Обласному радіо – 90 років
Цього вівторка, 23 лютого, Дніпропетровське обласне радіо відзначило своє дев’яностоліття. Напередодні свята «Вісті» зустрілись із тими, хто щодня своїми голосами заповнює радіопростір регіону, тими, хто нині обрав іншу стежину або вже перебуває на заслуженому відпочинку, й попросили поділитися своїми планами, особливостями творчого процесу, спогадами, мріями, невигаданими історіями – всім тим, що і становить життя радійників, залюблених у свою справу.
Дещо з історії
Вперше радіо зазвучало в нашому місті 23 лютого 1926 року.
Підготовка до цієї події розпочалась зі створення акціонерного товариства «Радіопередача». Для мовлення придбали необхідне обладнання, запросили спеціалістів. Спочатку радіостанція мала лише дві години ефірного часу на добу. У містян була можливість прослухати газетні повідомлення та уривки з літературних творів. Після створення в 1928 році драматичної студії в ефірі з’явились радіоспектаклі, теми щодо перебігу грандіозного будівництва, розгорнутого в ті роки, прямі трансляції з промислових підприємств, колгоспів. На початку 40-х років радіо вже стало невід’ємною частиною побуту дніпропетровців. Під час окупації за допомогою підпільних радіоприймачів люди дізнавалися про останні події на фронті. Залишаючи місто у 1943 році, німці знищили всі засоби зв`язку, тож радіомовлення довелося відроджувати з нуля.
Наразі упродовж року обласне радіо видає в ефір власний продукт – понад 50 інформаційних, художніх, музичних, науково-пізнавальних, соціальних та інших передач. Якими турботами воно нині живе, чим є для тих, хто тут працював у різні роки і працює сьогодні, дізнаємося із перших уст.
Валентин Чанглі, керівник філії Національної телекомпанії України
На думку Валентина Чанглі, обласне радіо від початку заснування виробляло власний, суспільно важливий продукт, і нині такі програми навряд чи можна зустріти на інших радіоканалах. Але сучасний телерадіопростір потребує реорганізації. «Нацрада з телебачення оголосила, що для Дніпропетровська, Кривого Рогу та Нікополя зроблено розрахунок FM-частот. Якщо ми їх отримаємо, то зможемо впровадити суспільне радіо, – каже Валентин Чанглі. – Ефірна лінійка буде створюватись із продукту, наданого Києвом, та відрізків, відпрацьованих регіональними новинами і програмами, цікавими і більш доступними для мешканців Дніпропетровщини».
Ірина Івахненко, керівник обласного радіо
Для Ірини Іванівни Івахненко робота на обласному радіо почалась із 1989 року. «Я працювала разом із Таїсією Ковальчук, Людмилою Шведовою та іншими відомими журналістами, які мене вчили, – розповідає вона. – Сьогодні вся система державних і регіональних ЗМІ реформується. Ми в стадії реорганізації, йдемо до суспільного радіо, бо повинні відображати думку всього суспільства, говорити про наболіле, про наші досягнення. Дуже сподіваємось на роботу в FM-режимі – тоді нас усюди почують».
«Колектив майже повністю оновлений, але вдалося зберегти й «золоті кадри», які віддали радіо десятки років свого життя, – підкреслює Ірина Івахненко. – Вже 27 років заслужений діяч культури України Анатолій Литвин веде легендарну передачу – «Музичний радіокур`єр». Такої фонотеки, яку він зібрав, не має жодне українське радіо. Не можу не згадати Валентину Орлову, котра працює на радіо понад 40 років. Заслужений журналіст України Наталя Старюк не в нашому штаті, але голос її – в ефірі, бо того хочуть слухачі».
Серед тих, хто присвятив себе обласному радіо, також Володимир Бондарчук, Віктор Хоменко, Ігор Гвоздик, Оксана Гвоздик, Микола Павленко, Микола Бондарчук, Юрій Карабан, Олександр Толкач, Сергій Твердохліб, Тетяна Дацева та багато інших. «Ми в ефірі щодня, без свят та вихідних. Віримо, що радіо матиме майбутнє», – каже Ірина Івахненко.
