Андрій Рибаченко: «Часу на ремонт у нас мінімум. Ворог б’є, а ми робимо свою роботу»
Уже два роки, як росіяни тероризують Нікополь та прилеглі громади. Інколи здається, що ворог хоче просто стерти з лиця землі ці населені пункти. Щодня запускає дрони, б’є з «Градів» та іншої артилерії. «Вісті Придніпров’я» продовжують розповідати про людей, які стали опорою таких незламних міст та сіл Дніпропетровщини.
Сьогодні герой нашої публікації – Андрій Іванович Рибаченко, слюсар аварійно-диспетчерської служби Нікопольського управління експлуатації газового господарства Дніпропетровської філії ТОВ «Газорозподільні мережі України».
Андрій Рибаченко разом зі своєю бригадою щодня працюють під ворожими обстрілами: стежать за станом газових мереж, ліквідовують аварійні ситуації, усувають витоки газу. Але якщо говорити простіше: вони роблять усе, щоб звичайні люди жили у теплих будинках та могли приготувати їжу.
БЕЗ ЗАЙВИХ СЛІВ
– Андрію Івановичу, розкажіть, будь ласка, про себе? Як давно ви пов’язали своє життя з газовою сферою?
– Я народився у Нікополі, у цьому місті і живу все своє життя. Закінчив місцеве училище, здобув спеціальність верстатника широкого профілю. Але жодного дня не працював за фахом. До того, як пов’язати своє життя з газовою сферою, трудився слюсарем на різних підприємствах Нікополя. Вже 12 років я працюю на підприємстві критичної інфраструктури. Починав роботу у службі комплексно-приладового обстеження газопроводів, а потім перейшов до аварійно-диспетчерського підрозділу.
– А рідні? Мешкають у Нікополі?
– Маю сина, він військовий. Уже багато років стоїть на захисті України, разом із побратимами боронить нашу землю.
– Як змінилася ваша робота після повномасштабного вторгнення?
– Сам принцип роботи майже не змінився, але умови, в яких доводиться працювати, все дуже ускладнюють. Важко передусім морально. Хоча війна змусила інакше подивитися на стосунки, на звичайні цінності. Скажу так: повномасштабне вторгнення неабияк зблизило нас із колегами, навчило швидше, оперативніше, злагоджено працювати. До цього всі ми були професіоналами. А тепер узагалі розуміємо одне одного без зайвих слів. Ситуацію навколо ми не змінимо. Тому головне – це дружний колектив та щирі відносини. У нас усе це є. І, сподіваюся, так ми і зустрінемо перемогу.
– Дата 24 лютого 2022 року назавжди залишиться у пам’яті українців. Поділіться і ви своїми спогадами.
– 24 лютого 2022 року – це справді день, який неможливо забути. Я з колегами якраз після вихідного виходив на зміну. Ми рано- вранці приїхали в управління. Тоді вже всі усвідомлювали, що почалося… Нам було відомо, що ворог напав на нашу Батьківщину. Ми знали, куди саме були влучання. Це описати неможливо. Звичайно, було дуже неочікувано. Хіба можна уявити, що така ситуація реальна у цивілізованому світі, у 21-му столітті? Але ми побачили, це можливо. І війна триває…
– Які населені пункти ви обслуговуєте?
– Ми обслуговуємо місто Нікополь та ще 33 населених пункти Нікопольського району. Всі вони знаходяться на різній відстані від ворога. Багатьох жителів війна вигнала з рідних осель. Деякі з цих будинків уже як решето, деякі зрівняні з землею. Боляче дивитися на все це.
СНАРЯД РОЗІРВАВ ГАЗОПРОВІД
– Ворог полює не тільки на військових, а й на звичайних мирних жителів. Під дрони та снаряди потрапляють медичні працівники, комунальники, надзвичайники, правоохоронці. Вам також доводилося працювати в епіцентрі прильоту?
– На жаль, це стається мало не щодня. Газовики завжди одні з перших, разом з іншими екстреними службами, прибувають на місце ворожих атак. Ризик потрапити в епіцентр найвищий. Нещодавно навіть був випадок, коли під час обстрілу постраждав наш спецтранспорт. Ми якраз виїхали на виклик. На щастя, залишилися неушкодженими.
– Напевно, до роботи в таких умовах неможливо звикнути?
– Звикнути до війни взагалі неможливо. Але ж виходу немає. Вони б’ють, а ми ремонтуємо; вони руйнують, а ми знову ремонтуємо. Ми просто робимо свою роботу. До таких екстремальних, небезпечних умов та такого життя пристосовуємося. А от звикнути навряд чи колись удасться.
– Які пошкодження та руйнування газорозподільних мереж доводиться усувати після обстрілів? Вам, мабуть, доводиться і працювати, і слідкувати за ситуацією навколо?
– Зазвичай, коли виїжджаємо на виклики споживачів, бачимо різний характер пошкоджень. Їх багато: від уламкових до часткових або повних руйнувань надземних та підземних газопроводів. Тобто дистанційно оцінити масштаби неможливо, тільки на місці бачимо реальну картину. Потім майстер вирішує, як діяти далі. Був випадок, коли житель зателефонував на лінію «104» і повідомив про запах газу. Ми приїхали, а там посеред вулиці – величезна воронка від снаряда. Сталося пряме влучання у підземний газопровід, його частина була повністю зруйнована. Якщо говорити простими словами, – газопровід був розірваний.
– Скільки часу було у газовиків на ремонт у цих умовах?
– Обмаль. Адже ми не знаємо, коли почнеться ворожий обстріл. У тому випадку два екіпажі, а це п’ять працівників, працювали швидко та злагоджено, як одна команда. Газ повернули жителям. Трагедії не допустили.
– Попри небезпеку, ви залишаєтеся працювати. Чи не думали виїхати в безпечніші місця?
– Ні, не думав. Я вважаю, що в нас у країні немає безпечних місць. Війна скрізь. Усюди однаково є загроза. Нікополь – це моє рідне місто, де я народився, прожив життя, з ним пов’язано багато як радісних, так і сумних моментів. Ніколи не було навіть думки про те, щоб виїхати кудись, а з початком повномасштабного вторгнення тим паче. А якщо припустити, що ми усі виїдемо, хто тоді буде жити у місті, працюватиме тут, допомагатиме моїм землякам? Інколи мене запитують: як ви взагалі працюєте у таких умовах? Відповідаю: спокійно, злагоджено, нам люди дякують. Ми не маємо права залишити Нікопольщину без газу.
ТЕТЯНА ГРЕНАДЬОРОВА,
ФОТО НІКОПОЛЬСЬКОГО УПРАВЛІННЯ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ГАЗОВОГО ГОСПОДАРСТВА
