Олена Русіна: «Порятунок, життя та доля тварин залежать від небайдужих людей»

Знесилені, зморені, травмовані війною тварини, яких евакуюють із небезпечних територій, потрапляють до притулків, до добрих сердець та дбайливих рук небайдужих українців. Отримують лікування, реабілітацію, харчування. І шанс знайти нову сім’ю. Вони стають друзями для тварин-постояльців, які мешкають тут. Аби ­забезпечити діяльність таких прихистків, слід мати силу, витримку та ресурси. В ексклюзивному інтерв’ю ­«Вістям Придніпровʼя» керівниця ГО ТДК «Пегас» Олена Русіна розповіла про сотні врятованих тварин та птахів, життя притулку і можливості допомоги.

СЕРЦЕМ – ІЗ ТВАРИНАМИ

– Пані Олено, розкажіть, будь ласка, коли ви відчули, що хочете допомагати тваринам?

– Я вважаю, що людина або відчуває в собі поклик до порятунку тварин, або ні. Мені здається, що все починається з дитинства. Усі уподобання й риси характеру виховуються саме тоді. Любов до тварин та співчуття до них. І вже упродовж життєвого шляху, якщо ти розвиваєш у собі ці якості, то й надалі будеш підтримувати тварин, надавати їм допомогу. Мабуть, так було задумано, тому що просто так нічого не відбувається. Переконана, що у звичайному житті людям не трапляється на шляху така значна кількість постраждалих тварин, як це було у мене. Пізніше це переросло у велику масштабну діяльність.

Цілеспрямовано та спеціально я не думала створювати притулок, у мене не було такої мети. Одну тварину врятувала, другу, п’яту, десяту… Згодом познайомилася з людьми, з однодумцями, які мають такі ж ідеї. І це поступово переросло у щось значне, тому довелося назвати притулком, адже зібралася велика кількість тварин. Кошти, за які їх рятувала, були повністю особисті. А коли допомога набуває більшого масштабу, то це вже зветься притулком, це стає автоматично метою. І ти вже не можеш відступити назад, адже маєш відповідальність перед численними життями. Десь я чула таку фразу, вона мені так сподобалася: «Доброта – це талант, який дається не кожному, і дається Богом». Можливо, це справді так, тому що в деяких людей просто відсутнє або «вимкнено» відчуття доброти, співчуття до чужого болю – як тварин, так і людей. Та декому це просто не притаманно, вони проходять повз. Тому ця фраза мені припала до душі.

– Коли відкрився притулок «Пегас»?

– Потреба притулку виникла тоді, коли моя діяльність із порятунку тварин активно розвивалась. Було понад 80 постраждалих, покалічених тварин, які забрали із клінік. Усе починалося з 2008 року. Сам притулок «Пегас» офіційно зареєстровано у 2016 році. Чому «Пегас»? Назва саме така, тому що ми вже мали досвід рятування котів, собак, домашніх тварин, але на той час існувало багато прихистків, які допомагали саме цим тваринам. До нас зверталися люди і з порятунку кіз, корів, диких тварин, коней тощо. Звідси виникло бажання рятувати крупних або диких тварин, птахів. Не було людей, спеціалістів, які займалися б цим напрямом, розумілися на лікуванні і могли це робити, адже ця справа досить специфічна. Тому обрали назву «Пегас» – це крилатий кінь, який своїми крильми окутує нашу діяльність, наших тварин, мов оберігаючи їх.

– Скільки врятованих сьогодні мешкають у притулку? Яких тварин ви приймаєте та чи існують обмеження?

