Роман Безус: «Закордонні студенти – такі ж, як і наші»

Роман Безус – молодий учений, доцент Дніпропетровського аграрно-економічного університету, нещодавно отримав премію Кабміну в номінації «За наукові досягнення». Дану суму наш земляк перерахував сім’ї загиблого бійця АТО та витратив на ліки. Його життєве кредо просто не дозволяло інакше розпорядитися винагородою. Про плани на майбутнє, закордонні подорожі, проблеми молодих науковців, які відомі із власного досвіду, Роман розповів кореспонденту «Вістей»

Перші кроки
– Романе, розкажіть, будь ласка, де здобували освіту та які сходинки вже вдалося подолати?
– У 2005 році я закінчив Дніпропетровський державний аграрний університет за фахом «Облік та аудит». Паралельно працював старшим касиром у філії одного з комерційних банків у Верхньодніпровську. А вже після магістратури отримав запрошення залишитися в стінах рідного університету асистентом кафедри фінансів. Уже в 2011-му став доцентом. І нині працюю на цій посаді. Брав активну участь у діяльності Ради молодих учених університету, згодом мене обрали спершу заступником голови, а з 2008-го до 2011-го – її очільником.
– Ви вже голова Ради молодих учених Дніпропетровської області. Що являє собою ця організація?
– Нині вона об’єднує понад 1800 науковців, зокрема 5 докторів та понад 480 кандидатів наук із 18 вишів та 6 науково-дослідних інститутів області. Коли в 2009 році мене обрали заступником голови ради, то вже мав досвід роботи в такому ж вузівському органі, тож добре знав проблеми не лише молодих науковців, яким був і є сам, але й певні принципи роботи.

Несправедлива ситуація
– Романе, нещодавно Ви отримали премію Кабміну. Своєю винагородою розпорядилися досить благородно. Що спонукало Вас до цього вчинку?
– На мою думку, сьогодні ситуація з сім’ями героїв АТО страшенно несправедлива. Вони отримують недостатню компенсацію за мужність своїх рідних. Я дізнався про героя, який, маючи високе звання і компетенцію, пішов воювати добровольцем, бо його з невідомих причин не хотіли брати до ВСУ. Добровольцем він і загинув. Почалися проблеми з виплатою компенсації: нібито він був не оформлений офіційно, чи то документів не знайшли, що він дійсно служив в АТО. І тому я вирішив зробити те, що мала б зробити держава – перерахував отриману премію родині героя.
– А як щодо державної підтримки молодих учених? Чи відчуваєте її?
– Так, держава сприяє розвитку наукової діяльності, але недостатньо. Кілька років тому ми досліджували мотивацію молодих науковців. Один із факторів – прагнення реалізувати свій потенціал. В Україні зробити це дуже складно. Так, у нас є низка вітчизняних грантів та премій, але вони не систематичні, а суми, враховуючи постійне знецінення національної валюти, купівельно неспроможні. Потрібна систематична комунікація з колегами з-за кордону й міжнародними організаціями. А для науковців секрет успіху – в володінні іноземною мовою, участі в грантових програмах інших країн.

Асоціації з Україною
– На Вашій сторінці у мережі Facebook чимало закордонних фото. Чи пов’язані подорожі із науковою діяльністю, та які країни Ви вже встигли відвідати?
– Так, поїздки дійсно пов’язані з наукою. Сфера моїх інтересів – органічне сільське господарство, тобто диверсифікація діяльності аграрних підприємств за рахунок вирощування органічної продукції. Я був у Великобританії, Франції, Німеччині, США. У 2010 році проходив п’ятимісячне стажування в США, а в 2012-му – у Франції.
– Як тепер ставляться іноземці до України? Чи цікавляться ситуацією в нашій державі?
– Завжди цікаво знати, звідки приїхала людина, а тому, як правило, розпитують. Раніше під час моїх поїздок Україна асоціювалася з Кличком або з Андрієм Шевченком, а ще – з Чорнобилем. Тепер, швидше за все, ми будемо сприйматися через призму конфлікту на сході країни.
– Романе, а як Ви оцінюєте сучасних студентів. Які вони? Чи відрізняються від своїх однолітків за кордоном?
– На мою думку, нині складний час, але дуже цікавий. Відкриваються абсолютно різні можливості. На жаль, студенти не завжди до цього готові. Коли я навчався, нам розповідали, що закордонні учні інакші, мають жагу до знань. Та зі свого теперішнього досвіду скажу: вони такі самі. Є ті, які вчаться або намагаються, але є й інші. Сьогодні дуже багато молоді бере участь у волонтерських рухах. Дехто зрозумів, що варто вчити іноземну мову. За два останні роки збільшилася чисельність студентів, які прагнуть змагатися на різних конкурсах.

Замість відпочинку
– Чи плануєте на найближче майбутнє якісь нові проекти?
– Планую захистити дисертацію, зараз займаюся її підготовкою. Ще можу сказати про бажання в кількох напрямах. Як викладач – хотів би впроваджувати більше нових методів викладання у виші. Наприклад, застосовувати case-методи для вирішення не-
однозначних проблем, щоб студенти розуміли, що є кілька можливих варіантів, але їм необхідно обрати оптимальний. Як голова ради молодих учених хотів би дослідити, як змінилася мотивація викладачів різних вікових груп. Плануємо запустити Інтернет-платформу, де викладачі, науковці будуть завантажувати інформацію про себе: в яких проектах брали участь, чим можуть допомогти сучасним підприємствам та бізнесу, державним органам влади.
– Щоб вести таку насичену діяльність, треба мати неабиякі сили. Чи є у Вас життєве кредо, що допомагає рухатися по життю?
– Насправді, їх кілька. Але найбільш надихає: «Ніхто, крім нас», або «Якщо не я, то хто?». Інколи це навіть заважає нормально жити.
– А якщо з’являється вільна хвилинка, чим полюбляєте займатися?
– Така нагода випадає нечасто. Замість того, аби відпочивати, починаю брати участь у нових проектах, і потім не залишається часу не те що на короткостроковий відпочинок, а й на відпочинок у перспективі. Але немає нічого неможливого. Найчастіше в вільний час читаю книжки.

Анастасія Парфенова,фото із архіву Романа Безуса