Василь Марсюк: «Чимало українських авторів не мають змоги «вийти до глядача»

Його поетичний письменницький дар гідний звання класика української літератури. Серед безлічі відомих творів Василя Марсюка хочеться передусім згадати «Баладу про дві скрипки» – над ним він працював разом із композитором, автором «Червоної рути» Володимиром Івасюком. Напередодні Всесвітнього дня письменника, який відзначається 3 березня, «Вісті» зустрілися з відомим поетом та письменником, членом Національної спілки письменників України Василем Марсюком

Село надихало

– Пане Василю, зустрічаємося напередодні Дня рідної мови та Всесвітнього дня письменника. Тож, чи актуальне сьогодні питання захисту української мови? Потрібне її масове поширення через ті ж друковані видання?

– Звичайно, українську мову треба захищати. На жаль, через історичні обставини, вона в різні часи часто була «на другому плані», заборонялася. Здебільшого побутувала на селі, й саме воно її оживляло, збагачувало. Село надихало культурних діячів, митців, літераторів на рідне слово, творчість. Тарас Шевченко (та й не тільки він один) зробив народну мову літературною. Він, так би мовити, огранив її – алмазну брилу перетворив на діамант. І Світ тоді ахнув, заворожений силою українського слова. Якщо говорити про етнічне підґрунтя сьогодні, то його в української мови дуже мало – село майже не оживляє її, бо ж воно обезлюдніло. Ви це знаєте по Дніпропетровщині, мені відомо по Київщині, Донеччині.

– Ваші дитинство та юність минули на Донеччині, в Мар’їнці. Але ж іще від часів Радянського Союзу Ви розмовляєте, пишете українською. Як так склалось, адже для багатьох Донеччина, Луганщина асоціюються із більш російськомовним середовищем?

– Батько й мати – родом із Волині, вже згодом переїхали на Донеччину, батько працював шахтарем. Та він мене майже не виховував. Його посадили до в’язниці, коли я був іще зовсім малий – згадали, що батьків брат боровся проти колективізації у тридцяті роки. Мама розповідала, що, як тата забирали, прийшли хлопці у білих костюмах і сказали: «Збирайся». А я підійшов і кажу: «Дядьки, дивіться: а ось мені мама ґудзик пришила». Отакий от час прощання дитини з батьком (тяжко зітхає)… Тато вже не повернувся додому, тож мама виховувала чотирьох дітей сама.

Щодо українського духу, то цьому передусім сприяла мама. Вона була корінна українка: на російську так і не перейшла, співала українські пісні. Але до Вітчизняної війни й Мар’їнка була україномовною. Тут говорили рідною мовою, місцеве педучилище, в якому згодом навчався, було просяк­нуте українським духом. Та згодом заклад перетворили на інтернат для дітей-сиріт і викладали вже тільки російською, й навіть діти з україномовних родин забували свою мову.

Прометеєве Слово

– Пане Василю, чому нині українці не відчувають відродження вітчизняної пісні, яке було в 90-х, коли «світ запалювала» якісна українська естрада?

– Початок 90-х років відзначився духовним відродженням. Із Незалежніс­тю піднявся національний дух, розквіт українського. А нині маємо певний культурний спад. Дуже багато попси – в літературі, пісенному жанрі… От і книги мізерними накладами виходять. Я в 2013 році видав двотомник – 500 примірників. Допомогли сини. Не продавав: розіслав в усі обласні центри та навіть у бібліотеку конгресу США. Аби люди читали! Та чи так має бути в Україні, щоб письменник власним коштом друкував?! Не кожен це подужає.. На жаль, сьогодні багато українських гарних співаків та авторів, композиторів не мають змоги «вийти до глядача».

– Поет, письменник повинен вести за собою народ?

– У 2007-2008 роках я видав книжку «Прометеєва естафета». Там була головна думка, що Прометей передав слово поетам. То я багато ворогів нажив через це видання.

– Сьогодні є чимало модернових поетичних течій. Як до них ставитесь?

– Так, нині дуже багато так званих постмодерністів, яких не вчитаєш. От і «матюшників» – чимало серед поетів, письменників. Вони ніби прагнуть бути «ближче до народу». Ніби без матюків не обійтись. Від цього сумно. Як кажуть: від великого до кумедного – один крок.

Дружба з Івасюками

– Ви співпрацювали із композитором Володимиром Івасюком. У вас були дружні стосунки з усією його родиною. Що нині згадується про ті роки?

– З Івасюками я познайомився ще у 70-х роках. Спочатку подружився із батьком, який був дуже талановитим письменником. Михайло Івасюк прочитав мій рукопис і йому дуже сподобалися вірші. Тож дав почитати й своєму синові Володі, який тоді був студентом медичного інституту. Відтоді він і почав працювати над ними як композитор. Уже в перші дні нашого знайомства я відчув певний трагізм у долі молодого композитора. Саме тоді набувала обертів його популярність – почали ширитися Україною пісні Івасюка.

Та, попри це, я інтуїтивно відчував, що він є так би мовити «чужорідним тілом» на загальному тлі захмареного неба. На цьому підґрунті й народилася «Балада про дві скрипки». Пам’ятаєте, там є слова: «Легень між ними явором став». Я наче відчував загибель Володі.

– Донині точаться розмови про причину смерті. Прокуратура поновлювала справу про загибель Івасюка, але результатів немає. Як гадаєте: було це самогубство чи автора «Червоної рути» вбили?

– Іще не знаючи усіх обставин трагедії, у ті важкі дні я надіслав Михайлові Івасюку, лист, й у ньому зазначив: «Володю вбила система, бо ж він не вписувався в неї». Ця система сліпла від його таланту! Тоді Михайло мені відписав: «Ви, може, єдиний, хто отак чесно каже». Згодом, у 1981 році, на з’їзді письменників ми зустрілися з Михайлом Івасюком і за дружньою розмовою знову звернулися до тієї  трагедії. Тоді він переконливо сказав: «Убили».

– Що потрібно сьогодні українській поезії, письменництву, мистецтву?

– Аби наша проукраїнська культурна еліта об’єдналася та мала підтримку влади, вітчизняного бізнесу. Тоді б це дало поштовх до розвитку й самої Держави, а українське в ній зміцнювало б свої позиції .

Анфіса Букреєва,

фото з особистого архіву Василя Марсюка