Працювати з глиною, як спілкуватися з коханою

Здавна село Чернеччина Магдалинівсього району славилося своїми гончарами. На жаль, сьогодні їх залишилося небагато. Нині славу традиційного глиняного мистецтва на Чернеччині відроджує народний майстер Сергій Пелих.

Ексклюзивно «Вістям» він розповів, як опановував роботу з природним матеріалом, для чого раніше в Україні використовували «монетки» – маленькі глечики, і чому талановиті молоді гончарі лишають улюблену справу.

Сам собі вчитель

– Сергію Павловичу, робота з глиною – доволі складна справа. Любов до неї спадкова?

– Весь мій рід походить із Чернеччини та Гупалівки. Раніше там мешкало чимало гончарів. Чув про них ще змалечку, вже тоді намагався зробити щось із глини. Потім навчався в Дніпропетровському художньому училищі, однак свої вміння здобув не там, а в майстрів, з якими по­щастило зустрічатися. На останньому курсі сам почав гончарювати. Зробив маленьке коло і спробував щось на ньому виготовити.

– Чи багато в вашому селі гончарів, досвід яких можна було перейняти?

– Колись було чимало. На жаль, уже їх не застав. Чув, що й у Дмухайлівці Магдалинівського району існував досить серйозний гончарний осередок. Та багатьох майстрів прогнав голод, життєві негаразди. Доволі потужні групи «глиняних митців» діяли в межах Дніпропетровська: в Одинківці, на Ігрені, в Чаплях, Підгородному. Скажімо, Підгороднен­ська кераміка була відома ще до кінця 1980-х. Її продавали на «Озерці»: горщики, свищики, так звані «монетки». Ось і в Вільногірську споконвіку працювали гончарі. Свої осередки були в Солонянському, Нікопольському, Криворі­зькому районах. Та колия опановував науки, майстрів майже не лишилося. Тож здебільшого «навчався сам у себе». Вже за місяць зміг зробити невеличкий глечик.

Традиційні «монетки»

– Що зазвичай виготовляєте?

– Багато чого: глечики, макітри, ложки, миски. Підтримую суто україн­ське традиційне гончарство. Нині небагато майстрів дотримуються звичаїв. Починають робити якісь сувенірні речі, що не мають стосунку до нашого рідного. Я ж – традиційний митець. Ось і «монетки»  виготовляю, як колись.

– Це ті маленькі глечики називаєте «монетками»?

– Так. Подібною «монеткою» в Україні раніше давали решту: коли у нас побутував і безгрошовий продаж – «на міру». Наприклад, приходили ви на базар, купували собі якусь тканину чи то дукача. Треба було придбати ще й глечик. Якщо за тканину сплачували 20 копійок, то за посудину розраховувалися «на міру». Тобто насипали в неї зерна, гончар висипав його собі, а вам віддавав жбан. А коли купували полив’яний глечик, коштувало це дві посудини зерна. Інколи решту віддавали й «господинькою» – виготовленою на колі глиняною лялькою. На жаль, до наших часів їх збереглося мало, бо часто билися. Це були іграшки для дівчаток: господинька, чаєчка, свищик, качечка, рибка. Для хлопчиків – півники, баранці, коники. Жінкам могли дати «покришку» – глиняну кришку на банку.

Найвища насолода

– Сергію Павловичу, сьогодні майстри народного мистецтва переживають доволі скрутні часи. А гончарі?

– Є чудові молоді митці. Але вони лишають улюблену справу заради роботи, що дає можливість заробляти на прожиття. Так ми можемо втратити багато знань і умінь. Гончарство – це мистецтво, народжене селом, але воно зараз змінюється, тож трансформується й спосіб передачі інформації. У селах залишилося мало людей: діти у кращому випадку сидять в Інтернеті, а старі люди помирають, так і не передавши нащадкам здобутих навичок. Тож поступово ми втрачаємо знання, що й так знищили. Вважаю: державі потрібно підтримати гончарів, за­охочувати молодь до мистецтва.

– За що ж Ви любите глину, адже робота з нею дуже складна?

– Найвища насолода й свята справа, коли працюєш із землею чи то глиною. Це як спілкуватися з коханою людиною. Такі ж глибокі речі. Подивіться, як працює гончар, і ви все зрозумієте.

Анфіса Букреєва, фото автора