– Основна наша діяльність – це робота з усіма видами диких та екзотичних тварин, птахів: лисиці, єноти, вовки, борсуки, бабаки, носухи, мавпи, лебеді, лелеки, граки, сови тощо. Здебільшого наша праця не поширюється на порятунок собак та котів, але на даний час у притулку перебувають понад 450 урятованих собак та більш як 200 котів. Усе-таки вони до нас потрапляють, тому що в екстрених ситуаціях, коли люди знаходять або бачать тварину і самостійно не можуть надати допомогу, то звертаються до нас, а ми не проходимо повз і допомагаємо. Також займаємося порятунком свійських тварин, це також наш напрям. Коні, корови, вівці, кози, віслюки, верблюди, свині, птахи…

На жаль, не можемо прийняти ведмедів, тигрів, левів, адже у нас немає умов для роботи з ними і можливостей для утримання. Їх ми скеровуємо до інших місць, де є спеціалісти. Для деяких свійських тварин є обмеження через нестачу місць. Наприклад, для коней або корів у стайнях їх може не вистачати, тому що після рятування, лікування та відновлення тварин потрібно десь розміщувати і утримувати, тому є обмеження. Також зараз є обмеження щодо лебедів. Маємо ту кількість урятованих, яка не дає змоги приймати більше. Нині у притулку мешкають близько 200 сільгосптварин, 450 собак, близько 200 котів, диких видів значна кількість. Загалом – біля 900 тварин.

– Як шукаєте домівки і нові родини для своїх вихованців? Чи стало це складніше під час повномасштабної війни?

– Нині маємо чимало собак та котів, шукаємо нові домівки переважно їм. Зазвичай робимо це через інтернет-ресурси, де розміщуємо фотографії з історіями. Іноді проводимо виїзні акції в місті, привертаємо увагу людей до влаштування домашніх улюбленців. Ми оголошуємо, аби люди, які бажають взяти у родину хатню тварину, знали про наш притулок, приїжджали до нас, обирали друга. Ми укладаємо договір про те, що власник несе відповідальність за тварину, людина ставить свій підпис, і в разі якихось обставин має повернути цю тварину. Також ми слідкуємо за стерилізацією, завжди на зв’язку, підтримуємо. Великі тварини, наприклад коні, влаштовуються до родини рідко. Частіше їх беруть не для сільгоспробіт, а до сім’ї, яка шукає друга, свого улюбленця. Такі люди є.

У нас 6 коней за цей час влаштовані, з усіма родинами ми підтримуємо зв’язок, вони надсилають нам фото і відео. Було і таке, що одну конячку нам повернули, тому що люди через фінансові обставини не змогли її утримувати. Зараз вона перебуває у нашому притулку. Свині не влаштовуються у родини. А корови або кози ми можемо віддати у сім’ю, аби люди їх додоїли, а потім вони повертаються у притулок. Також віслюків ми влаштовуємо до нових сімей. З початком повномасштабної війни для нас це звичайно було шоком. Ми боялися, що люди будуть масово виїжджати, на емоціях візьмуть тварину і потім доведеться її забирати. Проте, як засвідчив час, дехто приїжджав до притулку, щоб взяти улюбленця. Зараз ми заздалегідь обговорюємо усі нюанси військового часу з майбутніми родинами наших тварин.

ЛЮДСЬКА ЧУЙНІСТЬ

– Забезпечити життя великого притулку, утримуючи різні види тварин і птахів, – це надважка праця. Хто вам допомагає у цьому?

– Ми не маємо меценатів, нам не допомагає місто. Все, що побудовано у притулку, чим лікуються вихованці – це все завдяки небайдужим людям, українцям. У складний час нам почали допомагати люди із-за кордону. Завдяки фондам про нас дізналися. Я дуже вдячна кожному, хто відчуває біль тварин, бачить роботу притулку, помічає і врятованих або тих, які потребують допомоги, годування, лікування, догляду. Тому притулок існує завдяки пожертвуванням небайдужих людей.

– Як люди можуть долучитися до допомоги? Які речі найбільш потрібні?

– Можна допомогти різними способами, головне, щоб було бажання. І відстань для цього – не перешкода. Потрібна як чоловіча, так і жіноча праця. Тут для кожного знайдеться робота. І це робота з тваринами, що найголовніше. Потрібна допомога фотографів. Для того, аби влаштувати тварину до родини, дуже потрібні гарні та якісні фото. Потрібна допомога фінансова звичайно. Тому що треба оплачувати клініки, лікування, закуповувати медикаменти тощо. Для оплати працівникам заробітної плати, електроенергії та усього іншого. Є такі види їжі, яку люди не можуть нам надіслати поштою або самостійно на відстані придбати. Це, наприклад, сіно, риба, яйця, морква, капуста, заморозка, м’ясо для диких тварин. Це те, що ми купуємо самостійно, але на це потрібні гроші.

