Почесний громадянин Дніпра Володимир Моссаковський – і академік, і герой (Фото)

Коли я згадую цю людину, то мимоволі спадають  на думку слова із відомої поезії Пушкіна, в якій він возвеличує Петра І  –  «то академік, то герой, то мореплавець, то тесля…» Дійсно, Володимир Іванович Моссаковський  – почесний громадянин Дніпра, ректор нинішнього Дніпровського національного університету ім. О. Гончара в 1964-1986 роках, академік, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії СРСР,  мав  багато інших нагород. Але в душі він  іще  був «мореплавцем» і «романтиком».  І одну, призабуту сторінку з його життя  хочу згадати.

Морська подорож

Уперше доля  звела нас у вересні 1976 року. Я тільки рік провчився на історичному факультеті очолюваного ним університету і, разом зі своїм приятелем – першокурсником Сашою Зарицьким, задумав здійснити морську мандрівку з  Північно-Західного Кавказу до «Країни Басків» (Іспанія). Власне кажучи, це була задумка Зарицького, а я його лише підтримав. У ті роки гриміло ім’я відомого норвезького дослідника і мандрівника Тура Хейєрдала, який організував і провів дві трансатлантичні подорожі на папірусних човнах –  від берегів Північної Африки до Америки. Саша задумався: а чому б не спробувати побудувати такий же човен з очерету і пройти на ньому Чорним  і Середземним морями, щоб підтвердити морські зв’язки, які ще в глибоку давнину існували між Закавказзям та різними регіонами Середземно­мор’я – аж до «Геркулесових стовбів» (Гібралтару). Ідея ніби непогана, але втілити її в життя непросто. Навіть зараз. Тоді ж ми мешкали за «залізною завісою» – в Радянському Союзі, у відгородженому від іншого світу тоталітарному суспільст­ві. Для здійс­нення манд­рівки потрібні були кош­ти і ще «дах над головою», тобто підтримка якоїсь солідної організації. Ми побували в декількох кабінетах, але зустріли нас там насторожено, байдуже чи скептично. Та, на щастя, завжди є романтики, люди, яким байдужа   матеріальна вигода,  в яких є прагнення зробити щось «для душі». Знайшлося кілька таких людей і в нашому місті, серед них був і В. І. Моссаковський.

Ідеальний ректор

Як зараз пам’ятаю той день, коли я вперше переступив поріг його кабінету. Дуже хвилювався, знав лише, що ректор їздить на новенькій чорній «Волзі»  ­(ГАЗ-24), що водій – жінка,  сам він – учасник війни, має трьох доньок. Ще чув від студентів, що ректор часто буває серед  молоді, відвідує аудиторії, гуртожитки, особливо полюбляє перевіряти заняття англійської мови та фізкультури. Він вважав, що молода людина повинна бути фізично розвиненою  і знати англійську мову, щоб вільно спілкуватися за кордоном і читати іноземну літературу. Це тоді, коли нас відгороджувала від іншого світу «залізна завіса»! Моссаковський явно випереджав свій час: зараз він був би ідеальним ректором. Він прийняв нас люб’язно, уважно вислухав і на мить задумався. Ми просили лише про підтримку, а ще краще – про проведення мандрівки під егідою університету. А також про те, щоб нам виділили якесь приміщення для будівництва очеретяного човна. Показали листи з відділу морських експедиційних робіт АН СРСР та міськкому комсомолу. Ректор вирішив сам зайнятися «нашою справою». Грошей поки що виділяти не збирається: треба довести, що вона варта уваги. Вільних приміщень теж немає. Але він  виділить  збірні конструкції ангару: ми будуємо для нього фундамент, складаємо ангар і можемо зводити в ньому свій очеретяний човен. А потім ангар, як склад, перейде у розпорядження відділу матеріально-технічного забезпечення. Отже, ми принесемо певну користь і університету. Він же, як ректор, обіцяє нам усіляку підтримку і може стати нашим «куратором».

Підготовка за планом

Восени-взимку 1976-го, а потім у 1977 році, за активної підтримки В. І. Моссаковського, робота у нас закипіла. До майбутніх «мандрівників» приєднався  випускник істфаку Володя Олійник, а пізніше – фізик Сергій Вагін. Спочатку встановили фундамент під будівлю, потім – сам ангар. Побували на двох великих підприємствах Дніпропетровська, звідки привезли метал і зварили із нього стапель для човна. Навесні у 1977 році почалося найцікавіше: за сприяння міськкому комсомолу провели декілька суботників і завезли очерет до ангару. І вже після цього заходилися в’язати човен з очерету. Переважно цим займалися Заріцький і Олійник; перший із них уже мав деякий досвід, бо створив колись невеликий човен із очерету і навіть випробував його на Інгульці. Я в цей час більше займався організаційними питаннями. Багато разів бачився із ректором. Володимир Іванович не був кабінетним адміністратором: він завжди, як реактивний двигун, знаходився в русі – то на будівництві навчального корпусу, то на кафедрі, то в міській раді, то у відрядженні в Москві… Нашими справами цікавився  більше з практичного боку, «що зроблено, що – ні, в чому потрібна допомога».  Коли щось робили не так, поправляв, підказував кращі варіанти, робив зауваження, наводив приклади із власного життя. Цікавився й тим, як просувається «наукове обгрунтування» нашої мандрівки, чи можна  зробити це «на факультеті», а коли дізнався, що «ні», дозволив Зарицькому відрядження в Москву і Сухумі. Однак, довідавшись, що останній зробив багато пропусків занять і отримав незадовільні оцінки, дуже розсердився і став докоряти, погрожуючи, що за такого підходу до справи «заборонить експедицію».

