Ахтем Сеїтаблаєв: «Ми отримали міцне щеплення від страху»

Минулого тижня у прокат вийшов фільм режисера Ахтема Сеїтаблаєва «Кіборги». Кожен квиток, який ми купуємо в кінотеатрі, за ініціативою фонду «Повернись живим» #ЯНебайдужий, має благодійну місію, адже частина коштів (5 гривень із кожного придбаного білета) спрямовується на допомогу сім’ям загиблих у боях за Доне­цький аеропорт. Попри те, що цю драму глядачі й критики вважають однією з кращих робіт за останні кілька років вітчизняного кіно, її не оминули звинувачення у плагіаті. Бо деякі деталі є однаковими з тими, що зображено у книзі військового кореспондента Сергія Лойка «Аеропорт». Тож журналіст «Вістей» запитала в режисера, чому він не став співпрацювати з автором роману та чи повертатиметься до теми АТО у своїх наступних роботах.

Напружений діалог

– Ахтеме, розпочну наше спілкування, можливо, не з зовсім приємного для Вас запитання. Сергій Лойко, який написав книгу «Аеропорт», під час її презентації висловлював своє бажання її екранізувати . Чому Ви не захотіли з ним співпрацювати?

– Почнемо з того, що мені ніхто не пропонував співпрацю з Сергієм Лойком, якого я заочно поважаю, але з яким не маю честі бути знайомим. По-друге, ми почали замислюватися над сценарієм іще до того, як вийшла ця книга. Власне, до Наталки Ворожбит ми звернулися в грудні 2014 року. Наскільки пам’ятаю, ще роману не було. Проте нині за його мотивами виграно пітчинг, тож незабаром зніматимуть фільм саме за книгою.

– Яке завдання Ви ставили перед сценаристом, коли замислювали «Кіборгів»?

– Насамперед, мені було важливо розповісти про історію народження нової країни. Я завжди це кажу – ми є свідками того, що з’являється українська політична нація. Наш головний герой із позивним «Мажор» постійно знаходиться в напруженому діалозі з «Серпнем», завдяки чому ми торкаємося такої поширеної ієрархії питань, які не всі один одному можемо поставити. Проте там, на війні, це набуває іншого змісту, іншої емоції, бо кожна мить – непередбачувана, й невідомо, чи залишишся живим наступної хвилини. Тому нашим завданням було розповісти про нове покоління нової країни, адже хедлайнерами всіх тих подій, що передували даній історії та які ми продовжуємо спостерігати, є саме молодь. Я завжди кажу, що з великою повагою ставлюсь до дорослих людей, які вою­ють і опікуються волонтерськими рухами, але передусім наше кіно присвячене молодим, тому що за ними – майбутнє.

Небезпечні ­запитання

– Ви сказали, що навмисне взяли широку географію питань, які час від часу виникають у країні. Подивившись фільм і почувши різні думки героїв відносно тої чи іншої теми, мені здалося, що в нас у країні проб­лема з комунікацією…

– Так, це одна з болючих проблем. Я вважаю, це слушне спостереження, тому що, мені здається, нібито навмисне так робили (хочу зауважити, зараз кажу про роки незалежності. – Прим. автора), щоб була втрачена комунікація між тими, хто, власне, є громадянами цієї країни. Тому створювали штучний страх між людьми з різних регіонів, наприклад, на Донбасі живе суцільний маргіналітет; на Західній Україні – латентні сепаратисти, які хочуть дійти до Польщі або Угорщини; в Криму – татари, які прагнуть віддати його Туреччині. Коли в людей є побоювання стосовно один одного, вони ж не запитуватимуть у сусіда – чому в нас такі дороги, чому немає гідної старості для наших батьків, чому немає гідних пенсій, чому наші діти іноді живуть у небезпеці, чому немає верховенства права, чому розквітає корупція тощо. Коли люди починають ставити такі запитання – це небезпечно для влади. Дякувати Богові та, на жаль, загиблим людям і, насамперед, таким молодим, що у нас з’явилася ця можливість налагодити комунікацію. Ми зрозуміли, що дуже важливо спілкуватися і прислуховуватися. Мій передостанній фільм «Чужа молитва» – саме про це. Я дуже вірю в те, що ми отримали таке міцне щеплення від страху й, нарешті, зрозуміли, настільки важливо налагодити горизонтальні зв’язки, щоб ані влада, ані ворог не змогли їх порушити й втрутитися в країну. Можливо, це пафосно звучить, але ж держава – це, перш за все, люди.

– Саундтреком «Кіборгів» є композиція Святослава Вакарчука «Мить». Чому саме вона та як домовлялися з автором?

– У цієї пісні – досить цікава історія створення. Святослав написав її під враженням від одного бійця, з яким познайомився перед тим, як солдатові ампутували обидві ноги. Я бачив цього чоловіка й не міг повірити, що він іде на протезах, так упевнено той крокував. На цю композицію звернула увагу наш продюсер, і ми зрозуміли, що її зміст, емоції, звучання стовідсотково відповідають внутрішньому меседжу, внутрішній драматургії та архітектоніці нашого фільму. Ми зустрічалися з Вакарчуком, він навіть повністю прочитав сценарій, зголосився на те, щоб використовували пісню, і виявив бажання подивитися фільм.

Захар Беркут

– Сьогодні Ви цілий день анонсуєте три фільми про війну, які вийдуть наступного року. Один з них Ваш? І взагалі, чи будете ще повертатися до теми АТО в історії власної фільмографії?

– Ні, фільми – не мої, я знаю, що колеги вже зняли власні роботи про війну. Я зніматиму «Захара Беркута». Це давня історія, але вона дуже актуальна. Якщо Ви пам’ятаєте оповідання Івана Франка, там є такий персонаж – Тугар Вовк, боярин місцевості, де відбуваються події. Він свого часу був у полоні в монголів, його відпустили. У мене є підозра, що зробили це навмисно, а він, своєю чергою, настільки захопився могутністю монгольської імперії, що вирішив відтворити її на території України. Звісна річ, це призвело до того, що знищив сам себе. Не можна йти з чужим уставом до свого храму. Моя розповідь будується й акцентується саме на цьому.

Дар’я Мирошниченко,

фото Миколи Лисенка