Леране Хайбулаєва: «Повернутися в Крим — не просто моя мрія, а ціль»

На долю кримської татарки Леране Хайбулаєва випало не одне випробування: народження в депортації, тяжка робота в селі в дитинстві, окупація рідного дому росіянами та двічі набутий статус вимушеної переселенки.  Зараз жінка у Львові навчає кримськотатарських колискових, пригощає гостей свого закладу янтиками та шурпою і не втрачає жодної можливості розповісти про рідний Крим.

ШоТам розповідає історію Леране, яка не здалася, попри всі випробування, та відкрила у Львові «Кримський дворик» — куточок, що нагадує їй про дім та знайомить з ним інших.

День народження зустріла в літаку до Криму

Я народилася в Узбекистані, куди мою родину виселили під час депортації 1944 року. Проте свій восьмий день народження зустрічала на борту літака до Криму, куди летіла з мамою та сестрами. Батько поїхав туди роком раніше шукати житло, коли кримські татари отримали дозвіл повернутися на півострів.

Ми прилетіли вночі та поселилися в будинку з зарослим подвір’ям. Я ще тоді думала — чому ми це робимо? Адже в Узбекистані мали двоповерховий будинок з усіма вигодами. До того ж, там ми будували інший великий будинок, де мало поміститися моє фортепіано, адже мама мріяла, що я навчатимусь у консерваторії. У селі, куди ми переїхали, навіть не було музичної школи.

А ще це був переломний момент перед проголошенням незалежності України. Тоді скрутно було всім, особливо кримським татарам, які поверталися на Батьківщину.

Я завжди кажу, що виросла «на барикадах», як і все моє покоління, адже кримські татари виходили на мітинги за права, вимагали землю, працевлаштування тощо. Через те на батьківські збори до своїх сестер я часто ходила сама.

Пам’ятаю, як пасла овець і водночас читала Шекспіра в оригіналі, бо батькам було важливо, аби їхні діти займалися самоосвітою. Я відвідувала школу, проте майже щодня заходила до бібліотеки, бо дуже любила читати.

Волонтерство розпочалося в окупації

Згодом ми переїхали в Джанкой, а потім я вступила на заочне навчання на факультеті журналістики до Сімферополя. Уже з 17 років працювала в газетах та на радіо, бо треба було допомагати батькам. Ми будували житло, відкрили свій заклад, і перші 10-15 років у нас, як і в усіх інших кримських татар, був процес укорінення та адаптації.

А вже до 2013 року ми комфортно проживали в Криму, бо фактично закрили всі базові потреби. А ще в нас відкрилися кримськотатарські театр, телеканал і школи. Якби не російська окупація, ми могли б створити ще багато всього.

Я тоді саме була в декретній відпустці. Попри лютий за вікном, на вулиці було аномально тепло. Я добре пам’ятаю, що прямо над батьківським будинком почали часто літати гелікоптери. А ще було багато дописів у соцмережах від кримськотатарських активістів з протестами щодо окупації.

Якось я виїхала в центр міста по справах і побачила, що людей майже не було — лише зелені чоловічки з триколірними ганчірками. Отак я зустріла окупацію.

Моя активна громадська діяльність почалася з пошуку сусіда — Решата Аметова. 3 березня 2014 року він вийшов на одиночний протест проти окупації на площу перед будівлею уряду й у той же день зник. Ми дізналися, що його забрали цивільною автівкою. Я допомагала його дружині Заріні в пошуках, ми подавали оголошення про його зникнення, писали дописи в соцмережах. Його тіло знайшли за два тижні — якраз перед незаконним референдумом.

Далі я продовжила займатися волонтерством: проводила розіграші, збирала кошти для українського війська, давала інтерв’ю про родину Аметових. Уже в лютому 2016-го переїхала в Ірпінь на Київщину, адже залишатися вдома було небезпечно.

Власні Судак, Ялта та Джанкой

Спершу я відкрила чебуречну та долучалася до заходів для кримських татар, а згодом наважилася на власну кав’ярню «Кримський дворик». Я подумала, що краще матиму свій маленький куточок, через який розповідатиму про Крим, ніж шукатиму роботу журналісткою.

У «Кримському дворику» в Ірпені я називала кожен столик, як місто в Криму, тому в мене були власні Судак, Ялта та Джанкой. Біля закладу посадила виноград, який би нагадував про моє подвір’я вдома, а ще розставила тапчани.

