Світлана Біленко: “Периківський розпис – це саме та справа, якій хоче присвятити життя”
Петриківська майстриня Світлана Біленко працює з традиційними елементами, але не обмежується звичними форматами. Її розпис з’являвся на тарілках, чавунках, склі, тканині, будівлях і навіть транспорті. Вона була учасницею рекордів Петриківщини та побувала в Аргентині, де проводила майстер-класи й навчала місцевих поціновувачів української культури. Журналістці «Вістей» майстриня розповіла, чому обрала фах художниці, для чого потрібна «кошачка» та які незвичні «поверхні» вона розмальовувала.
Династія художників
Петриківський розпис зазвичай уявляють на папері, дереві чи декоративних тарілках. Але роботи цієї майстрині давно вийшли за межі звичних форматів. Вона брала участь у встановленні рекордів, пов’язаних із петриківським розписом: разом з іншими майстрами працювала над тарілкою діаметром 4,5 метра, розписувала шкільні автобуси, трактор і зупинки громадського транспорту. Світлана Біленко народилась і виросла у Петриківці, в родині художників. Її мама – заслужена майстриня народної творчості України, батько – член Спілки художників. Тож перші уроки мистецтва відбувалися не в класі, а вдома.
«Живу в самій Петриківці з дитинства. Мої батьки – художники: мама – заслужена майстриня народної творчості України, тато – член Спілки художників. Із самого дитинства я спостерігала таку красу у своїй родині і, звичайно, з мамою ми сідали разом і малювали різні мальовки. Це в нас було таке родинне дійство завжди. В цьому середовищі я зростала і займалася цим мистецтвом. Спочатку відвідувала гурток петриківського розпису, потім художню школу, пізніше був театрально-художній коледж, відділення живопису. Після цього я стала працювати в Центрі народного мистецтва в Петриківці», – розповідає Світлана Біленко.
У її родині мистецтво не обмежувалося одним поколінням. Петриківський розпис тут передається як сімейна традиція, в якій кожен майстер має власний почерк. «Батьки навчили мене розписувати. У нас ціла династія. Наприклад, відомий майстер Федір Панко — це рідний брат моєї бабусі. У родині у мами три сестри — всі вони малюють. У кожної є власний почерк. Сестра малює, наші діти малюють. Це династія майстрів петриківського розпису, яка передається від покоління до покоління», – говорить майстриня.
Традиція та нові символи
Попри те, що петриківський розпис має впізнавану традиційну палітру та характерні елементи, для Світлани Біленко це мистецтво не означає постійного повторення одних і тих же форм. Вона каже, що вибір того, що саме малювати і на чому, значною мірою залежить від настрою. Іноді це може бути традиційна мальовка на папері, іноді — тарілка чи інший предмет, а інколи натхнення приходить просто під час прогулянки подвір’ям або городом.
«В якийсь момент малюю тарілки та різні речі, в якусь хвилину хочеться намалювати на папері мальовку. Я більше люблю наколотити багато різнокольорової фарби і в процесі вже зрозуміти, що це в мене буде за малюнок — чи квіточка, чи інший елемент. І далі воно все, як намистинки, нанизується і так обростає різними елементами. Зображую, звичайно, й оточуючий світ, і додаю дещо з моєї фантазії. Бувають моменти, що я бачу, наприклад, індиків у дворі у себе — і в мене приходить натхнення намалювати індиків. Або приходжу на город, а там ростуть кавуни чи огірочки — і також іду швиденько це малювати Люблю, звичайно, малювати ще птахів, експериментую з різними кольорами композицій, не люблю малювати постійно те саме», – розповідає Світлана Біленко. Вона зазначає, що раніше кольори в розписі залежали від того, яку в природі можна було видобути фарбу, адже її господині створювали власноруч, а зараз – палітра дуже широка. Традиційними в розписі вважаються жовтий, жовтогарячий, червоний, синій та зелений кольори. Майстриня не має однієї сталої комбінації — палітра змінюється разом із настроєм і самим процесом роботи.
«В якусь мить подобається малювати в синіх кольорах із додаванням інколи рожевого або фіолетового кольору, інколи люблю в гарячих кольорах малювати. Це залежить від певного настрою і бажання створити щось цікаве. Воно йде з душі. Ти навіть можеш і не знати, наприклад, що ти зараз створюєш саме в такій кольоровій гамі. Коли починаєш працювати — тоді розумієш, які кольори хочеш брати. Тому цей процес стає таким цікавим і непередбачуваним», – говорить Світлана Біленко.
У петриківському розписі є багато впізнаваних образів — квіти, птахи, урожай. Але майстриня не виділяє серед них одного улюбленого. Її більше цікавить можливість щоразу знаходити нові форми та по-новому працювати з традиційними елементами.
Котячий пензлик
Один із найголовніших «інструментів» художника – пензлик. І у тих, хто займається петриківським розписом, він особливий. Майстри його називають «кошачкою».
