Сашко Лірник: «Казки повинні бути для всіх»

Його добре знають маленькі телеглядачі, адже він щодня ввечері розповідає цікаві та веселі казки. Знають і дорослі –  гострою та влучною сатирою на владу. Сашкові Лірнику вдалося зробити неймовірне – відродити зниклий уже жанр розмовної оповіді – казку. Оповідка в його виконанні – завжди імпровізація та неочікуваний поворот сюжету. А ще він знімає для малечі мультики, ставить вертепи та спектаклі, співпрацює з відомими українськими музикантами та гуртами. Напередодні Дня української писемності та мови «Вістям Придніпров’я» вдалося поспілкуватися з Сашком Лірником і дізнатися, що потрібно для того, щоб стати казкарем

– Пане Сашко, розкажіть, будь ласка, як Ви стали казкарем?
– Це сталося випадково. Я жив у Мурманську, заснував там українське земляцтво, українську газету, українську недільну школу для дітей. Я там викладав. Для того щоб малеча не забула свою рідну мову, почав розказувати казки, а потім став сам їх писати. Так поступово втягнувся, лишив професію будівельника. Я довгий час працював на будівництві і паралельно займався казкуванням. Навіть коли повернувся в Україну, бачив, що ніхто цього не робить, то й вирішив цей жанр відродити. Думаю, мені це вдалося. Так і став казкарем. Уже займаюся цим 30 років.

– Із чого берете сюжети для своїх творів?
– Можна сказати, я черпаю натхнення з України. Як ото богатир Ілля Муромець силу з землі брав, так і я від нашого народу. Десь щось побачив, почув про людей, про їхні вчинки, героїчні і не дуже – ось тобі вже готова казка! Залишається лише розумно зробити, записати, розказати, і воно далі поширюється. До мене потім ці казки повертаються як народні.

– Яким чином популяризуєте цей розмовний жанр?
– Я працював на телебаченні ( спочатку на ТВ Табачук, потім на ІСTV), нині на Першому Національному розказую казки. А ще пишу сценарії, знімаю мультики, ставлю спектаклі, вертепи. Маю вже своїх учнів. Сподіваюсь, вони продовжать мою справу. Мене дуже тішить, що казки знову стали популярними і сучасними. Я навіть маю казки з фронту. Дуже пишаюсь тим, що мене на передову запрошують хлопці-воїни. Я до них часто їжджу. А буває таке, що й додому телефонують і просять розказати улюблену казку.

– У Вас є такий герой – Кіт-Воркіт. А ще з яким казковим героєм себе ототожнюєте?
– Їй-Богу, не знаю. Я й псевдонім «Сашко Лірник» сам собі придумав, бо мав асоціації – як у давні часи на лірі грали, так і я казку оповідав. Проте найцікавіше те, що мені на ТБ діти листи пишуть і вказують – «Для Діда Панаса». Ну то хай буде Дід Панас (сміється)…

– Читала в Інтернеті, що Ви граєте на багатьох музичних інструментах. На яких саме?
– Ні-ні…то в Інтернеті неправильно пишуть. Просто недобросовісні журналісти списали з мого диска перелік інструментів, що використовувалися під час запису альбома, а я там не на всьому сам граю. Лише на гітарі, лірі, іноді на барабанах. А то все – мої друзі. Вони грають на багатьох інструментах – кобзі, бандурі, варганах, сопілці. Я в свої диски намагаюсь якомога більше українських народних інструментів вставити, щоб люди хоч знали, що таке є. А ще записую в казки рецепти страв, якісь старі пісні. Намагаюся знаходити ті, які вже ми призабули, і таким чином їх відродити. Сподіваюся, що, крім мене, теж хтось буде цим займатися.

– Ви ставили Новорічний вертеп на Майдані-2014?
– Я весь час готую новорічні вертепи. Але це мій найбільший успіх, бо в мене був мільйон глядачів. Це, напевно, був і найкращий мій вертеп, бо він дуже душевний, і відображав усе, що ми пережили на Майдані. Як на мене, це була найкраща новорічна програма.

– Ваша казка про Януковича була дуже популярною…
– То якось так вийшло, що вона сподобалася, пішла по Інтернету. Хоча в мене є багато казок про наших нинішніх можновладців. Знаєте, у давні часи при польському королівському дворі був такий собі Станчик – придворний блазень. Він був єдиний, хто міг сказати королю, що той неправий, мав такий привілей. І я маю також можливість казати правду, тому що від влади мені нічого не треба. До мене неодноразово зверталися з проханням вступити до якоїсь політичної партії. Але я цим не займаюсь, не продаюся, просто я можу висловитися так, що люди мене послухають.

– Скажіть, а що потрібно для того, щоб стати казкарем?
– Дивіться, це дуже просто. Я всім розказую – не можна розділяти казки для дітей і казки для дорослих. Казки повинні бути для всіх. Я до дітей ставлюся так, як і до дорослих, це мої рівноправні партнери. А щоб бути казкарем, треба совість мати, і більше нічого, а решта вдасться.

– Скажіть, чи маєте улюблену українську народну казку?
– Так, у мене їх дві. Я давно для себе вирішив. Це казка «Яйце-райце», і казка про Котигорошка, – героя, котрий уособлює в собі український дух.

Людмила Копиленко, фото автора