Денис Міхєєв: «Я краще віддам своє життя, але врятую інших»

Рятувальникам було нелегко працювати і у відносно спокійні часи. Та війна розділила їхню роботу на «до» та «після». Їх називають героями без зброї, а кадри рятувальних операцій облітають весь світ. Сьогодні наш співрозмовник Денис Міхєєв – старший помічник начальника зміни з питань оперативного реагування чергової зміни оперативно-координаційного центру ГУ ДСНС України в Дніпропетровській області. Йому 31 рік, а за плечима вже такий непростий досвід.

До 24 лютого 2022 року він боровся з пожежами на Дніпропетровщині, Луганщині та у Чорнобилі, ліквідовував наслідки ДТП, запобігав трагедіям на воді. Зараз Денис Міхєєв перший прибуває на місця ракетних ударів, розбирає зруйновані будівлі, рятує живих та дістає з-під завалів тіла загиблих людей.

ОДЯГЛИ БРОНЕЖИЛЕТИ

– Денисе, давайте розпочнемо нашу розмову із традиційних запитань. Розкажіть нашим читачам про себе. Як давно ви працюєте в ДСНС? Чому вирішили обрати саме цю професію?

– Сам я родом із міста Зеленодольська. Там і зараз живуть мої батьки. У 2009 році я вступив до Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. Навчання тривало п’ять із половиною років, став курсантом і випус­тився у 2014-му. Тоді за розподілом мене направили у місто Дніпро до другої державної пожежно-рятувальної частини. Три з половиною роки пропрацював начальником караулу, потім – начальником чергової зміни восьмого державного пожежно­рятувального загону. Вже три роки несу службу в оперативно-координаційному центрі. Мій робочий день розпочинається так: заступаю на чергову добу і в цю зміну є старшим з оперативної діяльності в усій Дніпропетровській області. Ми виїжджаємо на всі надзвичайні ситуації, пожежі, прильоти… Під час виїздів я не тільки беру керівництво на себе, а й безпосередньо ліквідовую наслідки. Чому обрав цю професію? Через нещасний випадок. Коли навчався у школі, мого друга вдарило струмом. Я не зміг йому допомогти. Після цієї події вирішив: у моєму житті не повинно бути ситуацій, коли я буду безпорадним.

– Із якими надзвичайними ситуаціями в роботі ви стикалися до війни?

– Це пожежі, ДТП, трагедії на воді. У 2020 році, коли у Чорнобильській зоні спалахнули масштабні пожежі, добровільно відправився на їх ліквідацію. Того року двічі гасив лісові пожежі на Луганщині. Цьогоріч теж довелося брати участь у гасінні лісової пожежі на деокупованих територіях Харківщини. Це було нелегко, адже ліси просто усіяні вибухонебезпечними предметами та боєприпасами.

– Дата 24 лютого залишиться у пам’яті українців назавжди. Яким був для вас перший день повномасш­табного вторгнення?

– Того дня я заступав на добове чергування, була моя зміна. Вранці, десь о 5-й годині збираюсь на роботу, а моя дівчина, почувши перші вибухи, підходить до мене зі словами: «Денисе, почалася війна». Практично в ті ж хвилини я почув наступні вибухи. Було зібрано весь особовий склад. Перший мій так би мовити «бойовий» виїзд був у березні, коли ворог завдав удару по взуттєвій фабриці у Дніпрі.

– Як змінилася ваша робота в умовах війни?

– Змін чимало, є своя специфіка. Основне – ми одягли броню. Тепер надзвичайники повинні бути всі у бронежилетах і на кожний приліт виїздимо в екіпіруванні. А це додаткова вага. Тому працювати ще складніше. Зараз жорсткі виїзди, руйнування, загиблі. Розумієте, раніше над­звичайні ситуації таких масштабів ставалися у Дніпрі та області раз на десятиліття. Пригадуєте, коли вибух газу зруйнував частину будинку у місті, на Мандриківці. Зараз у Дніпропетров­ській області якщо не щотижня, то щомісяця такий резонанс. Працювати в умовах війни не навчають, усе набувається з досвідом. Коли ліквідовуємо наслідки, водночас слідкуємо за інформацією про можливий повторний обстріл.

ДИМ, РУЙНУВАННЯ І ЗАГРОЗА ОБВАЛУ

– Я правильно зрозуміла, ви координуєте і ліквідовуєте наслідки надзвичайних ситуацій не тільки у Дніпрі, а й в області. Розкажіть детальніше, як це від­бувається?

