Євген Положій: «На війні найскладніше — залишитися людиною»

Цієї осені побачила світ книжка «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей». Її автор — сумський журналіст та письменник Євген Положій, аби зібрати історії, поспілкувався майже з сотнею бійців, об’їздивши для цього всю Україну. Це — не збірка інтерв’ю чи хроніка трагедії, а роман, що демонструє емоційний складник війни та розповідає про відносини між військовими, патріотами та сепаратистами. Зустрівшись із дніпропетровськими журналістами, Євген розповів, на яку аудиторію розраховано видання, що під час її написання вразило найбільше та про вигаданих і реальних персонажів

Білі плями
— Євгене, чому саме Іловайськ?
— Торік у жовтні був у Глухові та завітав до свого колеги-журналіста, який нині займається розшуком загиблих бійців на сході країни. Він саме повернувся з Іловайська і переповів мені неімовірні, жахливі історії, показав фотографії, на які майже неможливо дивитися, бо пошуківці знімають усе, що може допомогти ідентифікувати особистість людини, наприклад, руки, ноги. Він розповів мені про, як мінімум, 8 розбитих колон і про те, що вони за 3 тижні знайшли 150 хлопців, у той час як офіційно нам повідомляли про 107 загиблих. Після цієї зустрічі побував у полку «Дніпро-1», ми розмовляли з бійцями. Почала вимальовуватися картина, що загиблих набагато більше, ніж в офіційній статистиці. Я почав реконструювати всі ці події, зустрічатися з людьми з різних батальйонів.
— Чи вдалося встановити послідовність подій?
— У процесі збирання матеріалу стало очевидно: там настільки багато білих плям, що я не отримую відповіді на запитання, які завжди цікавлять людей: «Хто винен? Чому так сталося? Чому стільки загинуло? Хто повинен за це відповідати?» Тож вирішив, що документальні книжки повинні писати ті люди, які були значно ближче до подій, які точно знали, як усе відбувалося і що за чим діялось. А я своє завдання побачив в емоційному складнику. Потрібно було показати не лише героїзм наших військових, а й те, що мене вразило, — гуманізм солдат, тому що на війні залишитися людиною — це найскладніше.

Художній твір
— Як збирали матеріал?
— Опитав близько сотні бійців із різних батальйонів ЗСУ. Це були як рядові, так і офіцери. Останні дуже неохоче йшли на контакт, а після Нового року всі мої знайомі взагалі почали відмовлятися обговорювати цю тему, бо їм так порадили. Аби поспілкуватися з військовими, їздив по всій країні. Деякі бійці не погоджувалися на розмову, особливо ті, хто вийшов із полону. Інші — ділилися неймовірними історіями про те, як їм удалося вижити. Загалом від книжки не варто очі¬кувати детального відтворення подій. Це не документальна повість і не журналістське розслідування. Я хотів написати художній твір, і я його написав.
— Ваші персонажі — вигадка чи це все ж реальні люди?
— Це роман і вигадані персонажі там також є. Ті хлопці, історії яких почув, стали прототипами моїх героїв. Дещо я змінював, скажімо так, поміж реальних героїв є вигадані.
— У книжці йдеться лише про Іловайськ?
— Ні, там є кілька новел, що майже не стосуються цих трагічних подій. Скажімо, історія про прикордонника, який служив на пропускному пункті «Успенка» та був кулеметником. Він разом із побратимами розбили колону сепаратистів, що йшла з Росії, і хлопець отримав кульове поранення в живіт, був нетранспортабельний та перебував у районній лікарні. Через кілька днів до міста зайшли сепаратис¬ти. Дві медсестри — єдині в лікарні, хто підтримував Україну, сховали його в морзі, адже якби вороги дізналися, що чоловік — український військовий, його одразу б забрали у полон або стратили. Там поранений пролежав два тижні. Це історія не стільки про війну, де стріляють і вбивають, скільки про людину, яка фізично та психологічно перебувала між життям і смертю, історія зміни її свідомості.

Сюжет із ДНР
— Євгене, на яку вікову категорію розрахована книга?
— Думаю, 18+, ну, а якщо виходити з досвіду презентацій, то це 21+. Більш доросла аудиторія, яка розуміє, що таке війна. Стилістично роман читати дуже легко, а ось сприймати психологічно — доволі складно. Про це багато людей мені казали.
— Там є жорстокі сцени?
— Кілька, як-от новела «Дядя Ваня» — історія про бійця, якого з побратимами послали, аби прорвати невеличке кільце, а виявилося, що їх там уже чекали 5 чи 6 тис. російських військових та чимало бронетехніки. Вони потрапили в засідку та були знищені за кілька годин. Іван дивом урятувався, отримав кульове поранення в стегно і лежав кілька діб край дороги. Він уже готувався померти, бо не було ні людей, ні води, ні ліків. І тут помітив, що по дорозі їде автомобіль, маркований білими стрічками так, щоб було видно, — це мирні люди. Боєць побачив, що машину розстріляли з крупнокаліберного кулемета з посадки. В автівці знаходилася родина: батько, мати, бабуся та двоє дівчаток. Загинули всі, крім наймолодшої дівчинки. Її неньку смертельно поранили — вона прожила ще годину. Цей час жінка присвятила тому, щоб сказати донечці, що там лежить дядя Ваня, і вона повинна пролізти до нього, а він врятує її та відвезе до бабусі в Харцизськ. Іван, якого вже полишали сили, тепер мав урятувати цю дитину. Разом із нею чоловік переховувався ще дві доби. Ця історія закінчується позитивно. Дівчина потрапляє до бабусі, Іван — у полон, з якого згодом його визволяють. Це реальна історія, хоча дехто мене питав, навіщо я її вигадав. А я побачив її на сайті сепаратистів: ті створювали сюжет, як «київська хунта» розстріляла машину з мирними мешканцями, хоча на той час на тій території наші війська не розміщувалися.
— Як Вам було писати роман на воєнну тему?
— Свої емоції не маю права порівнювати з переживаннями наших бійців, які були під Іловайськом. Я нічим не ризикував, а просто писав оповідання, в той час як хлопці клали на вівтар найдорожче — власне життя та здоров’я. Тепер, коли в житті виникають якісь труднощі, згадую моїх респондентів та їхні розповіді, — й одразу стає легше. Все пізнається в порівнянні. Загалом писати було нескладно.

Анастасія Нефретова, фото із мережі Інтернет

Добавить комментарий