Вікторія Сидоренко, керівник об’єднання художніх програм
«Радіо – це планета, на якій ми всі крутимось, – упевнена Вікторія. – Ми вийшли на зовсім новий рівень радіомовлення і без команди не подолали б існуючих труднощів. Сподіваємось, що все буде добре». За її словами, програми, які випускає об`єднання, – «Вечорниці», «Шукаємо в собі Шевченка», «Підтексти», «Надто відомі», «Контрольна для вчителів» – розповідають про цікавих людей, дорослих та дітей. «От, наприклад, я записала 8-річну дівчинку Вікторію Шовкову, яка читала Лесю Українку англійською мовою, – продовжує Вікторія Сидоренко, і додає: – Є такий вислів: «Я вам заздрю, бо ви робите те, що ви любите». Ми любимо своє радіо».
Людмила Громовик, головний редактор науково-просвітницьких програм
Свій шлях на радіо Людмила Громовик почала після того, як 26 років тому Валентина Орлова записала інтерв’ю з нею, тодішньою активісткою товариства «Просвіта». Потім була практика на радіо, упродовж якої постійно доводилось вигадувати щось цікаве. І, врешті-решт, колектив, як стверджує Людмила, прийняв її на роботу. Наразі вона веде правовий усеобуч населення. По суті, це конкретні безкоштовні юридичні консультації. «Наша редакція завжди була унікальною щодо висловлення думок, – упевнена Людмила Громовик. – У передачі «Оглядач» я представляю точку зору людей на події, що відбуваються в області, Україні. Дійсність вони сприймають суб`єктивно: інакше не може бути». Також вона згадала появу другого каналу мовлення: 16 годин ефіру треба було чимось заповнювати. «На одну передачу було по двоє ведучих. Улаштовувались дискусії, як на сучасних FM-станціях, – каже Людмила. – Ми намагались тримати марку, вільно спілкувались з аудиторією. За тиждень від людей отримували близько 500 листів. Сьогодні, на жаль, такого немає».
Євгенія Ляхова, старший редактор творчого об’єднання
Євгенія потрапила на радіо, коли було відкрито другий канал, і Людмила Громовик набирала штатних працівників. «Ми зробили авторську музичну програму «Нові імена», несхожу на інші. Проводили безкоштовні конкурси, – розповідає вона. – Потім перейшли на перший канал і перетворились на творче об`єднання дитячих пізнавальних програм». «Нові імена» представляють дітей, які хочуть заявити про себе, і не тільки у творчості. Об`єднання співпрацює з Малою академією наук України, тож в ефір потрапляють переможці конкурсів і фестивалів. «Ми хочемо, щоб діти, які чогось досягли, здобули визнання. Допомагаємо їм усвідомити свою цінність», – підкреслює Євгенія Ляхова.
Володимир Пасічник, диктор, ведучий програм
Про Володимира Васильовича кажуть: «Це – голос радіо, який із роками не стає менш гучним». Взагалі, за освітою він – спеціаліст із радіоелектронних пристроїв. Працював на Дніпропетровському машинобудівному заводі у відділі нової техніки. Можна сказати, що на радіо потрапив випадково. «Якось у 1976 році я був на футбольному матчі. Заговорив, як виявилось, із старшим редактором молодіжних програм Володимиром Іноземцевим, який запропонував мені підробити на ТБ диктором, – згадує Володимир Пасічник. – Головний режисер Микола Бондарчук став моїм «хрещеним батьком», а відомий диктор, заслужений діяч культури України Валерій Хованський – учителем. Десь півтора року я поєднував роботу на заводі і телебаченні. Почав заходити й на обласне радіо. Жодному диктору не доводилось бути в ефірі стільки, скільки мені. Я записував свої та «не свої» передачі. До того ж кожну, як диктор, обов`язково оголошував». Остаточний вибір Володимир Васильович зробив на користь ЗМІ. Понад 15 років тому перейшов на радіо. Вважає радіожурналістику особливою, бо перед мікрофоном є тільки голос. Ним створюються будь-які настрої та образи: це – справжній театр одного актора.
Дора Калинова, ветеран обласного радіо, поетеса, журналіст, публіцист
Якби хто в її юні роки сказав, що працюватиме на радіо – вона не повірила б. Бо в селі Звонецький хутір (Солонянський район), звідкіля вона родом, ще довгий час після Великої Вітчизняної радіо мовчало. Майбутня журналіст любила українську літературу й змалечку мріяла стати вчителькою. Після закінчення педагогічного училища вступила до Дніпропетровського університету. Тут талановиту студентку Дору Титаренко (після заміжжя – Калинову) помітив директор Дніпропетровської телестудії Михайло Горяний, і запросив на радіо. Одначе дівчина, яка марила кар’єрою вчительки, відмовилася. Та радіо немов не бажало відпускати. Й у 1960 році Дора Калинова таки розпочала свій творчий шлях кореспондентом редакції «обласних вістей». Їй пощастило працювати з такими метрами, як Юрій Харченко, Петро Шаповал, Леонід Залата. «Ця трійця «ліпила» з мене журналіста. Навчили писати: коротко, чітко, ясно», – згадує Дора Василівна.