– Усі ми знаємо, які населені пункти Дніпропетровщини найчастіше потрапляють під вогонь ворога. Це Кривий Ріг, Павлоград, Нікополь, Кам’янське. Як тільки стався приліт, сідаємо в авто і вирушаємо. Максимум година – і ми на місці виклику. Зрозуміло, що на місцях є підрозділи, які прибувають у перші хвилини. Вони починають працювати. Обласний штаб координує дії пожежно-рятувальних підрозділів, приймає рішення, наприклад, щодо залучення великогабаритної інженерної техніки. Виконуємо чимало інших завдань, адже ситуації бувають різні.

– Кажуть, що у рятувальників немає жодної схожої надзвичайної ситуації. А чи є ті, які залишаються у пам’яті назавжди?

– Є. Якось так склалося, що на нашу зміну вже припало сорок виїздів на прильоти від початку повномасштабного вторгнення. Це 60-70% ударів, і майже всі резонансні. У пам’яті – влучання ракети у багатоповерхівку на ж/м Перемога. Я прибув на місце одним із перших. Одну з квартир практично розірвало, частково вціліла ванна кімната, там сиділа дівчина. Фото цієї ситуації облетіло всю Україну. Дівчину треба було рятувати. Я попросив установити автодрабину. Але це технічно виявилося неможливо, бо потрібно було підготувати майданчик, а це все час. Про який майданчик могла йти мова. Скрізь усе димить, руйнування, загроза обвалу, людські крики… Тоді на допомо­гу прийшли пересічні громадяни. У нас є висувна драбина. Ми її встановили і люди максимально міцно її тримали, щоб я заліз і врятував дівчину. В той момент вона почала казати, що в кімнаті були її батьки. Я дивлюся на те місце, а там – просто 1,5 метра цегли.

– Тоді вам довелося координувати роботу і надзвичайників, і дніпрян, які прийшли на допомогу?

– Так. Я приїхав десь о 15-й годині дня, і змінився о 7 -й ранку. Взагалі у ліквідації тієї страшної трагедії брали участь десь 400 надзвичайників. Вони змінювалися, працювали по 12 годин. А про пересічних мешканців навіть не знаю що сказати: такої згуртованості, відваги і підтримки ще не бачив.

– Важко уявити, яких фізичних зусиль потребує ваша робота.

– Я витривалий, спритний. Це мій плюс. Під час одного з останніх прильотів завдяки фізичним якостям удалося з-під завалів дістати живими шістьох людей.

– Розкажіть про це детальніше.

– Ми маємо аварійно-рятувальний інструмент – спеціальні ножиці. Якщо говорити простіше, то ці ножиці розжимають плити. Колеги ними тримали одну плиту, я під неї заліз, і вже іншими ножицями підняв іншу плиту. Звідти дістали людей, серед них була бабуся 72 років.

ПРОСТО ЗВИК

– Як вам вдається опановувати емоції, коли опиняєтесь безпосередньо на місці прильоту? Адже ви перші бачите людське горе.

– У людської психіки є особливість: звикати. От і я звик. Я не буду говорити, що легко пере­ключаюсь із роботи на звичайне життя. Просто звик. А хто, крім нас? У мене багато друзів зараз на фронті. Вони нас там захищають, а я тут захищаю їхні родини і близьких. Я не можу собі дозволити розгублюватися і занепадати духом через кожну трагедію. Хто тоді буде працювати? Я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи і краще віддам своє життя, але врятую інших. Я складав присягу. Пригадую ситуацію на залізничному вокзалі у Дніпрі. Був приліт. Кілька осередків. Один із них – багатоповерхівка. Я з колегами по автодрабині піднявся на четвертий поверх, звідки доносився крик жінки. Її придавила плита. Вона була в оточенні. З одного боку – діра у підлозі, з іншого – пожежа. Ми через вікно пробиралися. Раптом надходить інформація про загрозу повторних пусків. Усіх знімають із позицій в укриття. Але я вирішив разом із ще двома рятувальниками залишитися, незважаючи на ризик. Через 10 хвилин ми її дістали. Звісно, є правила, і ми не повинні їх порушувати. Але є але. Якби горіла порожня кімната – це інша справа. Людину я не міг покинути.

– Кожен із нас, обіймаючи ту чи іншу посаду, щось планує. Про що ви мріяли до війни і про що мрієте зараз?

– До війни мрії були більш матеріальні: купити житло, стабільність, якісь професійні здобутки. Зараз усе фінансове відійшло на задній план. Мрію, щоб війна закінчилася, і не просто закінчилася, а, безперечно, нашою перемогою. І, звісно, планую одружитися.

ТЕТЯНА ГРЕНАДЬОРОВА,
ФОТО ГУ ДСНС УКРАЇНИ В ДНІПРОПЕТРОВСЬКІЙ ОБЛАСТІ