«Музей покинутих міст»: у Кам’янському бережуть пам’ять про втрачений дім
Дніпропетровщина за роки великої війни стала новим домом для тисяч українців, чиє звичне життя зруйнували окупація, обстріли та вимушена евакуація. Разом із валізами вони привезли сюди пам’ять про рідні вулиці, будинки, сусідів і міста, до яких для багатьох уже неможливо повернутися. Саме ці особисті історії сьогодні стають важливою частиною спільної пам’яті регіону — пам’яті про втрати, порятунок і життя, яке довелося будувати заново.
Проєкт розпочався в липні 2026 року. Його реалізує громадська організація «Кам’янське. Історичний простір “Коло Мамая”» разом із міським історичним музеєм за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Культура. Регіони».
«Музей покинутих міст» поєднує мультимедійну виставку з простором для роздумів і спілкування. Для Кам’янського ця тема особливо болюча. Тут нині живе понад 35 тисяч внутрішньо переміщених осіб із Донецька, Маріуполя, Лисичанська, Рубіжного, Авдіївки, Бахмута, Каховки, Соледара, Волновахи, Покровська та інших міст. Організатори хочуть, щоб музей став для переселенців цифровим домом, де можна відчути зв’язок із рідними місцями. Місцеві мешканці, своєю чергою, отримують змогу краще зрозуміти, що пережили їхні нові сусіди.
Кураторка проєкту, директорка музею, кандидатка історичних наук Наталія Буланова наголошує, що одним із ключових напрямів роботи є збирання свідчень людей, чий дім залишився за лінією фронту або лише в пам’яті. Такі розповіді фіксують досвід цілого покоління, і їхня цінність для дослідників із роками лише зростатиме.
Одну з таких історій Наталія Буланова записала зі слів маріупольки Зугайрат Новікової. Її будинок розташовувався неподалік «Азовсталі», яка стала символом оборони міста. «Мій будинок стояв за
800 метрів від “Азовсталі”, тобто все, що туди кидалося, все летіло до нас», — згадує жінка.
Спроба евакуюватися в перші дні повномасштабного вторгнення рф не вдалася, і родина залишилася в місті без світла, води, тепла й продуктів. Зугайрат готувала їжу на вогнищ у дворіі, доглядала хвору сусідку й підтримувала 16-річну доньку Катю, яка важко переживала постійні обстріли. Коли вибухи залунали зовсім поруч, а пити доводилося воду з іржавих труб опалення, жінка зрозуміла, що залишатися далі не можна.
Сімейне авто не заводилося, а сервіси й автомагазини не працювали. Машину вдалося запустити лише з допомогою друзів, і глушити двигун їй не радили. 1 квітня 2022 року, долаючи панічні атаки й об’їжджаючи завали та російську техніку, Зугайрат вивезла доньку й сусідку до селища Мелекіне. Потім вона повернулася до Маріуполя крізь вуличні бої, щоб забрати чоловіка та сусідів.
Разом із колоною біженців родина через Бердянськ і десятки блокпостів дісталася Запоріжжя. «І коли хлопці вперше сказали: “Вітаю!”, я тоді аж розплакалася», — розповідає жінка.
Кілька місяців сім’я жила в Києві, а згодом Зугайрат із донькою та матір’ю виїхала до Австрії. Там вона закінчила бухгалтерські курси, нині працює в будинку для літніх людей і вдосконалює німецьку. Торік дистанційно здобула ступінь бакалавра в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури за спеціальністю «Графіка, оформлення та ілюстрація книги». За її словами, мистецтво допомагає долати наслідки пережитої травми.
У її розповіді незмінно звучать дві речі: готовність на все заради дитини й рішуче неприйняття окупації. Зугайрат відмовлялася коритися загарбникам і проходити принизливу фільтрацію: «Чому я маю комусь доводити, що я жителька цієї країни? Хто ви взагалі такі?»
Одним із найважчих випробувань вона називає повну відірваність від світу: «Ти глухий до світу, і світ до тебе глухий». Тоді уривки новин, якими ділилися люди, мали вагоме значення, не менше, ніж спільна їжа чи облаштоване укриття. Вижити допомагала солідарність сусідів і навіть зовсім незнайомих людей.
Організатори переконані, що психіка намагається витіснити страшні спогади, але розповідь про пережите стає і терапією, і свідченням злочинів проти цивільних. Тож участь у «Музеї покинутих міст» для Зугайрат Новікової та сотень інших переселенців — продовження тієї взаємопідтримки, яка колись допомогла їм вижити.
Підготувала Наталія Ковальчук
ілюстрація Вікторії Тарабан