«Раніше не було можливості десь придбати пензлики, тому кожна господиня робила їх власноруч. Перший пензлик був із соломи, але він виявився незручний. І пізніше господиня подивилася: прийшов котик. Вона вирішила вистригти в нього трохи шерсті, обмотала її навколо палички і створила пензлик. І коли почала ним малювати, перед нею відкрився цілий світ, тому що таким пензликом можна створити і найдрібніші елементи, і крупні. Ним можна створювати мініатюрні роботи — маленькі шкатулочки або ще менші речі, а можна створити повноцінну роботу на ватмані», – розповіла Світлана Біленко. Вона зазначила, що художники користуються різними пензликами – із колонка, із синтетики, шерсті білочки, але незмінним є саме «кошачка». Також у роботі майстри з розпису використовують і свій палець. Із його «допомогою» малюють різноманітні елементи, наприклад, калину.
Для малювання майстрам розпису потрібна незвичайна фарба. Так, якщо малюк робиться на папері то зазвичай використовується гуаш із додаванням яєчного жовтка. Завдяки цьому можна робити унікальні мазки, що можуть бути місцями прозорі або більш насичені для додаткового ефекту. Це вважається традиційною фарбою для петриківського розпису. Для роботи з іншими поверхнями майстриня використовує акрил.
Вона має досвід розпису найрізноманітніших поверхонь – від дерева до тканини і скла. Загалом, петриківський розпис давно вийшов за межі паперу, дерева чи невеликих декоративних предметів. Майстриня брала участь у масштабних проєктах і рекордах, де «полотном» ставали тарілки завбільшки з кімнату, шкільні автобуси, трактор, зупинки та навіть будівлі. Однією з найбільших робіт стала тарілка діаметром 4,5 метра. Над нею працювала група професійних майстрів, а сама робота згодом перетворилася на артоб’єкт біля Будинку культури.
«У нас Петриківщина славиться такими речами. Раніше проводився фестиваль – «Петриківський дивоцвіт», і до цього дня у нас робили завжди рекорди. Я є учасником тих рекордів. Маємо найбільшу тарілку з петриківським розписом – 4,5 метри в діаметрі. Коли я малювала по центру, то відчувала себе Дюймовочкою, бо вона була дуже великою. Також ми з іншими майстрами встановили ще один рекорд – розмальовані шкільні автобуси та трактор. Також брала участь у розписі зупинок по області і не тільки. Нещодавно розписали аптеку в Петриківці у тематиці лікарських рослин», – розповідає Світлана Біленко.
Справа її життя
Після того як петриківський розпис отримав статус нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, українське мистецтво почали активніше вивчати за кордоном. Майстриню запросили до Аргентини, де вона проводила майстер-класи та викладала петриківський розпис. Аргентинські художники кілька років вивчали роботи українських майстрів, намагаючись відтворити їхню техніку. «Вони ще вивчали наш розпис упродовж п’яти років, брали роботи наших майстрів і їх копіювали. Робили це настільки майстерно, хоча не знали традицій і як воно створюється, але так гарно копіювали, що можна було вгадати, з якого майстра скопійована їхня робота. Коли розпис став нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО, мене запросили в Аргентину викладати петриківський розпис. У цій країні є навчальний заклад Conservatorio Grassi, викладачів якого я навчала петриківського розпису і також проводила майстер -класи для українців, які там мешкають.
У мене був перекладач і на великому екрані демонструвався процес малювання, потім ходила між учасниками заходу і допомагала створювати композиції», – говорить Світлана Біленко.
Попри те, що петриківський розпис був присутній у її житті з дитинства, Світлана Біленко не одразу зрозуміла, що це саме та справа, якій хоче присвятити життя. Був момент, коли вона навіть спробувала відійти від мистецтва. «Коли я вже повчилася в школі, постало питання, куди вступати. Так сталося, що сама доля мене завела до театрально-художнього коледжу на відділення живопису. «Після закінчення коледжу вирішила повчитися в комп’ютерній академії і рік не малювала зовсім. І через рік у мене з’явилося таке бажання малювати, в руках було відчуття, що якщо я зараз не намалюю, зі мною щось станеться. Пам’ятаю той момент, коли йшла додому, сіла, взяла фарбу і почала малювати. Зрозуміла, що це моє. Що мені не потрібно нічого шукати, а лиш цим займатися. З тих пір я активно почала займатися цим мистецтвом і ніколи не шкодувала», – розповідає майстриня.
Заспокоююча техніка
Сьогодні петриківський розпис, на її думку, не втрачає популярності. Навпаки — до нього приходять люди, які шукають можливість хоча б на кілька годин відволіктися від повсякденних тривог.
«Цікавість велика до розпису є, тому що на сьогоднішній день це така арттерапія, бо ми постійно зараз живемо в тривозі. Розпис допомагає відволіктись, переключитись. Коли починають малювати, то отримують розслаблення та задоволення від процесу. Це відволікає від сьогоднішніх тривог і дає на якийсь час поринути в мистецтво. Багато хто хоче навчатися розпису», – говорить Світлана Біленко.
Новачкам, які дивляться на складні петриківські композиції й думають, що повторити їх неможливо, майстриня радить починати з основного – зрозуміти техніку і багато практикуватися.
І тоді поступово з’являється те, що майстри називають власним почерком.
Саме в цьому, можливо, і полягає головний парадокс петриківського розпису: його традиція впізнавана одразу, але двох однакових майстрів у ній немає. Кожен починає з тих самих основ, вчиться тих же мазків і працює з тими ж традиційними елементами, але з часом знаходить власні кольори й форми.
Тамара Бєлкіна,
фото з особистого архіву Світлани Біленко


