Валер’ян Підмогильний: «Винним себе не визнаю»

Другого лютого українська спільнота відзначила 121-у річницю з дня народження нашого земляка, одного з найвідоміших представників так званого українського «розстріляного відродження», письменника та перекладача Валер’яна Підмогильного.

Він народився у 1901 році у с. Чаплі на Катеринославщині (нині Самарський район міста Дніпра) в бідній селянській родині. Батько, Петро Підмогильний, не мав власної землі, багато працював на місцевого поміщика і не завжди міг приділити достатньо уваги дружині й синові.

Він рано помер, тож не дивно, що односельці частіше згадували про матір Валер’яна — звичайну мало­освічену селянку, яка виділялася серед інших природним розумом, тактовністю, делікатністю й гідністю. Саме вона мала великий вплив на формування характеру хлопчика. Спочатку він навчався у церковно-приходській школі, згодом — у Першому Катеринославському реальному училищі, яке закінчив з відзнакою.

Був надзвичайно здібним: уважно слухав, про що йдеться, на уроках, аби не повторювати вдома. Натомість брав у вчителів та знайомих величезні стоси книг і просиджував над ними цілими ночами. Після училища Валер’ян вступив до Катерино­славського університету. З перервами, через матеріальну скруту, навчався на математичному та юридичному факультетах, але вищої освіти не отримав, бо університет так і не закінчив.

ПЕРША ЗБІРКА

Під псевдонімом Лорд Лістер Підмогильний почав друкуватися ще зі школи: публікував свої пригодницькі твори у шкільному журналі. У 1917 році написав оповідання «Важке питання», а два роки потому — ще п’ять: «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі», «Ваня» та «Старець». Разом із оповіданнями «На іменинах» і «Дід Яким» вони ввійшли до першої збірки Підмогильного, яка була опублікована у 1920 році під назвою «Твори Т. 1». Його літературна діяльність переривалась вчителюванням і працею у видавництвах.

Одночасно Валер’ян опановував російську, німецьку та французьку мови. Важливу роль у становленні його творчої особистості у 1920-1921 роках відіграв літературознавець Петро Єфремов; вагомий вплив мала й особистість Дмитра Яворницького. Своїм духовним наставником у відчутті слова Валер’ян вважав Михайла Коцюбинського.

У 1921 році він переїхав до Києва: працював бібліографом Книжкової палати. Але через те, що у місті лютував голод, переїхав до Ворзеля, де викладав українську мову та політосвіту у Ворзельській трудовій школі. Саме тут молодий письменник познайо­мився й одружився з донькою ворзелівського священника, актрисою Театру юного глядача Катериною Червінською.

Особисте життя не завадило творчості: він написав цикл «Повстанці». Частину оповідань з нього було надруковано в катеринославській газеті «Український пролетар», повністю цикл вийшов за кордоном. Зазначається, що в цих оповіданнях Валер’ян Підмогильний був на варті «страждання людини», протиставивши себе майже всій молодій прозі, яка зазнала впливу революційного «романтизму» з його сподіванням щодо створення нового індивіда. Критики поставилися до письменника досить стримано, бо оспівування пануючої ідеології вважалося справжньою «пролетарською» літературою, а будь-який «ухил» сприймався як прояв «інтелігентщини», або диверсії з боку ворожого капіталістичного Заходу.

МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ

У 1922 році Валер’ян разом із дружиною пере­їхав із Ворзеля до Києва. Подружжя оселилося в будинку на розі Великої Житомирської, неподалік від Сінного базару. Письменник майже одразу приєднався до літературно-мистецького життя, вступивши до щойно створеної Асоціації письменників («Аспис»). З неї виокремилось літературне угруповання «Ланка», яке у 1926 році було перейменоване на Майстерню революційного слова («Марс»).

Окрім Підмогильного, до нього входило чимало талановитих київських літераторів — Борис Антоненко-Давидович, Марія Галич, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Дмитро Тась (Могилянський), Іван Багряний та інші.

