Андрій Лейнвебер: «Коні – мої партнери й друзі, які допомагають знаходити сили жити далі»

Російські військові шукали в його телефоні щось провокативне, а знаходили тільки фотографії коней. Це, мабуть, і врятувало Андрія Лейнвебера — разом з кіньми він пройшов полон.  Попри обстріли та окупацію, чоловік зміг евакуювати своїх улюбленців з Мелітополя. Андрію довелося полишити свій кінний клуб і почати все з нуля на Одещині.

Перший кінь

Ще з дитинства я почав ходити до місцевої конюшні, щоб доглядати за кіньми, та мріяв про власного коня. Однак для цього потрібні були гроші. З 11 років я почав заробляти самостійно: пас корів у бабусиному селі, продавав солодку вату на пляжі. Мені вдалося назбирати потрібну суму, і в 14 я придбав першого коня, якого назвав Красунчиком. Проте, коли я привів його додому, батьки не дозволили залишити коня та взагалі заборонили займатися цією справою. Довелося віддати Красунчика дядькові.

Я хотів створити власний кінний клуб, де люди зможуть навчатися верхової їзди та знайомитися з кіньми. Реалізувати це вдалось лише у 2021 році — за рік до повномасштабного вторгнення: ми з друзями відкрили його в Мелітополі.

Наше місто славилося кінним спортом: у радіусі 50 кілометрів було аж сім клубів. Місцева влада підтримала нашу ініціативу — мер виділив земельну ділянку для випасу й облаштував тренувальний майданчик. А ми з товаришами ще й викупили дачні ділянки. У клубі діти й дорослі вчилися основ верхової їзди, а я навчав хлопців джигітування — мистецтва трюкової їзди.

Рятували коней від голоду

Коли почалась повномасштабна війна, наша конюшня опинилася в небезпеці  — вона була розташована за 200 метрів від аеродрому, і під час обстрілів снаряди падали прямо на її територію. На щастя, тієї ночі всі коні стояли на пасовищі. Це й врятувало їхні життя, адже будівлю буквально засипало уламками. Лише одна кобилка постраждала — осколок влучив їй у ногу.

Зранку під обстрілами ми з друзями кинулися до пасовища, щоб відв’язати коней і дати їм шанс врятуватися. Пообіді Мелітополь уже був в окупації. Тварини, налякані вибухами, розбіглися, і ми почали їх збирати по всьому місту: хтось прибився до сусідських будинків, хтось — до найближчих парків. До себе додому я забрав п’ять коней, решту розподілили по домівках мої друзі.

Невдовзі ми зіштовхнулися з нестачею їжі — кормів катастрофічно бракувало. Російські військові забороняли привезти сіно, а одного разу навіть спалили його, коли ми намагалися забрати запаси в сусідньому селі. Коні на той момент вже три дні були без сіна й почали голодувати. Рятувало лише те, що ми мали запаси зернових культур.

Потрапив у полон з конем

Найстрашнішим випробуванням стали два тижні, проведені в російському полоні. Мене тримали в темній камері без їжі, води та зв’язку. Лише двічі за весь цей час мені дозволили вийти, щоб напоїти мого коня, і я пив з його відра воду, щоб втамувати власну спрагу. Над конем знущалися, російські військові їздили  верхи напідпитку без підков по асфальту, і в результаті у нього були зчесані копита.

Наді мною не знущалися фізично, але психологічний тиск був нестерпний. Я бачив, як катували місцевих жителів і навіть мого друга — його прив’язували до дерева, били струмом, а потім змушували танцювати під постріли біля ніг. У свої 23 роки він посивів і почав заїкатися. Таким людям вкрай необхідна реабілітація, і я сподіваюся, що мій кінний клуб зможе стати місцем, де вони знайдуть цю підтримку.

Я розумів, що сперечатися чи опиратися — це приректи себе на більші страждання, тому мовчав і виконував їхні вимоги. У моєму телефоні вони шукали якусь провокаційну інформацію, але там були лише фотографії коней — мабуть, це й врятувало мене. За два тижні мене та коня відпустили.

