Архип Куїнджі – «майстер золотих справ»

Нещодавно виповнилося 182 роки з дня народження українського художника грецького походження Архипа Куїнджі. За життя його творчість викликала як шалене захоплення, так і критику. А все – через оригінальну та неповторну авторську техніку живопису: картини наче світилися зсередини. Ходили чутки, що художник ховає за полотнами лампу, а дехто стверджував, що він уклав угоду з самим дияволом. Загалом у переліку його творчої спадщини – понад 200 картин.

ПЕРША «ВИСТАВКА»

У перекладі з урумської прізвище Архипа Куїнджі означає «майстер золотих справ», проте у метриці він був записаний як Еменджі – «трудова людина». Художник народився 27 січня 1841 року в сім’ї бідного шевця-хлібороба, який мешкав у селі Карасу в передмісті Маріуполя (нині вулиця Карасівська). У п’ятирічному віці Архип залишився сиротою. Доглядали його тітка та дядько по батьківській лінії. Зазвичай хлопець був усміхненим і добродушним, але ставав «страшним», якщо хтось при ньому кривдив кішку, цуценя або, боронь Боже, птицю. У такі моменти не по роках кремезного Архипа боялися навіть підлітки. Пізніше він казав: «Я з дитинства звик, що сильніший і допомагати повинен». І все життя прожив, не відступаючи від розуміння цього.

Спочатку навчався у «вільній школі», де викладачем був малограмотний грек із місцевих, потім – у міській. За спогадами товаришів, Куїнджі був байдужий до наук, при цьому захоплювався живописом: наче одержимий, малював на стінах, парканах і клаптиках паперу.

Перша персональна «виставка» Архипа відбулася, коли йому виповнилося 11 років. На той час він працював на будівництві церкви і мешкав на кухні свого наймача. Звісно ж, не втримався і розписав її вугіллям. Господарі не заперечували, навіть запрошували на «вернісаж» сусідів. Крім стін, їм були представлені гросбухи та книжки з приймання цегли, які юне обдарування змалювало вздовж і впоперек. Особливий успіх мав портрет місцевого церковного старости. З того часу мешканці селища, крім, зрозуміло, старости, розкланювалися з юним митцем, як зі знаменитістю.

У 15 років Куїнджі влаштувався «прислужником» у будинок заможного хліботорговця. Той одразу помітив його пристрасть до малювання і порадив їхати до Феодосії, аби навчатись у Айвазовського. Той відмовився вчити Архипа, проте довірив йому фарбувати власну огорожу та товкти фарби. Невелику допомогу в живописі хлопцеві надав родич Айвазовського, який копіював картини майстра. Після цього Куїнджі упродовж трьох років займався ретушуванням у фотостудіях Маріуполя, Одеси,Таганрогу і продовжував малювати.

ВІЛЬНИЙ СЛУХАЧ

У 1865 році Архип вирішив вступити до Академії мистецтв і поїхав до Санкт-Петербурга, проте Академія не відразу відкрила юнакові обійми – його двічі «відкидали». Лише з третьої спроби, за картину «Татарська сакля у Криму», вочевидь написану під впливом Айвазовського, надали звання «некласного художника», від якого він відмовився, попросивши дозволу бути вільним слухачем.

У 1868 році Куїнджі, нарешті, був зарахований до Академії, де познайомився з художниками-пересувниками, серед яких були Іван Крамський та Ілля Рєпін. Це знайомство мало великий вплив на творчість юнака, поклавши початок реалістичному сприйняттю ним дійсності. Захоплення ідеями пересувників привело до створення таких робіт, як «Осіннє бездоріжжя», «Забуте село» і «Чумацький шлях в Маріуполі». Вони були представлені на виставках Товариства пересувників і мали великий успіх: про Куїнджі заговорили. Дійшовши до натурного класу, він перестав відвідувати заняття в Академії, бо зрозумів для себе, що творчість – це «дорога, в якій ні з ким не по дорозі».

Він не був пустельником, міг годинами сперечатися з Рєпіним, Крамським чи Васнецовим про завдання мистецтва, природу генія та інші матерії, але, залишившись віч-на-віч з полотном, відкидав поради менторів, товаришів і реакцію публіки. Невдоволений галасом навколо себе та своїх картин, художник багато років працював у затворництві, внаслідок чого створив справжні шедеври живопису. До найбільш популярних робіт Архипа Куїнджі належать «Місячна ніч на Дніпрі», «Березовий гай», «Після дощу», «Українська ніч», «Ай-Петрі. Крим», «Вечір в Україні», «Райдуга» та інші твори.

СПРАВЖНЯ СЕНСАЦІЯ

Саме завдяки картині «Місячна ніч на Дніпрі», яка стала сенсацією, до художника у 1880 році прийшов грандіозний успіх. Виставку однієї картини, влаштовану у Товаристві заохочення мистецтв, супроводжував небачений ажіотаж. Публіка штовхалася у чергах, Неймовірна передача світла і кольору викликала шквал емоцій, критики захлиналися від захоплення. Митцю вдалося показати всю красу української ночі – величний Дніпро, старі мазанки та холодне сяйво місячного світла.

