Валентина Пінчук: “Щоб дитина злетіла, учитель має повірити в її крила”

Чому в одних учителів діти розкривають свій талант, перемагають на олімпіадах, у МАН і складають НМТ на високі бали, а в інших – втрачають інтерес до уроків? Чи існує формула успішного навчання? І що варто знати батькам, аби допомогти дитині розкрити власний потенціал. Шукаємо відповіді на ці запитання разом із педагогами Жовтоводського ліцею «Перспектива» Валентиною та Денисом Пінчуками

Вони жартують, що два вчителі вдома – це удар по сімейному бюджету, і водночас щасливі, що мають підтримку одне від одного. Коли обоє повертаються додому зі стосами зошитів і до ночі готуються до уроків, олімпіад і конкурсів, пояснювати нічого не потрібно. Вони давно навчилися розрізняти втому без слів і відчувати бажання іншого. І хоча за їхніми плечима вже десятки років педагогічного стажу, обоє зізнаються: якби довелося починати все спочатку, свій вибір  навряд чи  змінили б.

Знайомтеся: Валентина Пінчук, учителька української мови та літератури, та Денис Пінчук, учитель англійської мови. Спільне прізвище – не випадковість. Вони подружжя педагогів, для яких школа стала не просто місцем роботи та простором для особистого зростання, а й способом життя.

Валентина Пінчук із ранніх літ точно знала, що буде вчителькою, а ось із фахом визначилася не одразу: «Спочатку бачила себе вчителькою математики. Але у десятому класі змінився вчитель із цього предмета, він не зміг знайти до нас підхід. І я обрала філологію. До того ж на момент вступу до цієї спеціальності додатковою йшла психологія. І це було суперсучасно. Сьогодні, маючи за плечима 15 років педагогічного стажу, просто не уявляю свого життя без учительства. Для мене відпустка триває вічність, а навчальний рік минає за мить. Коли приходиш у вересні до школи, бачиш усміхнені обличчя дітей – це і є справжнє вчительське щастя».

Денис Пінчук під час обрання професії вагався між медициною та педагогікою: «З дитинства я романтизував професії лікаря та вчителя, мені здавалося, що саме вони роблять світ кращим. Обрав таки педагогіку. Хоча реальність виявилася складнішою за дитячі уявлення. Думав, ось прийду в клас, діти будуть уважно слухати кожне моє слово, хотіти навчатися. Але на практиці виявилося, що вчительство – це дещо глибше. Воно про компроміси, про пошук підходу до кожної дитини, яку іноді потрібно просто вислухати. Це про вимогливість і підтримку одночасно. Чи шкодую я? Часом – так. Є негативні моменти в професії: невисока заробітна плата, багато енергії витрачається на роботу. Але є моменти, які компенсують усе, – це радість в очах дитини, коли вона зрозуміла тему. Це і тримає в професії вже понад 20 років».

Справжня робота починається там, де закінчуються підручники

Як і багато молодих педагогів, Валентина та Денис Пінчуки на початку професійного шляху думали: щоб бути успішним учителем, достатньо добре знати предмет. Згодом зрозуміли – справжня робота починається там, де закінчуються підручники. Сьогодні педагоги дедалі частіше говорять не лише про знання, а й про довіру між учителем та учнем, яка і є основою якісного навчання.

 «Існує думка, що вчитель повинен любити дітей. А я вважаю, що насамперед він має їх поважати, – переконаний Денис Пінчук. – Поважати їхню думку, почуття, право помилятися. Три кити, на які я спираюся в роботі з дітьми: офіційно-ділові відносини, взаємна повага на уроці і завжди трішки гумору».

«Діти дуже тонко відчувають щирість, – підтримує розмову пані Валентина. – Їх неможливо обдурити, вони одразу закриваються. Коли ти довіряєш учню, тоді і він намагається працювати так, щоб не підвести свого наставника».

Про ефективність роботи вчителя, на думку педагогів, найкраще свідчать не оцінки та звіти. Справжній успіх – коли урок не закінчується по дзвінку, коли діти продовжують ставити запитання, і дискусія триває на перерві. Значить, вдалося зачепити щось важливе в дитячій душі, і урок пройшов недаремно.

Сьогодні перед школою стоять значно серйозніші виклики, ніж просто навчити школярів формул чи правил. Війна змінила українських дітей. І вчителі бачать це щодня. «Сучасні діти швидкі, обізнані, сміливі. Інколи ця сміливість межує з нахабством, – зазначає Денис Пінчук. – Але водночас вони втомлені. В умовах війни їм бракує відчуття безпеки, стабільності, і, головне, підтримки. Вчителі і батьки повинні звертати на це увагу. І хоча вчитель не може вирішити всі питання, він може підтримати, заспокоїти, допомогти». Педагоги визнають: іноді доводиться приховувати власні переживання та продовжувати підтримувати, навіть коли власні сили на межі.

Діти не можуть бути однаковими

За роки роботи Денис Пінчук зробив для себе важливий висновок: дітей не потрібно змінювати. Він пригадав історію з ученицею, яка дуже боялася публічних виступів. Відповідати біля дошки для неї було цілою трагедією, тому зазвичай вона намагалася спілкуватися з учителем на перерві. Для розв’язання проблеми він застосовував різні підходи – парна, групова робота. Процес зрушився з мертвої точки, але значного прогресу не відбулося. Дитина все одно боялася публічних виступів. «Тоді я переосмислив ситуацію, – розповідає Денис Пінчук. – Кожна дитина має свою фішку, свою сильну сторону, і саме це треба розвивати. Не змінювати, не ламати через коліно, як-то кажуть, а зосередитися на тому, що в дитини виходить найкраще, адже всі ми різні. Саме це сьогодні і є головною місією школи – допомагати кожному знайти себе».