Згодом молоду журналістку перевели у молодіжну редакцію. Там вона навчилася робити замальовки, радіонариси. Потім була музична редакція, роботу в якій Дора Калинова вважає справжнім зоряним часом журналістики. Головною темою своєї творчості в ці роки обрала розповіді про талановитих людей нашого краю, України. От і з Софією Ротару познайомилася, коли тій було тільки 22 роки.
В 1972 році Дора Калинова стала завідувати ще й кореспондентською мережею, тобто опікувалася редакціями районного і фабрично-заводського радіомовлення, масою молодих талантів. Багатьом відкрила дорогу у велику журналістику. Чимало з її учнів – заслужені журналісти України, ось тільки Дора Василівна й досі не має цього звання. Та не жаліється на долю. Головне – улюблена робота!
Пропрацювавши 40 років на радіо, сьогодні жінка переживає лишень про його майбутнє, про те, що воно втрачає зв’язок із людьми, хоч і дуже потрібне сьогодні. От і тема долі обласної радіофонотеки їй дуже болить – там багато унікальних записів, що нині під загрозою втрати. Але Дора Калинова сподівається: обласне радіо ще відродить минулу славу.
Таїсія Ковальчук, ветеран радіо
Вона захопилася радіо з дитинства, ще коли батько змайстрував перший приймач із навушниками. Згодом у Сухачівці, звідкіля родом Таїсія Миколаївна, з’явилося провідне мовлення. «Кухонний брехунець» – як з усмішкою його називали селяни, одразу посів почесне місце у батьківській хаті. Під його передачі обідали, радилися, вчилися… Увагу тоді ще школярки Таїсії привернули передачі молодіжної редакції. Вів їх диктор Валерій Хованський. Мабуть, коли дівчина слухала його приємний голос, і виникла та яскрава мрія – працювати на радіо. Навчання в Дніпропетровському університеті та зустріч із майбутнім чоловіком – Семеном Ковальчуком, який уже писав вірші, дописував у газетах та починав працювати на обласному радіо – теж вплинули на подальший вибір. Таїсія Миколаївна разом з іншими студентами заходила у гості до однокурсника, робила перші спроби запису у молодіжній програмі. Семен Ковальчук підтримував – познайомив із режисерами, операторами. Майбутній чоловік став для неї справжнім учителем у радіомистецтві.
Та серйозно працювати на обласному державному Таїсія Миколаївна почала вже в 1973 році, потрапивши у редакцію новин. То була динамічна робота – постійні відрядження по області. Записи робилися на диктофони, вага яких сягала шести кілограмів – спробуйте такий потримати! Пропрацювавши в новинах 12 років, Таїсія Миколаївна перейшла у редакцію художнього мовлення головним редактором. Це був справжній зоряний час! Програми художнього об’єднання виходили щотижня. Яке різнобарв’я було: «На полі слова», «Думка-шумка», «Стежка-мережка», «Джерела», «Листи, мелодії, портрети», «Квітка уяви», «Роман та Оксана»,«Пізнати й берегти». Пощастило Таїсії Миколаївні на співтворців: Наталю Нікуліну, Наталію Старюк, Тетяну Дацеву.
Не жаліли ці талановиті жіночки сил заради радіо! Траплялося, затримувалися до глибокої ночі на роботі. А новорічні та різдвяні програми деколи монтували 31 грудня аж до 23.00. З горбачовською відлигою журналісти отримали можливість самі вести програми. Це був певний творчий прорив.
Скільки тоді було цікавих записів, зустрічей у прямому ефірі! Досі Таїсію Миколаївну за голосом пізнають люди. А вона – не полишає увагою талановитих митців, і уже стала їхньою справжньою берегинею, – наприклад, для того ж народного ансамблю «Криниця» з Підгородного. Жінка мріє про те, що радіомовлення знову здобуде творчу силу, бо ж воно здатне зігріти та об’єднати душі людей.
