Аліна Кривсун: “Поки я рухаюся, щось роблю й допомагаю людям — я живу”
Повномасштабна війна в Україні назавжди змінила життя мільйонів людей. Для когось вона стала випробуванням, для когось – поштовхом присвятити себе допомозі іншим. Саме таким став шлях мешканки Павлограда Аліни Кривсун. У неї за плечима – дві вищі освіти, але так і не встигла розпочати роботу за фахом. Лютий 2022 року змінив її життя. Відтоді вона повністю присвятила себе волонтерству, а сьогодні очолює благодійний фонд «ЖИВА» у Павлограді.
За ці роки фонд підтримав тисячі людей, у яких війна забрала найцінніше. Під час нашого інтерв’ю Аліна Кривсун розповіла про свою волонтерську діяльність, історії людей, які неможливо забути, силу стійкості українців та про те, чому, попри свій непростий досвід, вона й досі вірить у добро.
Шлях до волонтерства
– Аліно, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Якою була ваша історія до того, як волонтерство стало справою життя?
– Я народилася в Павлограді, а під час навчання в університеті вісім років жила у Дніпрі. Маю велику і дружню родину, яка завжди є для мене опорою. За фахом я лікар. Із першого курсу й до завершення інтернатури була старостою групи, закінчила університет із відзнакою, а практику проходила в лікарнях Дніпра та Павлограда. Згодом здобула ще одну вищу освіту за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування». Під час цього навчання також була старостою групи й закінчила університет із відзнакою. Усі свої навчання я завершила 13 лютого 2022 року. Та попрацювати за професією так і не встигла – почалося повномасштабне вторгнення рф. Відтоді майже весь свій час присвятила волонтерству й поринула в соціальну сферу.
– Ви здобули медичну освіту, але повномасштабна війна кардинально змінила ваші плани. Як почалася історія у волонтерстві?
– Волонтерством я займалася майже завжди. Під час навчання була головою соціального комітету. Ми регулярно проводили благодійні ярмарки, допомагали притулкам для тварин, людям похилого віку та дітям. Із 2014 року разом із мамою, Оксаною Живаго, допомагали внутрішньо переміщеним особам, а також волонтерили у Фонді Вілкула «Українська перспектива». Із початком повномасштабного вторгнення рф до мами почали масово звертатися люди, які потребували помочі. Так у Павлограді з’явився волонтерський центр. Спочатку я просто допомагала, а згодом очолила його роботу. Сьогодні ми працюємо як команда: Оксана відповідає за логістику, співпрацю з партнерами та звітність, а я координую роботу волонтерів на місці, спілкуюся із внутрішньо переміщеними людьми, організовую видачу гуманітарної допомоги та різноманітні заходи для дітей і дорослих. Водночас не полишаю ще одну справу, яка для мене дуже важлива, – допомогу тваринам і притулкам.
– Як виник фонд «ЖИВА»? Із чого все починалося і яким він є сьогодні?
– Усе почалося із самоорганізованого волонтерського центру на базі школи. Небайдужі жителі Павлограда та вчителі школи №19 об’єдналися, щоб допомагати людям, які через війну були змушені залишити свої домівки й приїхали до нашого міста. Через кілька місяців ми винайняли окреме приміщення, створили волонтерський центр «ЖИВА», а згодом офіційно зареєстрували Міжнародний благодійний фонд «ЖИВА». Відтоді продовжуємо допомагати вже як благодійна організація. Сьогодні – це потужна команда однодумців і волонтерів. Нас часто називають «невгамовними бджілками», – говорить Оксана Живага, і ця наша характеристика дуже прижилася серед відвідувачів центру. Усі ми працюємо на волонтерських засадах, у свій вільний час, щоб підтримати внутрішньо переміщених осіб. Ми співпрацюємо з українськими та міжнародними партнерами, регулярно проводимо свята й майстер-класи для дітей і дорослих, а також залучаємо фахівців – лікарів, юристів, психологів, логопедів та інших спеціалістів, щоб люди могли отримати не лише гуманітарну, а й професійну допомогу.
Комплексна підтримка
– Із якими запитами сьогодні найчастіше звертаються люди до фонду «ЖИВА»? Чи відрізняються вони від тих, що були на початку повномасштабної війни?
– На жаль, базові потреби людей залишаються незмінними. Передусім це безпека, дах над головою, продукти харчування, засоби гігієни, одяг і найнеобхідніші побутові речі. Щодня ми бачимо, що люди насамперед прагнуть відчути хоча б мінімальну стабільність. І лише коли ці базові потреби закриті, вони починають думати про відновлення свого життя, пошук роботи чи облаштування на новому місці.
– За роки діяльності фонду ви багато чого досягли. Що викликає у вас особливу гордість?
– Найбільше я пишаюся нашою командою. У нас дуже дружня атмосфера, і ми часто говоримо, що «ЖИВА» — це наша друга родина, наша робоча сім’я. Ми не лише разом працюємо, а й святкуємо свята, дні народження, зустрічаємося поза роботою, підтримуємо одне одного. До того ж постійно розвиваємося: беремо участь у конкурсах, відвідуємо тренінги та навчання, допомагаємо кожному знайти себе й розкрити свої таланти. Попри те, що всі ми різні за віком, досвідом і характерами, працюємо як єдиний механізм. Кожен волонтер знає, що робити, і в будь-який момент готовий підставити плече та прийти на допомогу. Саме це, на мою думку, і є нашою найбільшою силою.