Іскорки, без яких нічого не працює

Коли мова заходить про переможців конкурсів, олімпіад чи наукових робіт, педагоги несподівано мало говорять про здібності. Натомість часто повторюють слово «бажання». А ще вони руйнують поширений стереотип, що конкурси та наукові роботи – лише для відмінників. Вони мають інший досвід: часто хороших результатів досягають їхні вихованці із середнім рівнем успішності. Головне – мати бажання працювати і розвиватися. Нині школа, на їхню думку, давно перестала бути лише місцем передачі знань. Вона навчає відповідальності, дисципліни, самоорганізації, уміння працювати в команді, критично мислити. Але все це відбувається за умови системної роботи на уроках та підготовки домашніх завдань. «Має бути іскорка в очах дитини, – говорить Валентина Пінчук, яка підготувала не одного призера МАН. – Якщо її немає, результату не буде. Тому я ніколи не нав’язую учням теми для досліджень. Бо справжній успіх народжується там, де є особистий інтерес. Там, де дитина хоче дізнатися більше. Там, де її захоплює процес. Важливо знайти свою нішу. Це працює так само, як і під час визначення хобі: треба спробувати всі гуртки, а залишишся там, де цікаво розкритися. Але спочатку треба спробувати. І з кожним разом, з кожною новою роботою дитина зростає над собою, виробляє в собі нові якості, нові здібності, нові компетенції. Тому участь у МАНах, олімпіадах, творчих конкурсах – це обов’язкова річ для учня, якщо він хоче бути успішним у майбутньому».

Після перемоги

Під час розмови про майбутнє обоє мої співрозмовники одразу стали більш серйозними. Вони як ніхто розуміють, що за роки пандемії та війни, під час дистанційного навчання діти багато втратили: навички комунікації, самоорганізації та дисципліни. Скільки часу знадобиться для відновлення втраченого, прогнозувати не беруться. Точно знають, що це буде складний процес не лише для школи, а й для всього суспільства. Тому зараз вибудовують освітній процес так, щоб кожна дитина вірила в себе, мала критичне мислення і свою точку зору. «Нехай діють, помиляються. Помилка – це нормально, – говорить Денис Ігорович. – Погані оцінки на уроці я не ставлю. Якщо дитина прагне до чогось нового – це супер». 

Дім, у якому розуміють без слів

Після роботи кожному з педагогів потрібен час, щоб перевести подих. І це в родині давно стало неписаним правилом: спочатку трохи тиші, а вже потім спільний вечір. Найчастіше вони разом дивляться фільми, готують щось смачне, читають. Зізнаються, що саме так найкраще відновлюють сили. А ще постійно вчаться одне в одного, діляться новими ідеями, цікавими статтями, матеріалами з вебінарів і навіть допомагають удосконалювати знання: від правильних наголосів української мови до тонкощів англійської.

Вони не раз намагалися розмежувати роботу і дім. Не виходить. Домовилися не говорити про роботу вдома, але вже за пів години розмова все одно непомітно переходить на тему уроків, учнів, цікавих освітніх знахідок чи професійних успіхів. Двом учителям в одній родині бути непросто. Але є в цій ситуації і свої переваги – не потрібно пояснювати, чому засидівся за перевіркою зошитів чи кілька вечорів поспіль працюєш над учнівською роботою для МАН. Кожен знає, скільки часу, терпіння й душі вкладається  у вчительську працю. Тому в родині Пінчуків панують взаємна повага, підтримка і розуміння. Педагоги кажуть, що саме це допомагає долати втому й рухатися далі.

Коротко про головне

Щиру розмову з педагогами ми завершили коротким бліц-інтерв’ю про мрії, майбутнє та про те, що, на їхню думку, сьогодні є найважливішим у вихованні дітей.

– Про що мріє сучасний учитель?

– Відпочити і виспатися, щоб було більше сил на роботу з дітьми.

– Як залишатися цікавим для учнів у світі, де інформацію можна знайти за кілька секунд?

– Зараз не ті діти, які були ще років п’ять тому. Якщо зайти на урок і провести його так, як  нас вчили за університетськими партами, то за пару занять інтерес до предмета буде втрачено. Діти мають іти на урок і відчувати, що їх розуміють і чують. Треба бути з ними на одній хвилі, відстежувати молодіжні тренди, наприклад, нещодавній «6-7». Використовувати це на уроці, щоб посміятися разом і зняти напруження. 

– Якими  ви хотіли б бачити своїх учнів через 10 років?

– Щасливими, успішними, вільними і радісними батьками своїх дітей.

– Ваші поради батькам.

– Академічні досягнення – не завжди показник успішної дитини або людини. Порада проста – більше часу проводьте з дітьми: спільні справи, веселі дні народження, перегляд улюбленого фільму чи приготування фірмової страви… Настає пора, коли діти залишають батьківський дім, а такі моменти назавжди залишаються в серці. Уроки, грамоти, нагороди – це прийдешнє, сімейні цінності і традиції – сталі, саме вони формують особистість.

Тетяна Корсуновська,

фото із сімейного архіву родини Пінчуків

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.