Ілля Рєпін згадував, як люди стояли перед полотном «у молитовній тиші» зі сльозами на очах. Навіть недоброзичливцям стало ясно, що Куїнджі, як колористові, немає рівних. Митець багато експериментував із фарбами. «Місячну ніч на Дніпрі» створював із використанням бітумних фарб. До речі, їх застосування мало зворотний бік – згодом картина потемніла, але не втратила глибини та цінності. Також Куїнджі використовував кольори, які посилювали один одного, протиставляв їх і за допомогою особ­ливих мазків створював ілюзію світла, що вібрує.

1882-го він «зник» на піку слави, відсторонився від світського та суспільного життя, задовольняючись товариством дружини та найближчих друзів. За роки «мовчання» щодня митець брав до рук пензель чи олівець, але нових робіт до початку XX століття не виставляв.

ЩИРА БЛАГОДІЙНІСТЬ

Згодом Архип Куїнджі розбагатів. Основним джерелом статків були картини й операції з нерухомістю. Він купив, а потім вигідно продав кілька прибуткових будинків на Василівському острові, а ще задешево придбав у Криму ділянку землі, яка з часом оцінювалась вже у мільйон. До того ж у побуті він залишався таким же невибагливим, як у студентські роки.

У хаті не було прислуги, на обід подавали найпростішу їжу. Проте засвоєне з дитинства правило «я сильніший і допомагати повинен», набуло нових масштабів. Куїнджі буквально роздавав свої гроші праворуч і ліворуч. «Адже навколо така бідність, що не знаєш, хто ситий, хто ні… Йдуть звідусіль, усім треба допомогти…» – виправдовував він своє «марнотратство». Сотні тисяч жертвував на благодійність, на премії для художників-початківців та влаштування вернісажів. Куїнджі не був пихатий і не вимагав вдячності. Почувши в розмові, що хтось бідує, передавав гроші через знайомих зі словами: «Я з ним незнайомий, мені ніяково, то ви… це передайте йому».

Втім, допомагав митець не тільки колегам: відмови не знали ні волоцюги, ні винахідники-початківці, ні звичайні пройдисвіти. Слава про щедрість Архипа Івановича гуляла по всьому Петербургу, і черзі зі стражденних не було кінця. Доходило до того, що дружині Куїнджі доводилося вести «канцелярію щодо прийняття прохань».

ПОВЕРНЕННЯ ДО АКАДЕМІЇ

У 1894 році Архип Куїнджі вийшов з «тіні» в новому амплуа. Йому запропонували очолити пейзажну майстерню Вищого художнього училища при Академії мистецтв. Таке повернення, та ще й у званні професора, дало можливість художнику зламати освітні стереотипи та штампи, проти яких він бунтував іще в пересувний період.

Педагогічні методи Куїнджі були навіть не новаторськими, а революційними. Архип Іванович опікувався студентами більше, ніж голубами та галками, завжди був готовий допома­гати не тільки як наставник, але й як друг або навіть батько.

Його учень Микола Реріх згадував: «Учні в майстерні Куїнджі знали лише свого вчителя, знали, що заради мистецтва він відстоїть їх на всіх шляхах, знали, що вчитель – їхній найближчий друг, і самі хотіли бути його друзями. Канцелярська сторона не існувала для майстерні. Що треба було, те й робилося…». Куїнджі возив своїх улюбленців до музеїв Відня, Дрездена, Парижа, йшов попереду всіх по Кримських горах. Якщо під час обіду хтось замовляв дорогу страву, наполягав, щоб таке ж подали кожному: рахунок він сплачував сам.

Студенти обожнювали свого вчителя, академічні результати майстерні викликали заздрість…. У 1897 році паростки вільнодумства, посіяні ним, призвели до студентського страйку та власної відставки. Проте Куїнджі залишився в Раді Академії.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Інцидент з відставкою надломив цю залізну людину. Все частіше Куїнджі скаржився на біль у серці. Влітку 1910-го, перебуваючи в Криму, він захворів на запалення легенів. З дозволу лікарів дружина перевезла чоловіка в Санкт-Петербург, але, всупереч надіям на одужання, хвороба прогресувала. Навіть у такому стані митець залишався вірним справі свого життя – лежачи малював олівцем ескізи.

11 липня 1910 року «художник світла» пішов з життя і був похований на Смоленському православному кладовищі. У день похорону до процесії проводжаючих приєдналося чимало жебраків, яких Архип Куїнджі рятував від голодної смерті. На його могилі було встановлено бронзовий бюст і надгробок у вигляді Дерева життя, на гілках якого в’є гніздо змія.

У 1952 році прах і надгробок були перенесені на Тихвінське кладовище Олександро-Невської лаври. Майже весь капітал Куїнджі заповів Товариству художників. Частину грошей отримала церква, в якій його хрестили, для заснування школи. Дружині призначалася щорічна пенсія, також у заповіті були згадані родичі художника.

ПОЛІНА ДМИТРІЄВА
(ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ІНТЕРНЕТ-ДЖЕРЕЛ)