Оксана Гайдук: «Воїни повинні відчувати, що ми – надійний тил»

Відважна мешканка Нікополя Оксана Гайдук від 2014 року і донині є військовою волонтеркою, допомагає захисникам на фронті необхідними речами, їжею, автівками, озброєнням, а також піклується про їхній психологічний стан. Про захист рідного краю та свою волонтерську діяльність Оксана розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

У 2017 році Оксана Гайдук втратила чоловіка, який також був військовослужбовцем. Від початку повномасштабного вторг­нення рф, крім волонтерської діяльності, взяла до рук зброю, захищаючи рідну Нікопольщину.

ШЛЯХ ДОПОМОГИ

– Пані Оксано, ви волонтерите ще з 2014 року. Як тоді зрозуміли, що хочете приєднатися до цього напрямку?

– Я чітко пам’ятаю той день, коли все сталося у 2014 році. Він у моїй пам’яті закарбувався назавжди; і почуття оці, котрі охопили нашу сім’ю. Пам’ятаю, як чоловік переймався; як ми замислювались, що робити, як можемо допомогти. Це не було процесом «доєднатися», це було одностайне рішення нашої сім’ї, що ми не сидітимемо на дивані, а треба щось робити. Чоловік пішов наступного ранку до військкомату, але його за станом здоров’я не призвали до лав ЗСУ, тому що мав певну групу інвалідності і переніс тяжкі операції, та все-таки йому вдалося домовитися. На роботі ми одразу почали збирати все, що могли. Займалися громадським харчуванням, співпрацюючи з трубним заводом. Там у нас були дві їдальні. Щось збирали, щось відвозили, щось передавали, залучали друзів, постійно це обговорювали. Коли не стало чоловіка, я продовжила цю справу сама, як за двох. Потрібно було рухатися далі. Йдемо з більшою навалою.

– Що у вашому розумінні означають поняття «волонтер» і «волонтерство»?

– Це спосіб життя. Я займаюся тим, чим повинна. Це поклик душі. Ти постійно потрібен людям. Коли ти робиш комусь добро і допомагаєш, сторицею все до тебе повертається. Ці почуття людей, коли ти їм щось даєш, неймовірні. Вдячність у них у серці, в душі, воно так помітно. Мені найбільше запам’яталося, коли була у Харкові в реабілітаційному центрі.Там перебували люди із родин загиблих, а також хлопці, котрі були в шпиталях, і потім у них не було можливості повернутися додому через різні життєві обставини, і ними опікувалися у госпіталі. Я їздила до них, коли у мене був час, допомагала їм. І ми багато чого організовували для збору коштів, їжі, якихось речей для потреб. Приємно дивувало те, що хлопці хотіли допомагати нам. Навіть пацієнти з протезами старалися і намагалися допомагати перенести якісь коробки, щось потримати. Я дивилася на них і розуміла, що просто не повинна опускати руки, це додавало сил працювати ще більше.

– Як налагоджена ваша волонтерська діяльність? Працюєте командою?

– Так, наша команда величезна. Це мої подружки і небайдужі люди, з якими ми організовуємо поїздки на перші лінії до хлопців. Зазвичай їздимо до них щосуботи, а упродовж тижня все збираємо, вантажимо, телефонуємо. У суботу обираємо напрямок і їздимо по всіх бригадах або вони виїжджають до нас назустріч, залежить від безпекової ситуації. І отак за тиждень збирається цілий «бусик» від усіх нас. Це близько 3 тонн допомоги. Тішуся, коли хлопці отримують те, що дуже бажали. Повертаєшся назад завжди втомлений, але присутнє оце приємне відчуття, що все склалося і все добре, це не передати словами.

– Із чого починається ранок волонтера? Як триває ваш день?

– Мій ранок розпочинається з роздумів. Планую, як мине мій день, записую у нотатнику кожний підпункт. Ранком іду на роботу. Зв’язок із військовими підтримую тісний, із хлопцями зі­дзвонюємось, списуємось. За всі ці роки хлопці, до яких я їжджу, стали друзями. Товаришую з їхніми сім’ями, родинами. Знаю багато про їхніх близьких, вони можуть попросити пораду, щось спитати. Я дуже рада, що у мене є такі друзі.

– Із 2014 року триває російська збройна агресія проти України. Як волонтерство змінилось за цей час?

