Як будівельник з Дніпропетровщини малює душу України

Художник із села Новоолександрівка, що в Дніпровському районі,  Василь Власюк – митець-самородок. Усе життя присвятивши роботі на будівництві, на пенсії він почав малювати справжні художні дива. Місцеві жителі кажуть, що картини Василя Власюка мають іще й лікувальний ефект. Та й як інакше – адже вони пройняті любов’ю до рідного краю, людей.

Стара криниця

– Василю Маркіяновичу, на Ваших полотнах розквітають квіти, ніби гойдають вітами дерева,  он – українська хата край села, степова дорога, криниця… І все це пройняте любов’ю до рідного краю, нашої землі. Звідки ця сила духу?

– Усе прийшло до мене з дитинства, юності, які я провів на Вінниччині у мальовничому селі Лип’ятин. Батьки  навчили любити Україну, розуміти природу та милуватися нею. Й нині часто згадую наше село, його тихі вулиці, оту криницю, яку ще мій дід викопав, обклав камінням, якраз перед революцією. Скільки вона бачила усього: і доброго, і не дуже… Минали роки, вирували війни, а криниця – мов рідна вірна душа – щедро напувала людей чистою холодною водою, дарувала їм сили, та й досі дарує. Тож я безмежно люблю село й намагаюся відтворити його у своїх роботах.

– Оце та криниця зображена, а поруч неї – білена хата?

– Так, то батьківська хатина. А ще ставок зобразив, навіть клуб сільський, пасіку. Чимало картин подарував землякам  на добру пам’ять.

– Красива у села назва – «Лип’ятин». Звідки вона?

– Старі люди казали, що якось через наші землі проїжджала Катерина ІІ. Й посадила на згадку про подорож липи. От і в нашому селі росли п’ять тристалітніх. На їх честь назвали село Лип’ятин – себто «Лип – п’ять».

– Ви за фахом художник?

– Ні, тільки років десять тому захопився творчістю. У молодості любив малювати та все часу не вистачало. За фахом я – будівельник, закінчив інститут у Дніпропетровську й 50 років працював у цій сфері. Виховали з дружиною синів. А вже на пенсії стало більше вільного часу й почав малювати. Це захоплення дає мені сили, надає життю яскравих барв. У  творчості підтримують дружина та діти. Тож чому не писати картини, коли навкруги – краса й мене розуміють?

Гойдають мальви

– Нині Ви живете в Новоолександрівці. Тут теж є гарні місця?

– Ще й які! Через село в’ється річка Мокра Сура із напрочуд мальовничими берегами. Також мене надихають краєвиди Братського, Військового, інші місця Дніпропетровщини…

Нещодавно зобразив Новоолександрівську церкву. Намагався передати гру світла, легкість споруди, духовну чистоту храму. Сподіваюся, що вдалося.

– А що то за красива жіночка між берізками намальована?

– То моя дружина, робота ще не завершена. Але хочу, аби вона була теплою, світлою. Кохана – дуже гарна щира людина.

– Бачу, в передпокої Ваших гостей зустрічає портрет Тараса Шевченка. Чим близький Вам особисто Тарас Григорович?

– Він усім українцям близький своєю любов’ю до рідної землі. Скільки років минуло із часу смерті нашого Кобзаря, а й  досі мов чуємо його голос у власному серці. Шевченко – то душа народу.

– Нащадкам передали талант малювання?

– Онука Настуся, якій вісім рочків, захоплюється творчістю. Пишу картини, і вона стає до роботи. До речі, виходить у дівчинки непогано.

– Як працюєте?

– Пишу переважно дома. Сюжет беру з фотографій, які роблю під час прогулянок, поїздок. Працюю з однією картиною разів п’ять-шість. Малюю поетапно.

– А це що за хата?

– Хата тещі, в Білорусі. А оце – вулиця, де я народився, поруч батьківського будиночку.  А он на тій картині – квіти, що з дружиною висаджуємо у нашому дворі. Квіти  найбільше люблю зображувати. Бачите, оті мальви у нас росли минулого року, а он – тюльпани, сакура. Я нічого не вигадав – усе, що є в нашій господі, є на моїх картинах.

– Бачу, що й у дворі Ви розмалювали паркан, там  козаки зображені…

– Так, це для онуки, аби було весело гратися.  От і нас ці малюнки зігрівають, здається, що молодшаєш, коли дивишся на них.

Анфіса Букреєва,

фото автора