Віктор Козін: «Раніше головною була застільна пісня»

Заслужений працівник культури України Віктор Козін усе своє життя співає душею. А скільки весіль він провів, скільки разів запрошував молодят на їхній перший танець! «Вістям» пощастило взяти ексклюзивне інтерв’ю у легендарного дніпропетровського митця – заслуженого тамади України.

СПІВОЧЕ СЕЛО

– Вікторе Тимофійо­вичу, звідкіля Ви родом?

– Народився в Житомирській області, в селі Єлізавет, що за сім кілометрів від м. Новоград-Волинський, – батьківщини Лесі Українки. Виховувався у звичайній сільській родині: тато працював у колгоспі, мама – домогосподарка. Нас у батьків було троє. Мешкали у хаті-мазанці, спали в одній кімнаті. Дитинство пройшло у складні повоєнні роки, тож ми тяжко працювали, не мали часу на розваги. У початкову школу ходив у сусіднє село за 2 кілометри. А завершив навчання вже в Новоград-Волинській СШ №6, що аж за 7 км. Йти доводилося степами, окопами військового полігону. Бувало, негода вирує, вовки виють, а ми, діти, бредемо, закутані хустками по самі очі, у пошарпаних чоботях. Бабуся жартома називала нас із братом «кугатнями». Навчалися ж ми «під каганець», проте, як і старша сестра, закінчив школу, із срібною медаллю. Пам’ятаю, дорогою до школи завжди щось наспівував.

– Батьки теж були співочі душею?

– У нас взагалі все село співоче. Як звечоріло – люди збиралися гуртами й від хати до хати линула українська пісня. Найголосистішою була тітка Федора. Як же вона добре тягнула! Ще з малечку намагався й собі за нею виводити. У школі брав участь у художній самодіяльності, дуже хотів отримати музичну освіту, проте ми жили бідно і грошей на музичний інструмент не було. Мій шлях до мистецтва видався нелегким. Одразу після закінчення навчання вступити до вузу не вдалося – призвали до лав армії. Проходив службу в внутрішніх військах МВС в Дніпропетровську. На зборах мене помітив підполковник Соколов, що опікувався розвитком ­художньої самодіяльності в частині й підбирав талановитих хлопців. Так мене задіяли до армійського вокального колективу, що виступав у Дніпропетровському будинку офіцерів.

ЩОНЕДІЛІ – ­ВЕСІЛЛЯ

– Тож мистецького шляху не полишили?

– Одразу після демобілізації вступив до Львівського політехнічного інституту. Займався співом у студентській народній хоровій капелі – лауреаті республікан­ського конкурсу. У її складі виступав в Україні, Білорусії, Прибалтиці. У 1972 році разом з кращими колективами Західної України були в москов­ському Палаці з’їздів.
Після закінчення інституту пощастило отримати направлення знову до Дніпропетровська, працював у тресті «Дніпрогеофізика» на посаді інженера з обслуговування обчислювальних машин. Та все одно не полишав художню діяльність – створив ВІА, виступав з сольними номерами. Акомпанував мені відомий дніпропетровський композитор Володимир Ярцев. Потім була робота в ДНУ, де також брав участь у народній хоровій капелі «Просвіта».

– Як стали розпорядником свят, тамадою?

– Це сталося у квітні 1982 року. Тоді, паралельно з роботою в університеті, закінчив курси «Розпорядник урочистих подій: весіль, ювілеїв, корпоративів» у новоствореній дніпропетровській фірмі «Свято». Пригадую, у суботу в інституті був неповний робочий день, тож приходив у костюмі з краваткою, а після 14 години йшов працювати тамадою в урочистий зал на вул. Короленко. Всі дивувались: «Куди це він одягає краватку й костюм?» Та на одному з бенкетів мене побачив секретар парторганізації й почалися проблеми (я був членом КПРС). Звинуватили, що не плачу партійні внес­ки з додаткової роботи, вигадали недотримання уставу партії тощо. Та з настанням Перебудови все заспокоїлося. На жаль, і фірма «Свято» закрилася, тож продовжив роботу самостійно.

ІНШІ РОЗВАГИ

– Як працювалося під час «сухого закону»?

– Складно, бо наші люди не звикли святкувати без спиртного. Найбільше запам’яталося безалкогольне весілля члена ЦК КПРС, двічі Героя Соцпраці, голови Херсонського радгоспу Моторного. Це була найсумніша забава за усі роки! Проводжу застілля, програма – звична, єдине – замість «гірко» закликаю: «солодко». Та атмосфера – мов у тюрмі, обличчя у людей воскові, радості не відчувається – панує гробова тиша. Згодом студенти таємно в автобусі розпили горілку – свято завирувало!
Згадую «сухий закон» із гумором. У ресторанах Дніпропетровська, як більше заплатиш – виносили чайник з горілкою.

– Що нині змінилося у весіллях, сприйнятті свята людьми?

– Раніше головною була застільна пісня. Тепер її майже не чути. Гостей більше цікавлять незміс­товні розваги.

– Професія тамади – безпечна?

– Усіляке бувало. Особ­ливо пригадую 90-ті… Один місцевий «авторитет» гуляв в аеропорту весілля. Мені дуже складно було працювати з тією публікою, вони навіть запросили свій музичний гурт, що співав лише пісні про «братву». Щоп’ятнадцять хвилин свято зупинялося – підходив якийсь чоловік і суворо попереджав: «Вирубай музику, хлопці втомилися, хочуть перекурити».

– Скільки свят усього провели, не рахували?

– Понад три тисячі: в Дніпропетровську, Нікополі, Царичанці, Донецькій, Київській областях, Алушті, Криму. Мене знає багато людей в Україні.

– На День Конституції Вас удостоєно званням Заслуженого працівника культури України. Що це Вам дало? Які плани маєте?

– Приємно, що так високо нагороджено, та найбільша нагорода для мене – творчість, спілкування з людьми. Хотілося б брати участь у культурному житті області, України, єднати Батьківщину словом, піснею, душевною розмовою.

АНФІСА БУКРЕЄВА