Довелося полишити Мелітополь

Після виходу з полону ми з родиною вирішили евакуюватися. Але як бути з кіньми? Вантажівки я не мав. Ми відкрили збір коштів і звернулися по допомогу в соціальних мережах. На наш пост відгукнувся власник транспортної компанії та запропонував свою допомогу, але двічі російські військові розвертали нас на блокпостах, не дозволяючи виїхати.

За третім разом нам довелося вигадати історію, що ми веземо жеребців на змагання. Ця версія спрацювала, і нас пропустили. Так ми змогли евакуювати три коня: мого улюбленця пенсіонера Лорда, коня моєї сестри та коня колишньої дружини. Водій, який був родом з Ізмаїла, запропонував їхати саме туди, запевнивши, що там безпечніше.

У новій громаді

У Ізмаїлі ми відразу почали шукати місце, куди можна було б переїхати разом з кіньми. Місцеві жителі села Саф’яни допомогли — надали житло. Ми прожили там кілька місяців, а тренування проводили на майданчику, який безкоштовно виділив власник місцевого магазину. Він сам колись займався кінним спортом і розумів, наскільки це важливо. «Я теж люблю коней, тому займайтеся, якщо потрібно», — сказав він. Якби не необхідність змінювати житло, ми б, можливо, залишилися там надовше.

Потім ми переїхали до села Броска, де знайшли колишній дитячий садок, в якому раніше проводили іпотерапію. Там почали облаштовувати новий клуб. Ми давали рекламу в соціальних мережах, інтерв’ю журналістам, про нас почали писати в медіа, все більше людей дізнавалися про це місце. Багато хто приходив за рекомендаціями знайомих. Поступово з’являлися учні та їхні коні.

Згодом я знайшов нове місце для клубу на колишній фермі й нині вже там його розвиваю. Зараз у мене близько 20 учнів — від підлітків до людей старшого віку. Найстаршій учениці 60 років. Також є одна учениця, яку до нашого переїзду батьки двічі на тиждень возили до Одеси, щоб вона могла займатися верховою їздою, а дізнавшись, що ми тепер в Ізмаїлі, вони почали відвідувати наш клуб.

Урятував коня з м’ясобійні

Зараз у моєму клубі є п’ять коней і один поні. Двоє з них — мої власні, решта належать ученицям. Першого звати Буцефал — його я купив за тиждень до війни, але забрати зміг лише 1 червня 2022 року. Колишній власник його травмував, тому перші два місяці він був дуже злий, не підпускав до себе людей. Нині Буцефал пройшов реабілітацію, став тактильним і працює з дітьми.

Мій другий кінь — Лорд. Разом з ним я виїжджав з Мелітополя. Він пенсіонер, має спокійний характер, тому працює на іпотерапії з особливими дітьми та військовими.

Також маю особливого коня на ім’я Кристал. Я його викупив з м’ясокомбінату в жахливому стані: виснаженого, з травмами та гнійними абсцесами. Коли я його побачив, зрозумів, що мушу дати йому другий шанс. Ми викликали ветеринарів, які допомогли пройти лікування, вилікували його спину, відновили м’язи, а зараз працюємо над реабілітацією копит. Це тривалий процес, адже копита не обрізали понад десять років. Тепер у Кристала є родина — його купила моя учениця.

Коні — мої друзі та партнери

Звісно, утримувати клуб непросто. Наприклад, один кінь щомісяця потребує близько 8 тисяч гривень лише на корм. Конюшня не має електрики чи водопостачання, і я використовую генератор та акумулятори, але, попри всі труднощі, продовжую працювати.

У мене були моменти, коли хотілося опустити руки. Але я зрозумів, що коні — це не просто тварини: вони мої партнери й друзі, які допомагають знаходити сили жити далі.

Хочу, аби мій клуб розвивав кінний спорт у регіоні, допомагав дітям, військовим і всім, хто потребує підтримки. Я сам пережив полон і знаю, як важливо отримати допомогу, коли ти маєш посттравматичний синдром. Тому завжди запрошую військових на іпотерапію, але вони приходять нечасто — деякі навіть зізнаються, що бояться коней, хоча не бояться ворога на полі бою.

Коні — найкращі психологи. Вони відчувають ваші емоції, переймають на себе тривоги й дарують спокій. Це те, що може стати справжнім порятунком для нас всіх, бо коні вже не раз показували мені, як витримувати навіть найскладніші випробування.

Діана Лановець