Як Сергій Винокуров з Кам’янського пройшов шлях від простака до героя

Нещодавно в Академічному музично-драматичному театрі ім. Лесі Українки м. Кам’янське відбулася гучна прем’єра «Маріци» незрівнянного Імре Кальмана. Одну з головних ролей у ній грає Сергій Винокуров. Чарівна посмішка, приємний тембр голосу – недивно, що Сергій став улюбленцем глядачів. Ексклюзивно «Вістям» актор розповів про те, як почав співати, не маючи музичної освіти, про жарти на репетиціях та чому він занадто прискіпливий до себе.

Не гаяти часу

– Сергію, які відчуття в тобі пробуджує жанр оперети?

– Я люблю оперету за її атмосферу, чаруючу легкість… Та досягається вона непросто, тим паче для мене. Розумієте, я не маю музичної освіти, на нотах майже не знаюся (посміхається)…

– А як же ти почав співати? 

– Одного разу в Дніпропетровському театральному коледжі викладач Віктор Пліскунов перевіряв наші вокальні здібності. Дійшла черга до мене. Він натискав на клавіші: ноти «до», «ре», «мі»… Я намагався їх брати. Іноді виходило (посміхається). Урешті-решт, Віктор Іванович виголосив мені вердикт: «Сергію, ти співаєш! Будемо працювати над твоїм голосом». На жаль, через рік він пішов на пенсію. Але я на той момент уже захопився. Дуже. Як-то кажуть, зернинка до зернинки опановував знання. До педагогів самої консерваторії звертався, бігав, розпитував… Якось у театрі, де я тоді працював (Севастопольський театр ім. Луначарського. – Прим. авт.), гастролював італійський оперний співак. Не пам’ятаю прізвища. Я і до нього метнувся. Подумав: чого на світі не буває, може, погодиться дати мені майстер-клас?..

– Погодився?

– Та де там. Мене до нього навіть на гарматний постріл не підпустили… (Сміється).

– Ти, я бачу, доволі  впертий…

– Намагаюся не згаяти жодної можливості.

правильний шлях

– Коли тобі вперше випала нагода заспівати на сцені?

– Ще під час навчання у коледжі – в музичній виставі «Дами та гусари». А потім через кілька років уже у Севастопольському театрі. Там ставили «Отелло». Мені дали роль духа Яго. Треба було співати оперну арію. Це був шок. Але про свої страхи – ні пари з вуст. Шукав наставників, займався. Було непросто, але цікаво… Мені подобається перестрибувати чергову високу планку, доводити собі, на що здатен. Тільки переборю­ючи хвилювання та страхи, можна чогось досягти.

– За роль духа Яго у виставі «Отелло» ти здобув теат­ральну премію Германа Апітіна…

– Було й таке… Звичайно, приємно отримувати відзнаки, чути похвальні слова. Але я до себе, мабуть, аж занадто прискіпливий. Прагну самотужки переконатися, що прямую правильним шляхом (посміхається)…

Від простака до героя

– Зараз на твоєму творчому шляху – «Маріца».

– Ця оперета мене буквально полонила. Досить захоплюючий матеріал. Імре Кальман вклав у «Маріцу» свій код: в образах, танцях, піснях відчувається душа Угорщини. І це неймовірно цікаво…

– У чому, на твою думку, секрет успіху великого угорця?

– Скажу лише за себе: я  дуже поважаю Кальмана. Знаєте за що? Композитору випало жити у непрості часи, та це не завадило йому дати людям красиву мрію про любов, про щастя… І зараз нам непросто. Але в нас є Кальман, є його оперети. Ми дивимося їх, і посміхаємося. Поки живе в нашому серці посмішка – є надія.

– Раніше тобі доводилося грати в оперетах Кальмана?

– Так, в одній-­єдиній. Я працював у Дніпропетров­ському театрі ім. Шевченка.  Там ставили «Маріцу».

– Нічогенький такий собі збіг… 

– Але не стовідсотковий. Тоді я грав наївного барона Зупана. Зараз – гордого Тасілло. Змінилося амплуа: від простака до героя. А відтак і масштабність роботи неабияк зросла. Дуже багато вокальних партій. Непрос­тих. Треба брати надвисокі ноти.

Своєрідність жанру оперети – в одночасному поєднанні акторської гри, вокалу та танців. І все це повинно створюватися, як-то кажуть, «на куражі». У глядача не повинно виникати жодної підозри, що за усім цим стоїть важка робота. А вона, повірте, титанічна. На мою думку, оперета – найскладніший жанр.

– Під час репетицій було місце для жартів?

– Звичайно, адже у партнерів по сцені – хороше почуття гумору. Виникало багато смішних ситуацій, хоча б вихід на сцену Олега Єрмоленка, який грає дворецького Міхая. За сюжетом, він напідпитку. На голові – вінок. І от уявіть собі репетицію: Олег Єрмоленко чудово вжився в роль, виразно демонструє своє сп’яніння, через що вінок постійно злітає з його голови. Мізансцена повторюється знов і знов. Ми невтомно піднімаємо цей «вінок щастя», щоразу жартівливо коментуючи факт його падіння…

– А свого героя як би ти прокоментував? Він тобі імпонує?

– Звісно. Тасілло – справжня сильна особистість. Так, у його житті була фатальна помилка. Образно кажучи, він упав з небес у глибоку прірву. Інша людина зламалася б, але не Тасілло. Що йому допомогло? Любов. Спочатку до сестри, а згодом… Але про те краще вам самим дізнатися під час перегляду вистави. Думаю, в вашому серці обов’язково зародиться любов до нашої «Маріци». Я переконаний: світ врятує любов. Вона усе здатна виправити, усе залікувати…

Альона Карапиш, фото з архіву Сергія Винокурова