Костянтин Писаревський: «Кожен має вчитися бути українцем з колиски»

Відомий громадський діяч, прихильник здорового способу життя Костянтин Писаревський не один рік з однодумцями відстоює Права людини. Та й чи дивно це, коли у перший клас наш герой пішов саме до Гуляйпільської середньої школи, що стоїть на землі, яка й нині пам’ятає ходу та вільну думку Нестора Махна, його боротьбу за права селянина-господаря. Про це і не тільки розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям» голова громадської організації «Земля і Воля».

Нащадок січового писаря

– Костянтине Івановичу, Ви є не лише громадським діячем, а ще й патріотично налаштованою людиною. В офісі Вашої організації «Земля і Воля» усе буквально дихає українським: стіни прикрашають рушники та вишиванки, старовинний одяг. Звідкіля така любов до рідного?

– Шаную українське, бо поважаю свій рід. Знаю історію роду Писаревських з 1724 року. Мій пращур, Павло Писаревський, був осадчим Омельницької слобідки, за дорученням Київського митрополита Тимофія Щербацького, збудував понад 10 церков в Катеринославській губернії, зокрема, і в Кобиляках. От і село Лихівку заснував, за різними джерелами, у 1728-1740 роках, звів тут у 1754-ому Свято-Троїцький храм. Прізвище ж «Писаревські» мій рід отримав від пращура, який був писарем на Січі.

– Це село в П’ятихатському районі?

– Так. Мальовниче козацьке село, що розташоване уздовж річки Омельник, неподалік місць, де відбувалася славетна Жовтоводська битва. Тут у 1648 році мало не захопили у полон гетьмана Богдана Хмельницького. Років з шести мене та старшого брата батьки регулярно відвозили на літні канікули до діда Ілька та баби Мотрі. З Лихівкою пов’язані найкращі спогади. Одним з найулюбленіших місць була комора, понад трьохсот років віку. То перша споруда не тільки на обійсті Писаревських, а й у селі! Любив там перебирати старожитності, знаходив дореволюційні півкопійки, «катериненські» п’ятаки, радянські полтинники-рублі, німецькі монети з орлом, кременеві самопали-запальнички і все сподівався відшукати якусь зброю. Найголовнішою знахідкою стала медаль-знак часів Олександра ІІ «Сельский староста», що належала пращуру Дмитру Писаревському – старості Лихівки. Моя бабуся Мотря походила теж з древнього роду – з Січових. Загалом наш рід – козацький і належав до Кодацької Паланки.

– Тож, чим глибше людина вивчає, бодай, свій рід, тим більше розуміє Україну?

– Так. Кожен має вчитися бути українцем з колиски, дорожити ім’ям свого роду, робити щось корисне для суспільства, для України.

– Ви закінчили медичний інститут, є кандидатом меднаук, тривалий час працювали лікарем. Знаю, що маєте й економічну освіту. Що змусило змінити фах, стати чиновником, зайнятися громадською діяльністю?

– Були сподівання, що «при владі» вдасться зробити більше корисного у соціальних питаннях, покращити медобслуговування, освітні програми, пропаганду здорового способу життя. Коли запропонували у 1997 стати заступником голови з питань соцполітики в Дніпропетровській райдержадміністрації – погодився. То були цікаві часи. Ми проводили ( в тому числі й на стадіоні «Колос»): вишколи 24 шкіл району, спартакіади, відзначали державні свята. На ці заходи з Гвардійського приїздили БТР, виступали розвід-роти, демонстрували майстерність парашутисти, проводилися кінні змагання, ярмарки..!

«Битви» за землю

– Одначе, якийсь час на цьому стадіоні було звалище?

– Так, понад 10 років, з середини 80-х його заполонило звалище. На частині території випасали кіз та корів, а поруч – височіли гори пляшок і битого скла. Завдячуючи своєму побратиму Олександру Петренку, якого, на жаль, вже немає на цій землі, відновили тоді спортивні споруди, провели газо- і електрифікацію, звели «з нуля» триповерховий будинок-приймальню спортивного клубу «Колос». Три роки у нас базувався клуб «Футбольна школа молоді», де грали, навіть, молоді темношкірі легіонери. Життя вирувало від сотень спортивних та культурно-масових заходів. Цей куточок став улюбленим місцем підгороднян. На водоймищі, яке було навколо, нараховувалось понад 30 видів птахів, тисячі диких качок. Ми з Олександром Івановичем відновлювали екосистему – запускали в річку малька, сім’ї ондатр, черепах. Проте, коли в 2009-2010 роках розпочався «земельний бум» – на цю територію почали зазіхати, рейдерам виявилися не потрібні ні діти, ні футбол, ні природа. Лише один об’єкт, що працює за призначенням до нині, це наш стадіон. Все інше розпродане, розграбоване і знищене.

– Певно у Вас багато опонентів…

– Діяльність «Землі і Воля» багато кому не подобається. Адже ми висвітлюємо, хто і де краде. Організація відстоює передусім права тих, хто працює на землі. Ми відшукували цілі масиви землі, що були оформлені за «чорними схемами», повідомляли про це владу та правоохоронців. Наголошували, щоб ці території виділяли місцевим жителям та пільговикам. Звичайно, така діяльність не до вподоби. Відбулося 8 судових процесів, понад 100 судових засідань, кілька кримінальних справ, знущання і політичні переслідування наших родин. Ці факти навіть потрапили до звіту з порушення Прав людини до Польського Сейму та до Європарламенту.

– Нині все заспокоїлося?

– Я якось жартував у суді: «Немає терміну давності не тільки у військових злочинців та маніяків-серійних вбивць, а й у громадських діячів». Рік тому мене намагалися збити КАМАЗ-ом. За наявності свідків, фото-фіксації, ідентифікації злочинців – винні й досі не покарані.

Анфіса Букреєва,
фото з архіву Костянтина Писаревського