Допомогу ми приймаємо будь-яку. Ми також чекаємо посилки. Я дуже полюбляю, коли люди від душі надсилають посилки, особливо, коли пишуть туди побажання, листи, це дуже приємно. Нам потрібен навіть уживаний одяг та інші речі, аби робити підстилки для тварин, економити пелюшки. Десь цуценятам підстелити, десь хворим тваринам, тож одяг «секонд-хенд» необхідний. Також нам висилають хімію для обробки приміщень; корми, бинти, шприци – це такі «розхідники», які потрібні завжди. На своїх інтернет-ресурсах ми іноді пишемо те, що нам станом на зараз украй необхідно. Люди реагують і допомагають, за що їм щиро дякую. Будь-яка допомога вітається: від інформаційної до фізичної та фінансової. Будь-яка підтримка безцінна для нас. Тільки разом, об’єднавшись, ми можемо робити цю справу.

ШАНС НА ЖИТТЯ

– Під час повномасштабної війни до вашого притулку привозили евакуйованих тварин із небезпечних територій. Скільки нових мешканців з’явилося?

– Від початку повномасштабного вторгнення рф до нас часто стали привозити тварин спочатку із найближчих міст і сіл. Потім уже військові через волонтерів дізнавалися про нас і передавали тварин із фронту. Зокрема, собаки, контужені, глухі, поранені, які були на «нульовці», які ховаються в бліндажах, які бояться навіть вибігти з окопів. Військові розуміють, що на «нулі» вони просто загинуть, тому намагаються передати їх. Поступали коні з Лисичанська, з місця, де була розбита стайня. Є і випадок, на жаль, коли кінь залишився інвалідом через обстріл. Серед евакуйованих тварин також корови до нас приїжджали. Вони були вагітні, і, напевно, через стрес, отелилися передчасно. В одного з бичків зупинялося дихання, але нам вдалося його відновити. Телята досі залишаються з мамами і гарно себе почувають. Із Херсона привозили декоративних козлят, ми їх влаштували до родини. Лебедів нам передавали з Донеччини. Соколів передавали військові. От бачите, які наші люди. Війна війною, а серце залишається добрим.

– Історії евакуйованих тварин водночас і ранять, і радують душу. Тварина пережила жахи війни, але, на щастя, була врятована. Розкажіть про долю чотирилапого, яка вас вразила найбільше.

– Кожна історія проходить через моє серце. Усі торкнулися мене, усі ми проживали і переживали. Дуже тривожно чекати, поки тварин довезуть. Евакуація з Торецька, Бахмута – звідти привезли виснажених тварин, нещасних, тяжких. Це біль в їхніх очах. Це дуже важко. Складно уявити, як волонтери між тими обстрілами збирали котів і собак, – нещасних, покинутих, завжди у стресі, без води і їжі. Той біль, який ти бачиш в очах тварин, – це загальна картина того жаху, який відбувався там із ними. Мене дуже стривожила історія собаки з «нульовки». Невеликий пес, він у нас мешкає в притулку, спочатку перебував в окопах із нашими хлопцями. Цуценя, коли відчувало миті затишшя на фронті, виходило з окопів, ходило під дерево, а потім швидко застрибувало назад. Тобто, повністю проживало життя хлопців «на нулі». І те, як вони за нього дбали, як переймалися, як вони його передавали – це неперевершено. Ми досі військовим надсилаємо фото і відео, як йому гарно в притулку. А собака досі лякається звуків.