Також Підмогильний працював редактором видавництва «Книгоспілка», співредактором журналу «Життя й революція». Друкувався в літературних збірниках і журналах «Січ», «Вир революції», «Життя й революція», «Жовтень», «Нова громада», «Нова Україна», «Універсальний журнал», «Червоний шлях», газетах «Український пролетар», «Літературна газета».

Виступав він і як автор літературознавчих статей та рецензій. Письменник вважав, що відповісти на запитання, які на той час постали перед україн­ською культурою й нацією загалом, можна, лише зосередившись на найгост­рішій проблемі міста й села, взаємин двох класів, які окреслювали минуле й сучасне життя народу. Найглибше це розкрито в романі «Місто»: Валер’ян Підмогильний показав у ньому людину, в душі якої протистоять добро і зло.

Навколо твору вирували справжні пристрасті: одних роман окрилював, інші вважали його продовженням ідеологічних «збочень» автора. Були й такі, хто побачив у ньому опозицію до пролетарського мистецтва. Загальна атмосфера ставала все більш гнітючішою, особливо серед інтелігенції, на яку розпочався наступ із прицілом ізолювати вихідців дореволюційної формації, що своїми теоріями загальногуманістичного виховання заважали розквіту нової революційної культури. Підмогильного вивели зі складу редколегії журналу «Життя й революція», його твори майже не друкувались…

У 1932 році він переїхав до Харкова, розраховуючи на більш вигідні умови для публікацій і авторитет перекладача. Працював у видавництві «ЛіМ», також обіймав посаду консультанта з іноземної літератури при видавництві «Рух». З власної творчості Підмогильному вдалося упродовж 1931-1934 років видати лише оповідання «З життя будинку». Тож він зосередився на діяльності перекладача: опублікував двотомник творів Дені Дідро, трактат Клода Адріана Гельвеція «Про людину», був одним з організаторів і перекладачів видання 15-томника Оноре де Бальзака та 25-томника Анатоля Франса.

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

8 грудня 1934 року Валер’яна Підмогильного було заарештовано за звинуваченням «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії». На всіх допитах його відповідь слідчим була: «Винним себе не визнаю». Коли допити стали жорстокішими, письменник офіційно заявив, що відкидає обвинувачення щодо приналежності до терористичної організації й терористичної діяльності як брехливі й наклепницькі.

Незважаючи на це, 11 січня 1935 року в протоколі з’явилося начебто «зізнання» Підмогильного щодо приналежності до групи письменників-націоналістів із терористичними настроями, серед яких були Микола Куліш, Григорій Епік, Олександр Ковінька, Євген Плужник. 27-28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР без свідків і адвокатів засудила Валер’яна Підмогильного та інших заарештованих по цій «справі» на десять років із конфіскацією особистого майна. Невдовзі письменника доправили до Соловецького табору особливого призначення. В нелюдських умовах ізолятора він продовжував писати…

Дивом збереглися 25 листів Валер’яна Підмогильного з неволі, адресованих матері, сестрі, синові Роману, який помер 19-літнім від тяжкої хвороби, та дружині. Письменник просив Катерину не почуватися зв’язаною й улаштувати власне життя, адже «…у тебе дитина, а я — минуле!..» 3 листопада 1937 року винесено новий, смертний вирок. Разом із Валер’яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії розстріляли більш як 1000 інших політичних в’язнів, серед яких були Микола Зеров, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан. Так радянська влада відсвяткувала 20-річчя Жовтневої революції.

Після реабілітації письменника в серпні 1956 року рідні отримали з Ленінграда офіційну довідку, в якій зазначалося, що Валер’ян Підмогильний помер… 19 грудня 1941 року від «раку печінки». Такі «повідомлення» про час і причини смерті жертв «великого терору» надсилалися за багатьма запитами. У Києві на 31-й ділянці Байкового кладовища є могила сім’ї Підмогильних. І хоча тіло письменника — на Соловках, словом він в Україні, поряд із сином і дружиною в рідній землі. У Дніпрі на будівлі музею «Літературне Придніпров’я» на честь Підмогильного встановлено меморіальну дошку.

Поліна Дмитрієва, за інформацією інтернет-джерел
фото: radiosvoboda.org, та з відкритих джерел