– Ви щодня спілкуєтеся з людьми, які пережили війну. Які їхні історії справили на вас найбільше враженнянай?
– Найважче для мене – працювати з історіями втрат. Особливо, коли йдеться про дітей, які втратили батьків під час обстрілів або евакуації. Кожна розповідь, яку ми чуємо, дуже особиста й чутлива. На початку своєї роботи я проживала кожну з них разом із людьми. Досі пам’ятаю розмову про десятирічну дитину, яка пів року не виходила з підвалу через постійні обстріли й за цей час навіть посивіла. Неможливо забути й родину, яка під час евакуації потрапила під обстріл. Маму поранило, але дорогою до лікарні вона померла, і троє дітей залишилися лише з батьком. Іще одна історія – про хлопця, який на власні очі бачив, як унаслідок влучання авіабомби в будинок загинули його батьки. Такі розповіді залишаються з тобою назавжди. Водночас є історії, які повертають віру в людей. Наприклад, коли родини під час евакуації забирають із собою не лише своїх домашніх улюбленців, а й покинутих тварин, щоб урятувати їх і знайти їм нові домівки. Або коли люди не залишають самотніх сусідів чи знайомих, забирають їх із собою, разом облаштовуються на новому місці та підтримують одне одного. Дуже надихають і ті, хто, попри пережите, знаходить у собі сили почати життя з нуля, відкриває власну справу й поступово будує нове майбутнє. Саме такі історії допомагають не втрачати віру в людей і нагадують, що навіть після найважчих випробувань життя триває.
– Чи змінилися за ці роки не лише матеріальні, а й емоційні потреби людей?
– Це дуже непросте питання, адже сьогодні людям однаково потрібні і матеріальна, і психологічна підтримка. Коли вони втрачають дім, майно чи звичне життя, насамперед їм треба якось жити далі. Саме тому фінансова допомога, житло, продукти та найнеобхідніші речі залишаються нагальною потребою. Водночас ми дедалі частіше бачимо, що люди потребують і психологічної підтримки. До нас звертаються після обстрілів, втрати рідних, пережитої окупації чи евакуації. Такі переживання не минають одразу, і багатьом потрібен час та допомога, щоб із ними впоратися. Особливо гостро такої підтримки потребують діти. Вони по-своєму переживають війну, часто не можуть висловити свої емоції словами, але все одно проживають страх, втрату й невизначеність. Саме тому ми намагаємося створювати для них простір, де вони можуть хоча б ненадовго відчути себе у безпеці, поспілкуватися з однолітками, взяти участь у заходах чи отримати допомогу фахівців. Тому важко сказати, що сьогодні важливіше. Людині, яка пережила війну, потрібна комплексна підтримка – і матеріальна, щоб відновити своє життя; і психологічна, щоб знайти сили рухатися далі.
Віра в добро
– Попри все пережите, багато людей знаходять сили рухатися далі. Що вас найбільше вражає в них?
– Їхня здатність не здаватися. Втративши дім, звичне життя, а інколи й найдорожчих людей, вони знаходять у собі сили почати все спочатку. Це викликає у мене щире захоплення.
– Після всього, що ви бачите й переживаєте, де знаходите сили продовжувати?
– Я боюся зупинитися. Поки я рухаюся, щось роблю й допомагаю людям – я живу. Не можу сидіти без діла, бо це пригнічує мене. Мені важливо бути корисною, робити людей хоча б трішки щасливішими, творити добро й надихати інших долучатися до добрих справ. Мені хочеться вірити, що саме з таких маленьких вчинків і починаються великі зміни. Можливо, тоді й світ стане добрішим. Мабуть, я досі не можу зняти свої рожеві окуляри й перестати вірити в добро.
– У які моменти ви розумієте, що все це було недаремно?
– Найбільше – це усмішки людей, яким вдалося допомогти. Їхня щира вдячність, емоції та слова підтримки дають розуміння, що все це недаремно. Особливо зворушує, коли вони приходять через певний час і кажуть: «Ви були саме тими людьми, яких я зустріла тоді, коли мені було найважче. Ви підтримали, вислухали, подарували усмішку й допомогли пережити цей непростий період. Завдяки вам ми змогли хоч трохи відпустити свій біль, почати жити заново й повірити, що поруч іще є добрі люди, які готові простягнути руку допомоги». Саме в такі моменти я розумію, що все це було недаремно.
– Про що ви найбільше мрієте для рідного Павлограда та України після закінчення війни ?
– Напевно, моя мрія дуже проста — хочеться звичайного, спокійного життя без повітряних тривог, вибухів, ракет і страху. Найбільше хочу, щоб мої рідні та близькі були живі й здорові. І, звісно, мрію, щоб усі наші захисники й захисниці повернулися додому до своїх родин, обійняли дітей і нарешті змогли жити мирним, щасливим життям. Це, мабуть, найбільше бажання, яке сьогодні об’єднує всіх українців.
– Якби вам потрібно було описати фонд «ЖИВА» трьома словами, якими б вони були? Чому саме вони?
– «ЖИВА» – це простір, де турбота й підтримка захищають, надихають і допомагають людям знову відчути смак до життя. Для мене це єдність, добро та енергія життя. А ще – «бджілки Живаги», які щодня невтомно працюють заради тих, хто потребує допомоги.
Тетяна Сіденко,
фото авторки та з архіву Аліни Кривсун
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини
