З нагоди свята: Життєва історія командира батальйону патрульної поліції в Дніпрі

4 серпня в Україні відзначається День Національної поліції. Вже майже два роки патрульні охороняють спокій мешканців нашого міста, допомагають їм у різних складних ситуаціях, оперативно реагують на численні звернення, перешкоджають вчиненню тяжких злочинів. Серед них і тендітна, проте — сильна, впевнена і щира командир 3-го батальйону патрульної поліції в Дніпрі Альона Стрижак. Про те, як вона змінила своє життя, про свою роботу та сюрпризи колег, про найприємніше та найважче в своїй професії Альона ексклюзивно розповіла «Вістям».

Сумнівалася до останнього

— Ким Ви мріяли стати у дитинстві?

— Мріяла стати поліцейським, слідчим. Але не в дитинстві, а в школі. Постійно читала детективи, різноманітні кримінальні історії. У школі я завжди була відмінницею. Коли подавала заяви на вступ до вишів, усі навчальні заклади запрошували мене, крім одного — вишу МВС. Там мені запропонували лише навчання за контрактом. Тож я вступила до Дніпровської митної академії.

— Працювали після навчання за фахом?

— Звичайно. Мені ще до завершення навчання запропонували роботу. Я працювала головним інспектором відділу взаємодії з митними органами іноземних держав Департаменту боротьби з контрабандою та протидії корупції.

— У чому полягала робота?

— Це були спільні перевірки, розслідування. Загалом все, що стосується міжнародних зв’язків.

— Вам подобалось?

— Це була робота з документами, виїздів не так багато. Проте я працюю лише там, де мені подобається.

— Як вдалося змінити фах — перейти в поліцію?

— У поліції працює мій двоюрідний брат. Тож у мене теж виникала така думка. Хоч я подала свою анкету в останній день набору. До останнього сумнівалась. Була впевнена, що здам фізичні дисципліни, а от що стосується законодавчої бази, то я мала обізнаність в іншій сфері. Втім, все ж таки вирішила спробувати.

— Яким було навчання?

— Легким. У нас був дуже дружний колектив. Багато з тих хлопців і дівчат стали командирами і високопрофесійними інспекторами.

— Як сприйняли такі зміни у Вашому житті рідні та друзі?

— Дуже здивувалися. Адже в мене була добре оплачувана і спокійна робота спочатку в державній, а потім у приватній структурі.

Краще, ніж чоловіки

— Найскладніше в моїй роботі — це… продовжіть, будь-ласка, фразу.

— Це хвилювання, коли надаєш людині допомогу. Але найстрашніше, коли чуєш у робочому ефірі, що підлеглим загрожує небезпека. А найтяжче — це повідомляти рідним про загибель колег, як це було з Артемом Кутушевим та Ольгою Макаренко, які були в моєму «баті».

— А найприємніше в роботі — це..?

— Найприємніше — це, мабуть, той момент, коли ти пояснюєш людині, що саме вона порушила, а вона з тобою погоджується й дякує за роз’яснення. Або коли правопорушник зізнається, що не сподівався, що патрульні зможуть його викрити. Негативні історії про поліцейських дуже швидко поширюються, але коли люди бачать якісну роботу патрульних і дивуються — це дуже тішить.

— Не секрет, що у декого виникають сумніви щодо змоги жінки бути патрульним. Що на це можете відповісти?

— Я відповім так: коли ми з колегою-дівчиною здавали тести з професійної підготовки, ми здали їх краще, ніж колеги-чоловіки (посміхається). Вотум недовіри був навіть серед них, проте не тепер.

— Які якості характеру необхідні, аби бути сумлінним поліцейським, на Ваш погляд?

— По-перше, стресостійкість. По-друге, бажання вчитися й удосконалюватися, адже під час чергувань немає схожих ситуацій. Тож треба постійно оновлювати свої знання, не лінуватися знову й знову відкривати кодекси, закони. І, по-третє, бути терпеливим та вимогливим до себе.

В обмін на селфі

— Траплялися нестандартні ситуації під час патрулювання?

—  Якось було нестандарт­не вирішення конфлікту з водієм позашляховика, який порушив правила паркування авто. З патрульним екіпажем він не міг знайти порозуміння. Тож я — тоді як командир роти, виїхала, аби допомогти врегулювати ситуацію. Поговорила з водієм, довела, що він неправий. Проте чоловік погодився сплатити штраф лише взамін на селфі зі мною. Я погодилась (сміється). А ще була ситуація, коли ми з напарником їхали по Донецькому шосе і нас зупинили люди, аби ми допомогли громадянину, який лежав посеред дороги. Як виявилось, чоловік перебував у стані алкогольного сп’яніння. Ми йому допомогли перейти дорогу, посадили під кущем, щоб прийшов до тями. Чоловікові стало краще, він надав свої документи, і ми стали оформляти протокол. Коли завершили, він приніс мені букет квітів. Я відмовлялась, проте він примудрився покласти їх на спойлер службового авто.

— У Вашій роботі чимало негативу. Як відновлюєте психологічну рівновагу?

— У цьому дуже допомагає спілкування з колективом. У нас в 4-му батальйоні є традиція: за 5 хвилин до брифінгу «вийти на каву», разом виїжджати на природу. Сьогодні з 3-ім батом, де я зараз несу службу, йдемо на піцу. Особисто запам’яталось, як колеги привітали мене з днем народження цього року.

— І як саме?

— Мій день народження припадав на нічне чергування. Ми з напарником поїхали на заправку. Я помітила, що він звертає у зовсім інший бік. Бачу — стоять «пріуси» з включеними спецсигналами, і мої колеги. Коли ви­йшла з авто, мене вітали величезними трояндами та дитячим шампанським. Згодом не могла спокійно провести інструктаж. Від емоцій були сльози на очах. Ось так я провела свій день народження в робочій обстановці, а по суті — в сімейному колі.

Люблю малювати

— Як проводите вільний від роботи час?

— Дивлюся свій улюблений серіал «C.S.I», ходжу в кіно, виїжджаю на природу, виходжу на пробіжку на стадіон. А ще я люблю малювати. Для цього у мене все є — мольберт, фарби, пензлики. Проте не завжди вистачає часу.

— А що саме зображуєте?

— Люблю малювати квіти та ілюстрації до фільмів.

— Любите готувати?

— Так. Особливо пекти тістечка й торти. Мої рідні дуже полюбляють тістечка, які я готую. Коли збирається вся родина, я їх роблю.

— Чи є мрія, яку хочеться втілити у життя?

— Моя мрія — жити у власному будинку. Обов’язково — біля річки. Хочу, щоб там ріс виноград і стояла дерев’яна альтанка. Мрію зробити це місце затишним та гостинним.

Людмила Копиленко,

фото з особистого архіву Альони Стрижак


Метки: , , , , ,