Антон Кістол: «Дід до останнього вірив, що зміг у селі Чумаки купити саме «скрипку Страдіварі»

Дніпрянин Антон Кістол – сержант запасу. Має у своїй родині незвичну сімейну реліквію – «скрипку Страдіварі». Чи насправді оригінальний цей музичний інструмент – достеменно невідомо, проте його цікава історія може вважатися легендарною, адже поєднує кілька поколінь їхньої родини. Про особливий музичний артефакт та свою службу прикордонником-кінологом Антон Кістол розповів у ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

ІРОНІЯ ДОЛІ

– Пане Антоне, розкажіть історію вашої сімейної реліквії? Як скрипка опинилася у вашій родині?

– Є у нашому сімействі така незвичайна реліквія – «скрипка Страдіварі». Вона належить моєму дідові, Дмитру Ткачу, відомому викладачу та завідувачу кафедри нарисної геометрії та дизайну Придніпровської державної академії будівництва та архітектури. Цю історію він розповів мені ще у дитинстві. Восени 1958 року мого діда, Дмитра Ткача, тоді ще студента ­ПДАБА, відправили в село Чумаки Дніпропет­ровської області на збір урожаю разом із двоюрідним братом Юрієм Разумним. У селі їх розселили по хатах селян. Мій дід потрапив до 90-річного музики та його дружини. У цього скрипаля і була ця скрипка, на якій він грав із юних років на весіллях та святах, грав він і вдома, вдень та вночі, чим дуже нервував свою дружину.

Той старий і розповів історію цього інструмента: за легендою, під час повстання Пугачова наприкінці 18-го століття його юний дід чи прадід зірвав цю скрипку зі стіни палаючої садиби поміщика. А в деці скрипки наклеєна бірка із написом: «Antonius Stradivarius Cremonensis Faciebat Anno 1721» – Антоніо Страдіварі з Кремони, зроблено у році 1721. Тож і були всі впевнені, що 90-річний скрипаль із села Чумаки на Дніпропетровщині лабає Мендельсона на місцевих весіллях на справжній скрипці Страдіварі.

Дід мій дуже зажадав цю скрипку та благав того музику продати її йому, але той навідріз відмовлявся. Попри те, що навіть дружина скрипаля вмовляла чоловіка продати скрипку, бо її «пілікання вже задовбало», той – ні в яку. Тож почали вони старика споювати. Влаштували застілля, зібралися усім селом, та під горілочку вмовили його продати скрипку Страдіварі. Довго торгувалися, домовилися на ціні 500 рублів, і то – зі сльозами на очах. Як згадував мій дід, той віддавав йому скрипку ридаючи, та частинами: спочатку віддав тільки скрипку, аж потім – футляр, але до останнього чомусь не хотів віддавати смичок. Зрештою, скрипку він забрав, на якій потім грали кілька членів нашої родини, включно із самим дідом Дмитром, який виконував на ній Перший концерт Рідінга.

Пізніше мій прадід, Іван Микитович Ткач, через газету «Комсомольская правда» знайшов скрипника, відомого майстра Степана Олексійовича Коваля з Києва, який зробив виняток та погодився відреставрувати інструмент. У своєму листі до мого прадіда він водночас розвіяв усі чари і міфи навколо цієї скрипки: що у 18-19-му століттях більшість фабрик у Європі виготовляли копії скрипок Страдіварі та клеїли етикетки з його ім’ям на свої вироби, вводячи в оману простих нетямущих людей, а усі оригінальні скрипки – загальновідомі та мають неперевершене звучання, секрет якого маестро забрав із собою в могилу. Наївно було б вважати цей інструмент шедевром Страдіварі, оскільки усі його скрипки добре відомі та задокументовані, зберігаються у державних колекціях.

Якось так. Попри те, що, найімовірніше, це дешева чеська або німецька копія, історія в неї доволі красива, та цей арте­факт гідний вважатися сімейною реліквією.

– Чи пригадується вам ця скрипка з дитинства? Які спогади та асоціації маєте з нею?

– Весь час вона знаходилася вдома у моїх бабусі та дідуся, у великому синьому футлярі на серванті. Колись на ній грали члени нашої родини та і сам дід Дмитро. Рідко, ще коли я був малим, просив діда дістати її та дати мені попилікати, роздивитися ту саму етикетку, де написано латиною «Antonius Stradivarius Cremonensis Faciebat Anno 1716». Для мене ця скрипка передусім – символ та цікава пам’ятка. Десь навіть кумедна, бо мій дід до останнього вірив, що зміг у селі Чумаки Дніпропет­ровської області купити саме «скрипку Страдіварі».

ЛЮБОВ ДО МУЗИКИ

– Можливо, саме скрипка стала поштовхом до захоп­лення музичними інструментами?

– Я виріс у музичній родині, із самого дитинства ми мали фортепіано, мій дід грав на мандоліні, а я вже опановував гітару. Музикальних інструментів у нас було безліч: і сопілки, і гармоніки, і навіть синтезатор. Я вже опанував гітару, бо з юних літ мені чомусь подобалося бринькати по струнах. На тій скрипці я теж бриньчав.

– З яким напрямом пов’язана ваша освіта?

– Я закінчив При­дніпровську державну академію будівництва та архітектури за спеціальністю «Пуб­лічне управління та адміністрування», але зараз обрав новий фах – «Історія та археологія». Вже під час служби в армії зрозумів, що це саме те, до чого лежить у мене душа.

ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА

– Коли почалася ваша військова служба? Як ви зрозуміли, що хочете охороняти кордони держави?

– На строкову військову службу я пішов добровільно ще у жовтні 2021 року. Не було ніякого примусу, був доволі ввічливий дзвінок із ТЦК, де мене запитали: буду я служити чи вступатиму до магістратури. Я вирішив відслужити, бо це цілком відповідає моєму світогляду та життєвим цінностям, тим паче, служба триває лише 18 місяців. Так я став прикордонником. Нас, молодих хлопців, відправили на навчання до Кінологічного навчального центру ДПСУ у м. Великі Мости для проходження БЗВП. Також усім охочим запропонували здо­бути фах кінолога із пошуковою собакою, що, звісно, мене зацікавило – я залишився там іще на 4 місяці. У лютому 2022-го почалася війна – ми екстерном склали екзамени та були терміново розподілені по підрозділах.

– Ви – прикордонник-кінолог. Як відбуваються тренування з собаками? Чи легко знаходите спільну мову з чотирилапими?

– Як казав наш викладач, молодий лейтенант, що «принцип роботи із собаками мало відрізняється від робити з людьми». Щоб собаку чогось навчити, треба її зацікавити. До кожної – свій індивідуальний підхід. Якусь можна зацікавити ласощами, іншу – через ігри. Службовий пес – це твій напарник, на якого треба покладатися. Іноді від цього залежить життя. Якщо кінолог погано ставиться до собаки, то вона у найвідповідальніший момент може,наприклад, відмовитися затримувати порушника кордону або працювати по сліду. Тому свого чотирилапого напарника треба дуже добре відчувати.

– Ви почали проходити строкову службу до повномасштабної війни. Чи відчували, що вторгнення буде? Як війна розпочалася для вас?

– Дуже добре пам’ятаю 22 лютого 2024 року. Вже о 3.30 ранку прикордонні застави України були атаковані, а пункти пропуску розбомблені. Втім, нас підняли по ­команді «підйом» лише о 5.50 ранку. Всі були дуже знервовані. Потім хтось подивився новини в телефоні та сказав: «Ну, все…війна». Далі ми одяглися, зібралися усі в класі, та керівництво доповіло нам ситуацію. Був страх, бо я перебував у Львів­ській області, а рідні – в Дніпрі.

ЦІНУВАТИ ДРІБНИЦІ

– Наскільки змінилася служба з початком повномасштабної війни? Що входить у ваші обов’язки?

– Із початком війни служба на кордоні була значно посилена. Ми ходили в наряди без вихідних, вони тривали по 8, 10, 12 годин. Деякі тривали і по кілька діб. Бувало й таке, що після наряду надавалася лише година для відпочинку. Саме моїми обов’язками, крім охорони кордону, були розшуково-пошукові дії зі службовим собакою: затримання порушників, пошук по сліду, конвоювання та інше. Під час війни на кордоні ми затримували не тільки українців, а ще й іноземців, які так і не могли пояснити, з якою метою до нас ішли та чому не скористалися пунктами пропуску. Але то вже робота для СБУ та контррозвідки. Також проходив службу в Луцькому прикордонному загоні – це білоруський кордон. Минулого літа побіля кордону створювалося угруповання «Вагнеру», тому багатьох із нас посилали на підсилення цієї ділянки.

– Якими висновками чи спогадами зі служби можете поділитися?

– В армії я навчився по-справжньому радіти дрібницям. Наприклад, гарній погоді на вулиці чи тиші. Під час добових нарядів у глухих карпатських горах я пам’ятаю, як ми на гарячому камінні розігрівали наші сухі пайки. Навіть звичайна горохова каша смакуватиме, якщо приготувати її «з димком» на маленькому вогнищі, та ще й коли ти пройшов по горах 30 кіломет­рів із наплічником, та дуже голодний. Це, певно, була моя найсмачніша каша в житті.

– Що для вас означає побратимство?

– У житті ми заводимо друзів на трьох етапах: у школі, університеті та в армії. Ми рідко підтримуємо стосунки із кимось зі школи, майже забуваємо університетських приятелів, але армійська дружба – най­міцніша. Бо це люди, яких ти пізнав у біді. Бо ти бачив їх з усіх боків, у найскладніших ситуаціях, та знаєш, що можеш на них розраховувати. Ви всі знаєте одне одного як облуплені, усі їли кашу однією алюмінієвою ложкою – і це зближує. Для мене військовий шлях закінчився 16 квітня цього року, коли був урочисто демобілізований із лав ДПСУ. Керівництво військової частини нагородило мене грамотою.

ВИХІД Є ЗАВЖДИ

– Які плани на майбутнє?

– Зараз я планую вступити до магістратури. Історія та архе­ологія – саме те, що по-справжньому мене зацікавило під час служби. Дослідження історії моєї родини на прикладі скрипки і спонукало розповісти цю історію в Інтернеті.

– Наостанок, що хотіли б побажати усім українцям?

– Хочу лише сказати, що завжди треба вірити у краще. Тільки це дає нам сили. І варто пам’ятати, що в будь-якій надскладній ситуації є вихід і надія.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З АРХІВУ АНТОНА КІСТОЛА