Євгеній Безус: «Із Москви привіз «Свиней на полі чудес»

Дипломант Всеукраїн­ської літературної премії ім. Олександри Девіль, поет і письменник із Верхньодніпровська Євгеній Безус – справжній співець українського слова. А які в автора яскраві та влучні гуморески – сповнені духом українського народу, який ніколи не був і не буде скорений

Ексклюзивно «Вістям» наш земляк розповів про особливості українського гумору, чому серйозно зай­матися літературою почав лишень у 60-річному віці та чому двічі їздив у російську столицю на «Поле чудес».

Інтелігентний гумор

– Євгенію Федоровичу, Ви – дуже працьовитий творець, пишете гумор, ліричні вірші, прозу. А що ближче до душі?

– Це вже який настрій. Якщо ліричний – такий і вірш виходить, якщо щось викликає усмішку – то й твір гумористичний. Останнім часом багато працюю над прозою: вона потребує серйозних роздумів, послідовної роботи.

– Український гумор має особливості?

– Так. Він дуже відрізняється, скажімо, від російського. Наш м’якіший, інтелігентніший. В українців існує віршований гумор. Для тієї ж Росії – це унікальне явище: у них є письменники, які складають сатиричні твори, але поети-гумористи – рідкість. Не чув, чи є взагалі. Тож віршована гумореска – суто українське поняття.

Рядочки для Гастелло

– Пам’ятаєте, коли створили перший вірш?

– Чотири римовані рядочки, присвячені льотчику Гастелло, написав ще в першому класі. Потім почав створювати лірику, гуморески – пізніше. Та все ж раніше ніколи не подумав би, що серйозно займатимуся літературою – завжди ставився до власної творчості прискіп­ливо. Та 10 років тому, на зустрічі з приводу 45 років по закінченню школи, прочитав поезії на загал. Моя однокласниця, вчителька мови та літератури, порадила віддати їх у газету. Лишень відмахнувся: «Кому воно потрібне?!» Але завдяки цій жінці вірші надрукували. Від односельців, які прочитали твори, почали надходити – схвальні відгуки. Тоді зрозумів: треба працювати. Тож лише в 60-річному віці почав серйозно займатися літературою. Вже видано п’ять моїх книжок. Торік ще й став членом Національної спілки письменників України. Пощас­тило: деяких роками не приймають.

– Рідні підтримують у творчості?

– Дуже, особливо дружина і син. Можливо, якби не вони – не було б мене як письменника. Сімейна опора для творчої людини – надзвичайно важлива.

Квиток додому

– Євгенію Федоровичу, Ви були фіналістом «Поля чудес». Як потрапили на ефір?

– Дивився кожен випуск, багато слів відгадував. Якось дружина з гумором порадила: «А може, й ти б узяв участь, а то марнуєш талант?!» Я створив кросворд на 150 запитань, написав кілька віршиків і в травні 2003 року надіслав усе це на адресу передачі. Вже в червні отримав телеграму з запрошенням… По приїзді в Москву, в студії програми для учасників уже й інструктаж провели, а пана Якубовича все немає. Вже і режисер нервує. Зрештою, питаємо: «Чи не сталося чого?» Виявляється, сталося. Напередодні відбувся кінофестиваль «Кентавр».  Його учасники так «врізали оковитої», що Леоніду Аркадійовичу стало зле. Тож наступного дня його доправили швидкою до лікарні.

– Із ким же записували передачу?

– Ні з ким – поїхали додому. А оскільки учасники прибули за власний кошт, редакція вирішила відшкодувати витрати. У кожного запитали, скільки грошей повернути. Тоді квиток на потяг із Дніпропетровська до Моск­ви коштував близько 120 грн. Тож мені компенсували майже 300. За мною стояв луганчанин. Так той каже: «Мені поверніть, будь ласка, 2 тис. грн. Редактори «Поля чудес» питають: «Ви з Сахаліну приїхали?» – «Ні, з Луганська, – відповідає той усміхнено. – Та – я ж не один, а з дружиною, братом, його дружиною, бабцею, сестрою і кумою!» Ось вам і гумореска! (Усміхається).

– Отже, їздили на програму ще раз?

– Так, наприкінці грудня. Загалом, участь у ній подарувала чимало матеріалу для гумористичного оповідання «Свині на полі чудес». Чому свині? Бо перше запитання було якраз про цих тварин.

Анфіса Букреєва, фото з архіву Євгенія Безуса