– Ви знаєте, з 2014 року були одні потреби, зараз трохи інші. Збільшилось коло військових і, відповідно, потреб стало в рази більше. Ми і обували, і одягали хлопців, а зараз із цим трохи легше. У 2014 році, чесно кажучи, не усіх українців це стосувалося. Пам’ятаю, як поїхали з чоловіком до Костянтинівки і зайшли там випити кави в одному з кафе. Побачили, як люди гуляють, радіють, а це було недалеко від лінії фронту. Для нас це видалося дивним. Тоді не було так багато волонтерів. Не всі і донатили. А от зараз це торкнулось усіх, по-іншому все склалося, по-іншому все сприймається.

– Із якими проблемами і викликами стикаються волонтери в Україні?

– Іноді буває складно десь щось знайти, роздо­бути якісь важливі речі. У нас місто маленьке, багато людей виїхало, багато підприємств позачинялося, і не завжди є змога швидко знайти щось необхідне. Інша проблема – це кошти, адже власні гроші швидко закінчуються, а зарплати маємо невеликі. Однак люди мене завжди розуміють, ніхто не відмовляє, я постійно намагаюся допо­могти, а Бог посилає мені саме таких людей.

– Як підтримуєте одне одного і звідки черпаєте сили?

– Я знаю, що це потрібно робити, тому що мені дивитися в очі цим хлопчикам. Я за них маю якусь відповідальність, за них дуже хвилююся і молюся. Ставлю насамперед себе на їхнє місце, і в мене немає іншого вибору. Звідси і беруться сили. Вони з’являються, коли бачиш кінцевий результат. І круто, що команда моїх друзів – це люди, на яких завжди можу розраховувати. Бували різні випадки. Наприклад, якось уночі мені зателефонували і сказали, що треба забрати машину військових, яка зламалася. Вночі треба вирішити, на чому її перевезти, з ким поїхати, де взяти лафет. Пів ночі я телефонувал людям, попри те, що вони спали, але мене всі зрозуміли. Ми рідні, у нас єдині думки, єдині цілі.

– Які були ваші найперші дії, коли почалася повномасштабна війна? Чи мали якесь передчуття?

– Коли було розпочато вторгнення, я перебувала на роботі. І люди, які ніколи зі мною не спілкувалися, деякі навіть мене не бачили, приносили речі, які потрібні були хлопцям на фронті. І коли відправлялися автобуси з хлопцями, ми з ними вантажили і їжу, і теплий одяг. Усе так швидко відбувалося. Хто, що міг, несли все, що було вдома: і консервацію, і сало, і речі, і хліб. Настільки я запам’ятала той хліб. Справді, для хлопців на фронті хліб – це все.

До речі, до початку вторгнення ми готували проєкт. Це були спогади військових і родин загиблих. І до нас із Дніпра при­їхала одна дівчинка-волонтерка, психологиня, і привезла з Естонії до Нікополя журналістів. Було дуже багато людей, учасників бойових дій. Кожен давав інтерв’ю. І коли все закінчилося, ми спілкувалися між собою. Я пам’ятаю розмову з хлопцем Богданом, він із Нікополя, зараз служить. Дуже відома людина, гарний воїн. І тоді ми стояли разом і він каже: «От подивишся, буде війна така, повномасштабна, вони не зупиняться. Я свої речі на фронт уже зараз збираю». А це було десь за чотири місяці до початку. Я його послухала і мала це на увазі. Поїздивши дуже багато, запам’яталася одна поїздка в село Харківської області. Раніше воно було окуповане, і коли наші його відбили, ми заїжджали до місцевих людей. Зустріли подружжя, їм обом було понад 70 років. А навкруги звичайне маленьке просте село. І пара розповідала, як їх грабу­вали, як знущалися, як тримали у підвалі жінок. Коли чуєш це в ЗМІ – одне сприйняття, а коли спілкуєшся з очевидцями і бачиш їхні очі – це зовсім інше. Це таке обурення, просто жах.

НАВІЧНО У СТРОЮ

– На жаль, ваш чоловік назавжди залишиться на щиті. Він, захищаючи побратима, віддав власне життя. Якщо можете, розкажіть про це, будь ласка.