Кожна історія зворушлива, кожна пройшла через біль. Як не врятувати тих коней, коли ти уявляєш, як їх вели вручну через поля, під обстрілами, куди автівки вже не пускають. Це героїзм нашого народу. І коли тварини сюди приїжджають, вони також герої. Виокремити одну історію серед усіх неможливо. Це як у дитячому будинку відзначити одну дитину над іншими. Це неможливо. Усі пройшли цей жах. Це тяжко, цей погляд неможливо описати. Те, що я відчуваю, ми відчуваємо, ті люди, які дійсно полюбляють тварин, близько сприймають усі ці жахи, – це складно.

Кожен випадок – це історія. Кожна історія торкається глибини душі і кожна історія залишиться в пам’яті. Такі ж випадки з Херсонщини. Ми привезли звідти близько 100 тварин. Там і коти, і собаки. Саме ті, що були врятовані з води, з передньої частини, де велися обстріли. Місцями не допускали людей, військові нам передавали там тварин. Тоді був резонанс по цій темі щодо Херсонщини. Ми туди тричі їздили, вивозили звідти тварин, шукали, рятували. А потім і з Дніпра, і з Запоріжжя люди приїжджали до притулку і забирали саме херсонских тварин до своїх сімей. У перші тижні вдалося влаштувати велику кількість херсонських «біженців». Люди хотіли допомогти тим із них, які натерпілися, настраждалися.

– За вашими спостереженнями, як війна впливає на тварин?

– У них усе написано на очах, увесь їхній стан. Ті, які побачили саме війну, мають зовсім інший погляд. Грім, літак чи вибух – і вони одразу стають не лише тривожними, а деякі панікують, хочуть вибратися з вольєра, втекти, у деяких епілепсія починається. Евакуйовані коні залишаються полохливими, але намагаються пристосуватися до табуна, який більш спокійний. Тварини починають ховатися. У мене вдома живе собака, евакуйована з-під обстрілів із Торецька. Вона одразу нашорошує вуха, вже відрізняє грім від вибухів, і починає ховатися та скиглити. Кожна тварина реагує, крім тих, що залишилися глухими.

– На вашу думку, як можна залучати людей до більш активної допомоги тваринам?

– Я ось зіштовхнулася з такою думкою, що є люди, які навіть не знають про існування притулків. Вони дізнаються про нас, зіткнувшись із якоюсь проблемою чи потребою. Отже, потрібна інформаційна підтримка, про це слід говорити. Однак це впливає тільки на тих людей, у кого є співчуття, іншим – все одно. Треба відкривати очі людям. Деяким здається: «Ну, чим я можу допомогти?» Кожна гривня дуже вагома. Неважливо, яка допомога. Головне, що ти відгукнувся серцем, подумав, чим саме можеш бути корисним. Наприклад, ти можеш розмістити те чи інше оголошення на своїй сторінці у соціальних мережах, писати коментарі, аби цю інформацію побачило більше людей. Можна допомогти руками – зв’язати килимок. Кожен може допомогти своєю справою. Ця діяльність – спосіб життя усіх людей, хто цим займається. Це покликання.

Спочатку я не розуміла, чому саме мені на шляху траплялося так багато хворих або покалічених тварин, а потім із цього утворився великий притулок. Ми намагаємось якомога більше тварин влаштовувати до нових сімей, повертати їх до свого нормального життя. Усіх диких тварин, яких ми пролікували, і яких можна повернути до звичних умов, повертаємо в природу. Через нас пройшла значна кількість лисиць, борсуків, єнотів. Ми випускали усіх тварин у природу, яких можна було випустити. Влаштовували усіх, кого можна влаштувати. У нас залишаються, наприклад, дикі тварини, які вже не зможуть літати, які не зможуть жити в дикій природі, які вибралися з капкану, які не мають лапи чи крила. Залишилися ті, яких дійсно нікуди випустити. Для усіх дуже хочеться знайти домівку. Сподіваюся, що сім’ї будуть активніше брати маленьких друзів до себе, усі тварини будуть менше травмуватися. Ми продовжимо надавати допомогу тим, хто її потребує, а в нашій Україні запанує мир.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З АРХІВУ ОЛЕНИ РУСІНОЇ