Віктор Галчанський: «Гармонь – моя душа»
У селі Гаврилівка, що на Покровщині, без перебільшення, вміють грати в кожній хаті. Це завдяки талановитим і відданим мистецтву людям, які бережуть народну музику і не втомлюються її відроджувати. Безцінним досвідом із земляками ділиться відомий не лише в районі, але й далеко за його межами, гармоніст Віктор Павлович Галчанський. У свої 77 років чоловік працює керівником дитячого колективу ВЦТДЮ, проводить музичні фестивалі і має в запасі чимало цікавих історій. Деякими з них Віктор Павлович поділився з «Вістями». В ексклюзивному інтерв’ю він розповів, як у дитинстві витратив мамині гроші на новеньку гармонь, про найстаріший інструмент у своїй колекції і про те, як пісня об’єднує серця.
Замість хустин
– Вікторе Павловичу, коли Ви навчилися грати на гармоні?
– Перший старенький інструмент мені купила бабуся, коли я був одинадцятирічним хлопчиком. Тоді в нашому селі жив учитель музики, знатний чоловік, – Іван Олексійович Сизон, і я ходив займатися до нього додому. Друга гармонь з’явилася через декілька років. Пам’ятаю, мати заробила грошей і послала мене в місто, щоб придбав молодшим сестрам хустки і взуття. Їм ні в чому було до школи ходити. А я зайшов до магазину, побачив новеньку «Україну», не втримався і купив її. Залишив дівчат без хустин (посміхається). Галасу було багато. Але ж що мені до лозини, коли маю найкращу в селі гармонь.
– За що Вам подобається цей інструмент? Що в ньому, на Ваш погляд, особливе?
– Гармонь – це моя душа. Як тільки беру її в руки – забуваю про все на світі. У школі, в технікумі, в армії -всюди грав, брав участь у конкурсах художньої самодіяльності.
– Раніше було модно запрошувати гармоністів на весілля. Маєте такий досвід?
– Аякже. Влітку на конях, взимку на санях їздили по селу з гармошкою, дружки співали частівки, молоді скликали на гуляння. У п’ятницю кличемо, в суботу і неділю гуляємо, а в понеділок на юшку курей збираємо.
Музична родина
– Кажуть, у Вас музична родина…
– Так. Сестра, зять, діти й онуки – грати вміють усі. Сини – Юрій та В’ячеслав – з початкових класів зі мною виступали. Разом їздили на районні та обласні фестивалі у Царичанку, Петриківку, Павлоград тощо. З того часу нас прозвали «Троїстими музиками сім’ї Галчанських». А коли підросли онуки, я й їх залучив до творчості. Пам’ятаю, в 2005-му нас із Владиславом та Альоною (нині студент Запорізького вишу і десятикласниця Гаврилівської ЗОШ. – Прим. авт.) запросили до палацу «Україна». Онучці тоді було лише 5 років, а вона вже «видавала» на ложках і на бубоні. За виступ подарували дві чудові гармоні, спеціально виготовлені на львівській фабриці, – одну мені, а іншу дев’ятирічному Владику. Коли їх вручали, аж руки тремтіли.
– Знаю, що Ви маєте власну колекцію гармошок. Скільки назбирали інструментів?
– Близько тридцяти штук. Купував їх у різних містах, деякі діти привозили. Одну німецьку гармонь синові подарували в Румунії. Ми її переробили на свій формат. Але найбільше пишаюся найстаровиннішим у моїй колекції інструментом часів XIX століття.
– Вдома граєте заради репетицій чи просто для душі?
– Для душі. Часто надворі музикую. По сусідству живе син. Чує звуки гармоні, виходить із хати і зі мною грає. Потім онука долучається до імпровізованого гурту. Приємно (усміхається).
Свято з собою
– Як виникла ідея проводити фестиваль «Грай, гармонь!»?
– Мій учитель навчив грати на гармошці деяких односельчан. Потім я поділився навичками ще з кількома музикантами. Так у Гаврилівці зібралися 14 гармоністів. По всій Україні стільки не знайдеш. Тому мені спало на думку організовувати фестивалі, щоб нашу гармонь не забули. Чотири рази захід проводили у моєму рідному селі. Минулоріч нас приймало Покровське. На свято приїздив президент Асоціації гармоністів України Олег Вікторович Мічурін. До речі, після виступів усіх учасників ми поїхали із ним у Гаврилівку, зайшли в місцевий ресторан, в якому працювала молода офіціантка Леся. Вона так сподобалася Мічуріну, що той усю ніч співав їй пісні, а на ранок запропонував руку і серце. У листопаді повінчалися.
– Спілкуєтесь із гармоністами з інших областей?
– Звичайно. У мене багато друзів по всій Україні, з якими зустрічаюся на фестивалях: з Харкова, Умані, Полтавщини тощо. У рідній Гаврилівці є хороший товариш – Віктор Іванович Сердюк. Він співає, а я граю – разом виступаємо на різних заходах. Два роки тому їздили у санаторій до Трускавця. Навіть там влаштовували для відпочивальників концерти – співали гуморески, танцювали.
– Що Вас привело до школи? Бажання поділитися вміннями і навичками?
– Близько п’ятнадцяти років тому, коли мій онук ходив до дитячого садка, директор дошкільного закладу Світлана Іванівна Костюченко попросила підіграти діткам на гармошці. Я приніс бубони, ложки, маракас, ксилофон (сам робив ці інструменти), складав із ними пісні. Потім малеча пішла до школи і мене запросили туди. Наразі маю близько 20-25 учнів із різних класів, керую ансамблем народних інструментів «Барвінок», із яким беру участь у музичних конкурсах, районних та обласних фестивалях. Разом здобули чимало нагород.
Козацькі і жартівливі
– Вікторе Павловичу, які Ваші улюблені композиції? Що зазвичай просять зіграти?
– Часто виконую попурі, українські народні, козацькі і жартівливі пісні: «Ти ж мене підманула», «Ой, сусідко, сусідко», «Циганка» тощо. Час від часу сам складаю тексти і мелодії, придумую пародії на відомі композиції. Наприклад, «Ой, лихо не Петрусь» переробив на свій лад.
– Як проводите вільний час?
– Люблю рибалити. Раніше ще виходив на полювання, подорожував містами, до яких запрошували музикувати. Взагалі, ніколи не виїжджаю з дому без інструменту. В машині завжди лежать одна-дві гармоні.
Олена Ткач, фото з архіву Віктора Галчанського
