На Дніпропетровщині є містичне село, яке й зараз зберігає легенди (Фото)
Спаське – цікаве село на Дніпропетровщині: мальовниче, колоритне та навіть трохи містичне. Воно не тільки донині зберігає чимало переказів про старі часи, а й народжує сучасні дива, легенди.
Джерело кохання
Над селом, мов вічний охоронець від воріженьків, вивищується священна ще за часів скіфів гора Спаська, від назви якої іменовано селище. Її огортає міцними обіймами степ. Він тісно переплітається з балками та яругами. Десь тут, за переказами старожилів, б’є священне Джерело кохання та вічної молодості. Кажуть, той, хто це джерело привласнить – матиме великі біди; хто ж, навпаки, відшукає його і подарує людям – матиме щасливу долю.
А ще у переказах про Присамарський край згадується, що запорожці ці місцини дуже полюбляли й шанували, як святі. Село ж отримало назву Спаське, бо тут із давніх-давен селяни від ворогів ховались (по яругах, які оповивають гору). А якось така велика орда татар напала на село, що люди вже й не знали, куди тікати. На щастя, мов з волі Всевишнього, на допомогу прийшли запорізькі козаки. Січовики, як ті соколи, на орду налетіли – і татарва розбіглася, від жаху «прикотилася» з гори до низу, дехто навіть у річці (Кільчені) втопився з переляку. Тих же татар, що встигли на коней сісти, козаки аж до Криму переслідували. Селяни ж, що дивилися на криваву й переможну бійню з гори, – відчували себе врятованими вищими силами.
На честь визволення тутешніх жителів та на захист селища запорожці звели у селі нову церкву. Кажуть, у тій святині молилися й гетьман Богдан Хмельницький, і Мазепа, і Петро Калнишевський. Святиня була справжнім козацьким храмом: збудована так, як і Самарський собор у Новомосковську – лише з дерева, без цвяхів. З того часу поруч гори та села козаки сторожу мали, згодом і самі стали жити у селі, його охороняти. Тож у старі часи на високих могилах, що розкинулися навколо Спаського (нині, на жаль, багато вже розорані), запорізькі козаки охороняли навколишні місцини: коли бачили, що ворог наближається, палили вогнище, й тим самим давали знак братчикам, що потрібна допомога.
Багато козацьких прізвищ залишилося й досі у селищі. Серед місцевих жителів мешкають нащадки козаків: Заліпи, Верещаки, Ткачі, Мирони, Богомази (до речі, відомо, що цього видатного козарлюгу поховали на одній із тутешніх могил).
За легендами, здавна мешкали біля Спаського й козаки-характерники, які навчали молодь своєї майстерності – «спасатися» від великої кількості ворогів, наводячи ману на них… Чи на вовчиська перекидатися, чи то на лиса, а часто – сокола, як треба видивитися ворога здалека. Так, це ті воїни-чаклуни, що, за оповідками, вміли відмикати замки без ключів; плавати човном по підлозі, як по морських хвилях; переправлятися через річки на повстині чи рогожі; ловити голими руками кулі; бачити на кілька верст навколо себе завдяки особливим «верцаделам» (дзеркалам); перетворювати людей на кущі, а вершників на птахів; залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою.
Усе це майстерно вміли робити вихованці тутешніх «голдовників» – характерників. Кажуть, і досі дехто з місцевих жителів має певні містичні таланти, що передані у спадок дідами.
Жахіття археологів
На жаль, не кожному ті знання нині потрібні та й не кожному даються – частіше нині шукають люди на цих місцинах якісь артефакти: козацькі скарби тощо… Та не принесуть вони щастя тим, хто їх знаходить. Бо хоч про скарби багато згадок, але ж не чути, аби їх мали у себе в руках!
Місцева бабуся, яку нам пощастило зустріти під час подорожі селом, розповіла цікаву історію, що трапилася за радянських часів у Спаському.
«Якось поруч Кільчені, під горою, знайшов один заїжджий чоловік шаблю з якимось надписом. Зброя добре збереглася, то він і вирішив її продати «за великі гроші». Мешкав у місті. Тож, як уже почало смеркати, став збирати віднайдений скарб у свою машину. Та тільки від’їхати від місця, де стояло авто, – не зміг. Раптом на чорного археолога напав жах, та й було чого: обступили чоловіка чорні хмари та такий густий туман, що ані машини, ані дороги не було видно.
Зі страху чоловік забув, що й у руках тримав. Та як побачив, що щось величезне на зріст іде з туману на нього – кинув у той бік, «що у руках було» – шаблюку, яку щойно віднайшов. Та шаблюка лише «мликнула у річку». А туман, мов за яких чар, уже за хвилину пропав. Та тільки невдалий археолог не стояв на місці – чимдуж біг додому. Лише наступного дня повернувся забрати своє авто».
Отакі розповіді ширяться селищем Спаське. Та й не єдині! Часто місцеві жителі чи то й заїжджі туристи, що піднімаються на гору, чують там дивні голоси – мов із землі вони линуть. Науковці стверджують, що то просто так тут вітер гуде та й магнітне поле на горі особливе. Під час мандрів Спаським ми на диктофон записали звуки на вершечку гори й під час прослуховування здивовано почули голоси людей – ніби хтось веде розмову за допомогою радіосигналів! Здавалося також, що навколо того, хто мовить, чути гуркіт вибухів. Наче то під час військових дій відбувалося! Цікаво, що на схилах Спаської гори у часи Вітчизняної війни й насправді точилися запеклі бої. Тож, чи не голоси з минулого ми почули?!
Анфіса Стефко-Букреєва,
фото автора
