Тарас Тополя: «Мрії – це дрова у топці життя»

У Дніпрі побував фронтмен відомого українського рок-гурту «Антитіла» Тарас Тополя. Він провів творчу зустріч із містянами, а також виступив на Матчі зірок Суперліги. До речі, незабаром гурт завітає до нас із концертом. Не так давно артист устиг побувати у Кривому Розі, де зустрівся зі студентами державного педагогічного університету. Він розповів молоді про своє життя, творчість та патріотизм. Молодому журналісту Максиму Куждіну також удалося поспілкуватися із Тарасом та дізнатися про зміст назви гурту та про їх відповідальність перед фанами.

ТАБЕЛЬ ­ НЕ ПОДОБАВСЯ

– Ваш гурт був створений, коли ви ще навчалися у школі. Чи уявляли тоді, що музика стане справою всього життя?

– Я дуже вірив і хотів, щоб так сталося. Стовідсотково гарантувати цього не міг, тому що, спостерігаючи за іншими, розумів: потенційна можливість того, що зі шкільного підвалу ти виростеш у гурт, який виступатиме на великій сцені, була дуже маленька. Існувало чимало факторів, які могли б уплинути на мене – міг би займатися чимось іншим, але, звичайно, хотів, щоб це стало справою життя. І моя мрія про виступ на великій сцені, коли приходить велика кількість людей і співає твої пісні, надихала мене мов дрова в топці, розпалювала вогонь. Я не ходив гуляти, не займався якимись непотрібними справами, а весь свій вільний час присвячував тому, щоб рухати гурт уперед.

– А як до цього ставилися Ваші батьки?

– Ну, коли вони бачили мій табель успішності, то він їм, звісно, не подобався (сміється). Більше того, мама забороняла займатися музикою, бо це заважало в навчанні. Адже я був у випускних класах, коли потрібно отримати грунтовні знання для подальшого навчання…

– Ким хотіли бачити Вас мама з татом?

– Вони мріяли, щоб я став успішною людиною, сформованою особистістю. Батько хотів, щоб займався юриспруденцією. Мамі було, в принципі, все одно, аби тільки отримав диплом і влаштувався на хорошу роботу.

ЧУДОВА ФУНКЦІЯ

– Можливо, трохи банальне запитання, але чому саме «Антитіла»?

– Одна пісня, яка мені на той час дуже подобалася, мала таку назву. Саме тому так назвали нашу групу, адже тоді я зрозумів, що в цьому слові закладений дуже глибокий зміст. Це – протилежності, між якими триває життя. Все наше єство, все наше буття будується на тому, що ми живемо протилежностями, і, власне, у цьому явищі відносності й існує вся матерія та сили, які рухають нею. Це таке глибинне філософське обґрунтування нашої назви, але є ще й медична. Антитіла – це білі кров’яні тільця, лейкоцити, що борються з вірусами. Чим не чудова функція? Мені здається – прекрасна.

– З часу перших шкільних репетицій у команді відбулося чимало змін, у тому числі й у її складі. Скажімо, до неї потрапив Дмитро Жолудь, який мав досить цікаву кар’єру. Як він став частиною гурту та як взагалі ви шукаєте нових людей?

– Про Дмитра я хотів би сказати таке. Він – яск­равий приклад того, як людина мріяла все життя займатися музикою. Коли ми йому зателефонували й запропонували прийти на прослуховування, він підготувався дуже ретельно. Інші музиканти, які прийшли уперше, одразу підключились до підсилювачів і почали грати. Що зробив Жолудь? Він спочатку дізнався, де ми будемо прослуховувати, зарезервував на цій репетиційній базі дві години на попередній день, налаштував усі свої гітарні примочки так, щоб це звучало гарно, прорепетирував усі пісні сам, відчув приміщення й апаратуру, і вже потім, коли ми його покликали, – хвилювання було менше. У нього напрочуд гарно звучала гітара. Це вже згодом він розповів нам, що підготувався. Саме такі деталі свідчать про підхід людини до своєї справи. Хтось працює тяп-ляп, а хтось ставиться до роботи серйозно. Ми завжди цінували тих, котрі вміють імпровізувати і мають потребу розвитку.

– Чи змінився Ваш підхід до творчості після одруження?

– Безперечно, так. Не можу сказати, на краще чи на гірше, адже я є суб’єктом творчості, а характеристику мають давати об’єкти творчості, ті, на кого вона спрямована. Подобається чи не подобається, виписався чи «спопсився» – такі питання краще задавати фанам, бо саме вони можуть об’єктивно це оцінити.

УСІ ОДНАКОВІ

– До речі, про фанатів. Ви маєте чимало шанувальників, отож, чи не відчувається певна відповідальність перед ними?

– Звичайно, що відчуваю, і публічно намагаю­ся вести себе так, щоб потім моїм дітям не було соромно дивитись на мене в майбутньому. А в побуті я, безумовно, буваю різним: цинічним, часом занадто брутальним, інколи я вживаю алкоголь та ненормативну лексику. Роблю все, що притаманне звичайним людям, до яких я себе відношу, і ніколи не закликаю ідеалізувати інших. Усі ми цілком однакові.

– Чи бувають у вас моменти, коли не знаєте, що робити, про що писати?

– Ми ніколи не висмоктували пісні з пальця. Усе, про що співаємо, так чи інакше мене чіпає, мені болить, або мене збуджує, або надихає, тому немає відчуття того, що ти виснажений, виписався, чи вичерпався талант. Натхнення завжди буде, просто треба вміти підключатися до цього джерела і транслювати його через себе на інших людей.

– Багато шанувальників цікавиться, чи не плануєте взяти участь у якомусь проекті? Чи маєте у планах виступ на Євробаченні?

– Можливо, ми подамося на Євробачення, коли буде пісня, з якою відчуватимемо потребу в цьому. Євробачення – це майданчик із мільйонною аудиторією, який спраглий до серйозних смислів, як би його не принижувала преса чи критики. І ті музиканти, які дають слухачам ці смисли, котрі в ідеалі супроводжуються ще й гарним виконанням і візуальним рядом, отримують потужний результат. Тому якщо ми будемо відчувати, що є про що заспівати, що маємо щось важливе, скажу, без перебільшення, для людства (адже дивиться конкурс цілий континент, і навіть більше), то ми вийдемо і заспіваємо. А виступити просто так, як це часто буває, або просто показати якусь неймовірну графіку, перетворивши змагання на показ досягнень народного господарства, нам нецікаво. Таке нехай роблять Білан і всі інші.

МАКСИМ КУЖДІН, ФОТО МИКОЛИ ­ЛИСЕНКА