Як зародилося кохання у патрульній поліції Дніпра

Історія кохання Віталія та Ольги розпочалась незвично. Вони зустріли один одного… у патрульній поліції Дніпра. Саме там обоє розпочали свою службу взимку 2016 року, не думаючи навіть про те, що рішення бути патрульними стане в їхньому житті доленосним і принесе найпрекрасніше — кохання. Оля — емоційна, із загостреним почуттям справедливості. Віталій — серйозний, стриманий і терплячий. Про те, як відбулася їхня зустріч, пропозицію в небі, шлюбну церемонію у формі та про свій вибір вони ексклюзивно розповіли журналісту «Вістей».

Запросив на стрільбу

— Чи думали Ви, вступаючи до лав патрульної поліції, що знайдете тут свою половинку?

Віталій: — Навіть думок таких не виникало.

Оля: — Ми при­йшли сюди з іншою метою — змінювати країну, тож про щось особисте навіть і не думали.

— Як сталася перша зустріч?

В.: — Ми знаходилися на роботі по 12 годин і більше, звісно, бачили один одного.

О.: — Спочатку не перетикалися — працювали в різних ротах. А потім я перевелася до роти Віталія, утім, екіпажі в нас були різні, тож особливо не спілкувалися. Все почалося після одного корпоративного заходу.

— Як саме розпочиналися ваші стосунки?

— Після того, як ми познайомилися, більше поспілкувалися, стало зрозуміло, що в нас багато спільних інтересів. Безперечно, один із них — це робота. Ми й нині вдома обговорюємо усе, що трапляється за зміну. Але мене зацікавило захоплення Віталія зброєю.

В.: — Так, я вирішив запросити Олю на перше побачення і запропонував їй сходити на спортивну стрільбу. Але отримав відмову.

— З якого разу вдалося її вмовити?

О.: — Віталій намагався запросити мене провести час разом упродовж місяця, але я спочатку сприймала його лише як товариша, тому не погоджувалася.

В.: — Що мене, звичайно, не задовольняло (сміється)…

О.: — Але потім, як кажуть, «розтанула»…

— Чи можна назвати початок ваших стосунків «службовим романом»?

О.: — Можливо. Але ми спочатку взагалі намагалися не афішувати своїх симпатій. Ні друзі, ні колеги про це не знали. Було складно, адже ми працювали в одну зміну, а Віталій проводжав мене додому. Тож одного дня колеги це помітили, почали ставити жартівливі запитання, і ми, зрештою, підтвердили їхні здогадки.

В.: — Здогадуватися стали з того моменту, коли я почав носити Олін наплічник.

Пропозиція на висоті

— Віталію, що сподобалося тобі в Олі?

В.: — Я бачив її в роботі, її готовність, щирість, намагання допомогти людям навіть у зовсім безвихідних ситуаціях.

— Олю, як усе ж таки Віталій підкорив твоє серце?

О.: — Він дуже уважний та романтичний. Так, наприклад, дізнавшись, що я хочу побувати у Львові, організував таку подорож. Якось на його: «Що ти хочеш?» я відповіла жартівливо: «Зірку з неба!». І ось через певний час приходжу додому, а він дарує мені сертифікат на зірку з моїм ім’ям. Ми взагалі намагалися і намагаємося один одного балувати різними сюрпризами.

В.: — Так, виявилося, що Оля традиційно відзначає день народження з тортом, свічками, повітряними кульками, а я якось мовив, що і сам би так хотів, але до дня народження було ще далеко. Тож вона вирішила не чекати, і влаштувала мені сюрприз — купила торт, свічки, кульки. Ми разом загадували бажання.

О.: — Але найголовніший сюрприз для мене від Віталія стався в літаку. На висоті 400 м він вручив мені обручку. Я була вражена. Звісно, не могла не погодитися.

— Ви спочатку заручилися, а вже потім офіційно зареєстрували свій шлюб?

О.: — Так. Ми звернулися до священика, і він провів таке таїнство. Це була урочиста церемонія. Потім стали готуватися до весілля та вінчання.

— Розкажіть як це було?

О.: — Ми все робили самі. Це було досить важко. Бо так сталося, що ми не мали досвіду святкування весіль — ні у друзів, ні у родичів не було таких приводів. Наприкінці літа вирішили, що добре б устигнути з усім цим до настання холодів. І ось виїзна церемонія, до якої готувалися, відбулася 8 жовтня 2017 року. Ми запросили найближчих людей. Цього дня була надзвичайна погода — справжнє бабине літо.

В.: — Церемонія відбувалась у лісі, з усім, що потрібно, — аркою, стільцями, прикрасами…

Реєстрація у формі

— На ваших фото з реєстрації шлюбу ви — у формі. Так вирішили спеціально?

В.: — Усе значно банальніше. Справа в тому, що коли обирали дату для реєстрації, дивились, аби в нас це був вихідний. Як виявилося, ми трохи прорахувалися. Тому перед тим, як заступати в нічну зміну, заїхали до рацсу вже у формі просто поставити підписи в документах.

О.: — Але співробітниці влаштували нам урочисту реєстрацію. Це було дуже приємно і зворушливо.

 — Вам жодного разу не доводилося працювати разом в одному екіпажі?

О.: — Одного разу випало. Це сталося на день народження Віталія. Командир вирішив зробити нам такий подарунок і посадив в один екіпаж.

— А могли б і надалі працювати разом?

В.: — Ситуації в нашій роботі бувають різні. Люди трап­ляються агресивні, тож, думаю, присутність дружини мені більше заважатиме. Звісно, я думатиму лише про те, аби захистити її.

 — До речі, як пройшли відбір до лав патрульних?

О.: — Я закінчила ДНУ, медичний факультет, потім працювала в лікарні швидкої допомоги, але дуже хотіла трудитися в новій поліції. Тож ретельно готувалася до кожного етапу відбору, переживала, хвилювалась… Я була щаслива, коли в мене все вийшло.

В.: — Мій батько працював опер­уповноваженим, тож я вирішив наслідувати його приклад. До вступу в патрульну поліцію 2 роки працював у Павлограді інженером-конструктором на одному з підприємств.  Мене там підтримали і надавали вихідні, аби приїжджав на етапи відбору.

— А чи підтримали ваш професійний вибір рідні?

О.: — Моя мама й досі за мене хвилюється, а ось тато пишається мною та моїми успіхами.

В.: — Мій тато ставився спочатку до мого рішення скептично. Він працював  у правоохоронній системі до реформи і вважав, що краще туди не потикатися. Утім зараз радо ділиться зі мною своїми навичками й дуже допомагає порадами.

— Як проводите після роботи своє дозвілля?

О.: — В основному, зустрічаємося з батьками. Влітку полюбляємо активний відпочинок. Віталіку подобається проводити час у лісі, з наметом, душевною компанією…

— На вашу думку, що таке кохання?

О.: — Це розуміння один одного.

В.: — Це прекрасне почуття.

Людмила Копиленко,

фото автора