Валерій Дрешпак, завідувач кафедри інформаційних технологій та інформаційних систем ДРІДУ НАДУ при Президентові України
Понад 10 років свого життя присвятив обласному радіо і Валерій Дрешпак. Спочатку він працював редактором у відділі новин, а згодом – заступником гендиректора телерадіокомпанії. У своїй журналістській діяльності найбільше цінував оперативність.«Живі» події записував на аудіоплівку і по гарячих слідах готував матеріал. Говорячи про те, наскільки це важливо не лише для слухачів, але і тих людей, які надають інформацію, він пригадує цікаву історію.«На початку 90-х у Дніпропетровську страйкували тролейбусники. І я, готуючись до ранкового прямого включення, зв’язався з керівником міської міліції Анатолієм Шарапою, щоб він прокоментував ситуацію. Хутенько записав останні новини, одразу пішов у студію, і, трохи перевівши подих, зачитав їх. Потім ще повідомив прогноз синоптиків, повернувся в редакцію та перетелефонував полковнику. Кажу:«Анатолію Кириловичу, чи все було нормально?» Чую на тому кінці дроту подив:«Ну, ти, журналіст, даєш!» Думаю, можливо, щось перекрутив?!. А він:«Молодець, я тобі тільки-но розповів, а ти одразу в ефір видав».
Молодий кореспондент щодня із захопленням вивчав нові сторони життя області. Говорить, таке можливо тільки у редакції новин.«На початку кар’єри супроводжував Леоніда Кравчука в його поїздці Дніпропетровщиною. Треба сказати, що влада тоді була більш відкрита і доступна, ніж ми можемо собі уявити. Подумайте тільки, на редакційній «Ниві» вільно прилаштовуємося у хвості президентського кортежу, заїжджаємо на Дніпродзержинський хімзавод, а потім ходимо цехами і шукаємо Главу держави, аби взяти у нього інтерв’ю. І нам таки це вдається», – розповідає Дрешпак.
Безцінний досвід роботи у ЗМІ пан Валерій поклав в основу своєї наукової діяльності. Наразі він викладає в ДРІДУ НАДУ.«Не можу сказати, що принципово змінив напрямок. Як на радіо, так і в інституті маю слухачів», – посміхається професор.
Костянтин Ковзан, власний кореспондент Національної радіокомпанії України по Дніпропетровській області
Не уявляє свого життя без радіо наш земляк, колишній співробітник регіональної, а нині – Національної радіокомпанії України Костянтин Ковзан.«Скільки себе пам’ятаю, завжди знаходився у пошуку новин. Я дуже люблю це робити і, здається, нічого іншого не вмію», – розповідає журналіст. В дитинстві, навчаючись читати, маленький Костянтин сидів у навушниках і уявляв, що його слухають в інших оселях. У 16-річному віці, закінчуючи школу, почав робити перші кроки до своєї мрії – позаштатно, не отримуючи грошей, писав новинки для обласного радіо. Згодом із напрацьованими матеріалами вступив до вишу на факультет систем та засобів масової комунікації. І всі 5 років навчання з другої до дев’ятої вечора проводив у стінах радіокомпанії. Отримавши диплом, працевлаштувався туди офіційно.
Свій перший прямий ефір Костянтин згадує з посмішкою, адже для нього той став цілковитою несподіванкою.«Пам’ятаю, прийшов до свого старшого товариша по професії Олександра Токаря. Він саме готував анонси місцевих заходів для ранкового випуску і попросив мене допомогти. А коли я приніс йому рукописний текст, трохи виправив його, набрав київський номер, дав мені слухавку і говорить:«Читай!» Ось так без підготовки я вперше мовив на всю країну», – ділиться враженнями Костянтин. А згодом, 14 березня 2004-го, у день виборів Президента РФ (що якраз співпав із гастролями Алли Пугачової у Дніпропетровську) наш герой зачитав по телефону репортаж із виборчої дільниці у театрі Горького – про те, як проголосувала Примадонна. Того ж вечора йому подзвонив віце-президент Національної радіокомпанії України і запросив працювати на столицю.«Сам себе не слухаю, адже завжди вимагаю більшого, – зазначає кореспондент. – Проте приємно розуміти, що мене чують мільйони українців».
Наталія Терентьєва, Олена Ткач, Анфіса Букреєва,
фото Наталії Терентьєвої та з архіву Таїсії Ковальчук
