почало своє мовлення радіо Дніпропетровщини. Щоб ви побажали усім працівникам FM-хвиль?

– 23 лютого 1926 року передача «У тієї Катерини» за поемою Тараса Шевченка стала першим рядком у захоплюючій історії обласного радіо. Перші слухачі нас почули у Кривому Розі, між нашими містами було встановлено радіозв’язок. Відтоді наші радіохвилі майже ніколи не зникали з ефіру. Радію, що наше радіо слухають і донині. Найперші вітання – ветеранам, хто працював на Дніпропетровському обласному радіо в далекі роки, але зберігає любов до радіо і радіослухачів. Пам’ятаємо всіх, хто вже, на жаль, не з нами… Успіхів тим, хто продовжує оті ефірні «польоти душі». Миру всім та Перемоги Україні! Завжди з пошаною до вас Валентина Орлова.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВАЛЕНТИНИ ОРЛОВОЇ