Анастасія Плющова: «Бути поруч — цього інколи достатньо, щоб змінити життя»

Колись вона працювала в новинах і відповідала за інформацію для цілої області. Сьогодні – відповідає за безпеку, підтримку і шанс на нове життя для жінок і дівчат.

Анастасія пройшла шлях від журналістики до громадського сектору й тепер координує масштабні проєкти з протидії насильству, співпрацює з міжнародними донорами та представляє «МАРТІН-клуб» у координаційних радах.

— Що змусило вас обрати сферу протидії насильству та допомоги жінкам? Чи був якийсь ключовий момент?

Насправді в мене кілька відповідей. Почну з того, що я – ваша колишня колежанка. У мене понад десять років досвіду в медіа: від Дніпропетровської обласної телерадіокомпанії до посади головної редакторки «Суспільного» в Дніпрі. Для мене це був завершений етап – цикл, який я мала пройти.

Увесь цей час я шукала одне: де я можу бути справді корисною – своїй країні, громаді, людям поруч. У журналістиці я багато працювала з соціальними темами й бачила, що державна система часто перевантажена. Але масштаб ролі громадських організацій я усвідомила не одразу.

Ключовою стала особиста історія. Дуже близька мені подруга постраждала від домашнього насильства. І тоді, навіть маючи досвід у соціальній журналістиці, я зрозуміла, що майже нічого не знаю про те, як насправді має працювати система захисту.

Я робила все, що могла: була поруч, підтримувала, повторювала, що вона не одна. Згодом знайшла адвокатку, яка погодилась працювати з кейсом не формально, а по-людськи. Уже пізніше я зрозуміла, що тоді інтуїтивно діяла за тими алгоритмами, за якими мають працювати соціальні фахівці.

Про «МАРТІН-клуб» я знала давно — через колежанку. Але лише з часом прийшло усвідомлення, наскільки важливою є присутність громадського сектору саме в соціальній сфері. Коли я пройшла співбесіди з правлінням організації, стало зрозуміло: мій досвід управління, кризових рішень і комунікації може реально підсилити команду.

— Коли ви тільки починали в ГО «МАРТІН-клуб», що лякало найбільше, а що давало сили?

Почну з того, що давало сили. Це – результат. Коли ти відкриваєш безпечний простір для жінок і дівчат, кризову кімнату, ти розумієш: це місце вже є. І рано чи пізно туди прийде та, кому воно життєво необхідне.

А страх був доволі особистий – не бути достатньо професійною, не зрозуміти якогось контексту. Але мене заспокоює те, що в Україні є доволі якісне законодавство у сфері соціального захисту. Є база, яку потрібно знати, дотримуватися й водночас шукати «прогалини», де систему можна підсилити. Бо головне – щоб людина отримала потрібну послугу і стала сильнішою.

— Які цінності для вас ключові в роботі?

Я завжди кажу: я працюю там, де мої цінності збігаються з цінностями команди. У «МАРТІН-клубі» ми навіть жартома «розшифрували» назву організації: М — майбутнє, А — активність, Р — рівні права, Т — толерантність, І — інклюзія, Н — незалежність.

І це не може працювати лише з дев’ятої до п’ятої. Якщо ти говориш про рівність і повагу – ти маєш жити цим і поза роботою. Тоді з’являється довіра, командність і відчуття, що за твоєю спиною – люди, які підтримають, коли ти сама втомишся.

— Ви представляєте організацію в координаційних радах Самара та Кам’янського. Що з цього досвіду вам найбільше запам’яталося?

Координаційні ради – це про зведення зусиль усіх секторів: держави, місцевої влади, громадських організацій. Особливо яскравою була виїзна сесія обласної координаційної ради. Там звучали чіткі, прямі запитання – без можливості «піти від відповіді». І саме в таких умовах народжуються реальні рішення.

Наприклад, так почалася співпраця нашої мобільної бригади з однією з громад, де раніше не було власної системи реагування на насильство. Згодом ми підписали меморандум, і тепер люди там мають доступ до соціально-психологічної допомоги. У цьому й цінність діалогу.

— Як ви відчуваєте специфіку Дніпропетровської області в контексті допомоги постраждалим від насильства? Чи є щось унікальне в регіоні?

Дніпропетровщина кілька років поспіль у лідерах за кількістю звернень щодо насильства. Але для мене це не про «більше насильства». Це про те, що люди почали звертатися і довіряти системі.

Законодавство у цій сфері ще молоде, і недостатньо просто ухвалити закон – потрібно пояснювати, як він працює. Інформування – критично важливе. Особливо зараз, під час війни, коли ризики для жінок і дітей лише зростають.

— Як ви і команда справляєтеся з емоційним навантаженням?

Вигорання – великий ризик у соціальній сфері. Тому в нас є регулярні супервізії, дебрифінги, можливість зменшувати навантаження. Ми постійно говоримо з командою і нагадуємо: якщо ти не в ресурсі – це важливо озвучити.

Я чітко розумію: якщо я не подбаю про себе і команду з 27 людей, завтра ми не зможемо допомогти сотням жінок. Це дуже простий, але жорсткий ланцюг.

— Що вас найбільше дратує в суспільстві щодо теми насильства, а що дає надію?

Дратує знецінення. Коли насильство називають «сімейною справою». Бо дитина, яка стає свідком насильства, уже не думає про дитинство – вона думає, як вижити з цим досвідом.

А надію дає те, що жінки усвідомлюють свою силу. Вони починають розуміти: допомога існує, її можна знайти, її можна попросити. І контроль над життям – можна повернути.

— Що б ви сказали молодій дівчині, яка думає присвятити себе роботі у сфері протидії насильству та допомоги жінкам? Які якості тут найважливіші?

Я думаю, що це передусім про покликання. У цю сферу не заходять «випадково» – сюди приходять, бо всередині є відчуття, що ти хочеш бути корисною людям.

Нещодавно я знайшла своє відео ще з 11 класу. І там я кажу, що дуже люблю людей і хочу їм допомагати. Я пам’ятала, що мріяла вступити на факультет масових комунікацій – і це сталося. Але виявилося, що я реалізувала й другу частину цієї мрії.

Якщо ти відчуваєш у собі ресурс, яким хочеш ділитися, якщо тобі важливо впливати, змінювати, іноді навіть «діставати зорі з неба», щоб підсвітити чийсь темний куточок – тобі точно є місце в соціальній сфері.

Тут безліч напрямків: мобільні бригади, проєктний менеджмент, психологічна допомога, адвокація. І кожен із них – це внесок у майбутнє країни. У те, якою вона буде для нас і для наших дітей.

— Якою ви бачите роботу «МАРТІН-клубу» за 5 років?

Моя утопічна мрія – щоб громадські організації були не потрібні. Але реальність – у скоординованій, системній роботі. У діалозі. У тому, щоб нас чули і щоб ми разом вирішували, де і як можемо підсилити одне одного.

— І наостанок: що б ви змінили в системі допомоги постраждалим?

Як я вже наголошувала – діалог. Більше діалогу – горизонтального і вертикального. Швидшого, коротшого, якіснішого. Бо саме з нього починаються реальні зміни.

Дар’я Любарська