– Тяжкий такий день. 13 червня 2017 року. Ми поговорили з чоловіком, він щодня старався зателефонувати мені, багато писав, довго спілкувалися, розповідав усе, що відбувається. У нас були дуже теплі стосунки. Він подзвонив і розповів, що відбили атаку, наступальні дії провели й очікували, що ворог повинен їм «відповісти». І ми поговорили про плани, про дітей наших. На той період наш молодший син випускався із дитсадка і готувався йти до школи, а старший – закінчував школу і планував вступати до закладу вищої освіти. Чоловік часто розповідав про своїх товаришів, побратимів, із якими перебував там. Він говорив, що на фронті є хлопчина, який дуже нагадував йому нашого старшого сина. Той хлопчик був дуже молодий, йому лише 18 років.

Одного дня я була на роботі, і раптом прийшли до мене друзі, багато інших людей. Я одразу зрозуміла: щось трапилося. Вони повідомили мені про загибель чоловіка. Ще упродовж місяця у мене було відчуття тривоги. Спочатку я думала, що сталась якась помилка, що десь переплутали когось. Потім зателефонував його комбат і повідомив про загибель, мені довелося повірити в це. Трапилося так, що ворожа артилерія почала «відповідати», вони були в одному окопі: мій чоловік і цей молодий хлопчина. І чоловік якимось чином закрив його собою. Хлопець також мав поранення, йому не змогли врятувати ногу, він зараз із протезом. Ми спілкуємось, він досі служить. Мій чоловік був дуже добрим, дружелюбним, талановитим, мав чимало друзів, створив гарну сім’ю, планував майбутнє…

– Чи багато мешканців Нікополя стали на захист нашої держави?

– Із Нікополя пішло дуже багато людей. На початку прийшли добровольці самі, з речами, й одразу 4 автобуси зібралося. Практично всі мої друзі пішли на фронт, і пішли вони за власним бажанням. Багатьох, на жаль, уже немає серед живих. Є ті, котрі в полоні; також чимало зниклих безвісти. Це просто боляче. Я їжджу по різних напрямках, у різні бригади, і в добровольчі батальйони, і до наших ТрО. І хочу сказати: куди не поїдь, десь ти зустрінеш нікопольчанина. Хоч би де я була, нікопольців дуже багато. І завжди особлива радість їх випадково зустрічати. Нікопольщина – це козацький край. Наші чоловіки мужні, сповнені сил, хороб­рості, тому їх дуже багато воює, це найкращі воїни.

– Щодоби Нікопольщина потерпає від атак ворога. Чи продовжуєте ви жити в Нікополі? Який настрій панує серед місцевих?

– Нікополь просто потерпає від постійних страшних обстрілів. Я не виїжджала і не збираюся виїжджати з міста. Це не тільки моє жіноче ставлення, я ще й районний депутат. На сесії складала присягу, тому не можу так кинути людей. Я буду тут. Люди мені повірили і я маю виправдати цю довіру. Буду робити все, що від мене залежить, тільки б Бог давав сили. Я обожнюю своє місто, тут живуть найкращі люди, дуже цікаві, талановиті. Воно історичне, таке маленьке, таке затишне, найкрутіше місце в Україні.

– Що б ви хотіли сказати українцям від імені волонтерів?

– Попри те, що люди втомлені, все-таки активно допомагають і підтримують. Менше, але допомога є. До речі, багато допомоги і коштів отримую від подруг із-за кордону, які вимушені були вивезти своїх дітей. Усі вірять у перемогу і всі хочуть її наблизити. Хто як може. Навіть 10, 20 гривень викликають щирі емоції. Кожен із нас робить величезний внесок і наближає перемогу: та бабуся, яка мені допома­гає; та подруга, яка щось передає; той дідусь, який щось приносить – усі. Моєму молодшому сину – 12 років, навіть його друзі допомагають, завжди приносять якісь речі. Всі задіяні. Я перед кожним вклоняюсь за їхню працю. Хлопці потребують нашої допомоги і ми цього потребуємо, адже хто, як не вони. Наші захисники повинні відчувати, що ми є і ми – надійний тил. Разом ми переможемо. Наша групка людей невеличка, але міцна. Я вас прошу допомагати до останніх сил. Я у вас вірю. Вірю в перемогу. Вірю в ЗСУ, в наших чоловіків, вони найкращі і чудові.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОКСАНИ ГАЙДУК