Проте справа зайш­ла занадто далеко, щоб він міг це зробити. Про нашу «майбутню мандрівку» з’явилися статті та замітки в місцевій і центральній пресі, багато людей підтримало її, а в травні 1977 року в Дніпропетровськ приїхав сам Сенкевич, якого знав весь Радянський Союз як ведучого «Клубу кіномандрівників» на Центральному телебаченні. Юрій Олександрович відвідав ангар, подивився очеретяний човен і схвалив роботу над ним. Зустрівся з ректором і сказав, що підтримує ідею проведення мандрівки, але, щоб перевірити морехідні властивості україн­ського очерету, потрібно провести її в два етапи. На першому – здійснити по Дніпру, із виходом у Чорне море  до міста Бургоса (Болгарія) і, якщо все піде добре, то вже на другому етапі вийти в Середземне море (від узбережжя Північно-Західного Кавказу). Щоб підтримати нас, Сенкевич розповів про підготовку мандрівки в одному із випусків  «Клубу кіномандрівників». Але, всупереч усьому, вона не відбулася…

Людська заздрість

На заваді стала звичайна людська заздрість. Саме такі люди трапилися на нашому шляху. Вони використали наймогутнішу на той час зброю, проти якої були безсилі будь-­які аргументи, – газету «Правда». Якийсь Черкасов, який був тоді її кореспондентом, надрукував  фейлетон, в якому, спотворивши ідею мандрівки і перекрутивши окремі  деталі, охарактеризував її як ненаукову, шкідливу для суспільства, «причому, в абсолютно безпечних і навіть комфортних умовах» Чорного  моря. Перед опублікуванням фейлетона він відвідав ангар, роздивився човен і сказав, що в  наше, космічне століття такі манд­рівки «взагалі не потрібні!» Володимир Іванович, який при­їхав  водночас із Черкасовим, узяв нас під свій захист. Він сказав, що спочатку поставився до ідеї манд­рівки «прохолодно», але своєю рішучістю і цілеспрямованістю ми досягли свого. «Можливо, і не було б цих результатів, якби вони  не відстоювали науковість  експедиції, – пояснив ректор. – Фактично, ці хлопці вже пройшли в мене суспільну практику. Вони побудували ангар, діставали все необхідне, працювали тут…Тепер кожного із них можна призначати керівником невеликого колективу». Черкасов не звернув уваги на похвалу ректора і вже через тиждень надрукував свій фейлетон.

Яким було ставлення до нас із боку Моссаковського після опублікування? Володимир Іванович захищав нас до останнього, але «вагові категорії» були занадто різні. Проти «Правди» – органу ЦК КПРС, безсилі були найвищі адміністратори й чиновники країни. Тож Моссаковському нічого не залишалось, як запросити нас до себе і сказати: «Хлопці, підготовку експедиції доведеться припинити! В полеміку з «Правдою» я вступати не збираюся!» На цьому ідея нашої «мандрівки через два моря»  (Чорне і Середземне) була похована. Який урок я  виніс  для себе особисто? Були допущені серйозні прорахунки, що зіграли на руку нашим заздрісникам і недоб­розичливцям. Ми не забезпечили собі надійного «тилу» – підтримки на факультеті, де не було фахівця  з історії Закавказзя в ІІІ-І тис. до н.е., а самі  переконливого наукового обгрунтування мандрівки не зробили. Можливо, потрібно було, враховуючи особливості Північно-Західного Кавказу, будувати судно із дерева, якого там теж багато. Але це зробило б наш проект значно дорожчим. Крім того, Саша Зарицький був рішучим «послідовником Хейєрдала» в усьому: човен повинен бути тільки із очерету! Сам Хейєрдал, коли Сенкевич розповів  йому нашу історію під час мандрівки на «Тигрисі», прокоментував її просто: «Нічого б у них не вийшло!» Що мав на увазі всесвітньо відомий манд­рівник – властивості українського очерету чи тоталітарну систему, яка все забороняє, невідомо. Але, безперечно, мандрівки, там де є можливості для цього, здійснювалися й здійснюються весь час. Через сім років після нашої невдачі ірландський манд­рівник Тім Северин здійснив мандрівку на дерев’яній галері «Арго» у зворотному від того напрямку, який планували ми.

Стосовно Моссаковського,  то в душі він все ж таки був романтиком: через кілька місяців  запросив мене і Сашу Зарицького  і запропонував нову, цікаву справу – організувати яхт-клуб при університеті. Під час розмови був присутній і проректор В. М. Чернишенко. «Побудуємо або купимо яхту, то справа не стане  за тим, щоб пройтися на ній по Дніпру, вийти в Азовське чи Чорне море, – сказав ректор і переглянувся із Чернишенком.  – Можливо, колись у літню відпустку і нас, стариків, візьмете до себе на борт». І посміхнувся. Ми були горді тим, що Володимир Іванович виявив до нас таку довіру, і  погодилися. Але то вже зовсім інша історія. Єдине, чим хочу закінчити  спогади, – без таких людей, як В. І. Моссаковський, жити було б  нудно й нецікаво, бо тільки особистості його рівня роблять справжні відкриття, рухають уперед науку і життя.

Анатолій Шорохов, історик, фото з особистого архіву автора