Остап Ступка: «Митці можуть провокувати на якісь речі»

Найобговорюванішою темою в Україні, напевно, є проведення АТО, яку пересічні громадяни вже давно називають війною. Вона згубила долі багатьох людей і продовжує це робити. Проте головний парадокс даних подій у тому, що українці звикають до жахливих новин. Митці ж роблять спробу переосмислити їх. Як ось творча група художнього фільму «Полон», у якому народний артист України Остап Ступка зіграв полоненого журналіста. Під час нещодавного допрем’єрного показу стрічки у Дніпропетровську він розповів про свого екранного героя, зйомний процес, про політику й митців, а також відкрив таємницю сцени вбивства кота.

Іспит для людства

– Остапе, як готувалися до зйомок стрічки «Полон»? Чи відвідували Донбас для кращого перевтілення?

– Ні, не відвідував, у мене не виходило. Проте перед зйомним періодом були репетиції, що дуже рідко трапляється. Хоча, можливо, десь у західному кінематографі люди збираються і роблять прогони перед початком зйомок. Нам же це допомогло: ми розбирали сцени, щось редагували, змінювали, вносили свої корективи, побажання, обговорювали нюанси, бо в кожного актора щодо його ролі виникали певні питання. Отже, вийшовши на знімальний майданчик, витратили лишень сім днів на роботу.

– Пропустивши  роль полоненого через себе, чи змінили Ви думку про людей  та про людяність загалом?

– Інколи думка про людей опускається «нижче плінтуса». Дякувати Богу, що це трапляється тільки час від часу й залишається віра, що все-таки ми краще звірів. Хоча – це життя, і кожен може до цього опуститися, тому що має дві сторони – темну і світлу. Часом люди перетворюються у звірів, потім знову стають людьми. Така природа. Війна, голод, стихії – це, напевно, найтриваліший іспит для людства, аби воно збагнуло, ким усе-таки є.

Душевний біль

– Герой, якого Ви зіграли, – позитивний чи негативний? І взагалі, чи може людина в умовах полону залишатися позитивним персонажем?

– В екстремальних умовах із людини може вилізти негатив, про який вона ніколи не підозрювала, або навпаки, може з’явитися позитив, про який ніхто не здогадувався. Все залежить від особистості, від того, ким вона потрапила до полону, бо там опиняються різні люди. У кожного з них – своя історія, сім’я, діти, рідні. Свій душевний біль. І у бранців він починає виходити назовні, адже нікуди не зникає. Стосовно мого героя, думаю, що він так само, як і всі інші, не сподівався на такий фінал власного життя. І, як казав Тарас Шевченко: «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Тому прямолінійно говорити, що цей хороший, а цей – поганий, не можна. В кожного, дійсно, є свій біль, і людина, виходячи зі свого внутрішнього стану, викидає його назовні так, як вважає за потрібне.

– Ваш персонаж, так би мовити, зірвався на  тварині. Важко було знущатися  над котом, і яка подальша доля  пухнастика? Він залишився живий  чи Ви його все-таки вбили?

– Ну що ви? Мене б потім знайшов «Грінпіс»! Як можна вбивати кота? До речі, він упродовж зйомок не розумів, що насправді відбувається. Його кудись тягають, наказують сидіти тихо, він дряпається. Коли піді­йшла черга зйомок нашої з ним сцени, думаю, як би його так ухопити за шкірку, як-то кажуть, щоб він аж не рипнувся. В них же є це місце, за яке їх береш, і вони одразу завмирають. Мені вдалося його саме так схопити, а потім уже справа техніки. Це все комбіновані зйомки, й насправді кота ніхто не вбивав. Він живий-здоровий, гарно себе почуває, зараз пухнастик такий (усміхається).

Геополітична гра

– Як Ви ставитеся до ролі репортерів у цій війні, особливо зігравши той момент, де Вам кажуть, що Ви, як журналіст, також доклали руку до перебігу тих подій?

– Ні для кого не секрет, що сьогодні журналіст – найнебезпечніша професія, враховуючи ситуацію не тільки в Україні, а й у всьому світі загалом. На превеликий жаль, у різних куточках планети гинуть багато представників ЗМІ. Позиція мого героя в фільмі дуже чітко виражена. Він, як і всі, хто опинився в цьому літньому коровнику, доведений до відчаю. І мій журналіст із цього приводу абсолютно все говорить, коли його прориває.

– На Вашу думку, нині, коли триває АТО, наскільки доречна ця спроба переосмислення природи даних подій?

– Знаєте, в мене складається таке враження, що ми всі є заручниками якоїсь великої геополітичної гри в шахи. Ну, ми ж не знаємо, що насправді відбувається, чи не так? Так само ми не знаємо, про що вони там нагорі домовляються. Нам показують дуже мало, а що там у середині? Результат усього цього плачевний, страж­дають люди, а ми, як митці, хочемо розібратися хоча б трішки. Робимо зі свого боку крок – знімаємо кіно на цю тему. Ми вже не залазимо туди, нагору, просто показуємо якісь людські стосунки, те, що відбувається тут. Адже що там насправді, ми, напевно, ніколи й не дізнаємся. Ось така ситуація.

– Коли ж тоді художнику можна торкатися політичних аспектів, а коли – ні?

– Якщо у художника є позиція, то «надо вторгаться». Якщо її немає, «будем наблюдать». Думаю, що ми в політиці нічого вирішувати не будемо. Митці можуть тільки ставити запитання або провокувати на якісь речі, ось і все.

Дар’я Мирошниченко, фото – ivetta.ua, m.jetsetter.ua