Відвідувачі дарували мені речі, які привезли з собою з Криму, і я зберігала їх на поличках. На роботу наймала кримських татарок, а основні національні страви готувала моя тітка, яка також переїхала з Криму — взагалі ми такий народ, який скрізь знайде своїх. Ніхто з нас не був професійним кухарем, тому це додавало закладу домашності.

Та вже тоді я розуміла, що росії завжди буде мало, і вона захоче загарбати нові території — це така країна, яка постійно шукає війни. Тому я не вкладала кошти в ремонт приміщення, бо завжди мала відчуття, що все це тимчасове. Та й зайвих грошей не було, адже все йшло на оренду та проживання. А ще я дуже хотіла додому й вірила, що скоро туди повернуся.

Частинка Криму в центрі Львова

Коли британська розвідка попереджала про російський напад, ми не панікували, бо мій чоловік є військовим медиком. Перші дні вторгнення переховувалися в підвалі нашої знайомої, возили ліки та готували їжу для самотніх людей.

Коли росіяни підходили до міста, ми вирішили виїжджати. Спершу вирушили на Черкащину — чоловік залишився там з побратимами, а я з сином на запрошення подруги поїхала до Львова.

У мене відразу була ідея відновити роботу своєї кавʼярні. Це вдалося аж з третьої спроби — у вересні минулого року «Кримський дворик» у Львові відчинив свої двері для гостей.

У мене дуже скромне кафе з маленькою кухнею і невеличким меню з традиційними стравами моєї родини — шурпою, чебуреками, янтиками та пловом. Заклад я прикрасила речами, які мені дарували в Ірпені. Тому я організувала тут аматорський музей кримських спогадів, у якому кожна річ має свою історію.

Барна стійка в нас оформлена як фрагмент типових дахів у Криму, а ще ми маємо диванчики, подушки, арт-гербарій і головні убори, які є частиною кримськотатарського національного одягу. Мені дуже цінні будь-які дрібнички, які дарували кримці, тому зберігаю навіть мушлі.

Бізнесу зараз складно, але треба щось робити, щоб платити податки, створювати робочі місця та допомагати війську. Зараз у моїй команді працюють шість жінок, і вони майже всі є переселенками — з Донеччини, Луганщини, Сумщини та Криму.

Повернутися в Крим

Я завжди кажу, що є громадянкою України, тому я скрізь вдома. Але насправді вдома я тільки в Криму, де можу вийти на вулицю, і все для мене рідне: кримськотатарська мова в побуті, рідні вулиці, їжа, допомога батьків і їхня турбота про мене.

Зараз я відчуваю велику підтримку від людей, які приходять у заклад — особливо від молоді Львова, яка ніколи не була в Криму, тому охоче слухає історії про нього. Але до нас приходять й інші — кримські татари, які живуть у Львові, вимушені переселенці з інших міст, військові, які розуміють, навіщо нам Крим.

А ще приходять іноземці, зокрема волонтери та журналісти, яким цікаво від мене, як носійки кримськотатарської культури, почути про півострів.

Я використовую будь-яку можливість розповісти про Крим — наприклад, часто читаю у Львові лекції про історію, традиційні весілля чи кухню. От нещодавно до мене звернулися викладачі музики з проханням навчити кримськотатарських колискових. А ще якось перекладала з кримськотатарської на лекції про півострів, модерувала презентацію книги про історію Криму від науковиці.

Нещодавно мене запросили на гастрономічне шоу приготувати традиційні страви та розповісти про них, і, звісно, я туди радо піду, бо це ще один привід показати мій Крим іншим і нагадати, що ми маємо його повернути, бо це українська територія.

У кримських татар та українців багато спільних сенсів та історичного минулого, тому ми маємо спиратися одні на одних та підтримувати. За 10 років, звичайно, утворилася прірва між тими, хто залишився в окупованому Криму, та тими, хто живе в Україні, тому після деокупації в нас буде багато роботи з поширення української ідентичності на півострові.

Я мрію про якнайшвидшу перемогу України, як і ми всі, і щоб ми могли повернутися до наших домівок, а росія отримала справедливе покарання на міжнародному рівні. А повернутися в Крим — це не просто моя мрія, а ціль, з якою я живу всі ці роки. Як і з бажанням відкрити «Український дворик» у Криму, аби поширювати там українські традиції.

Марія Лаврів