Флейтистка з Дніпра музичний інструмент називає своєю душею

Флейтистка Дніпропетровського академічного театру опери та балету Людмила Процька по життю йде разом із музикою, а музичний інструмент називає своєю душею. Про те, як довелося працювати колективу театру з початку повномасштабного вторгнення рф, про незламність українського народу та про особливі вистави пані Людмила розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ

– Людмило, як ви пов’язали своє життя з музикою?

– Вона була в моєму житті від самого народження. Моя мама – музикант, хормейстер. Тому з трьох років я ходила з нею на роботу, слухала, як співали діти. Маленькою мені подобалося проводити час у музичній школі. А вже коли пішла до школи, у перший клас, зрозуміла, що моє життя й надалі буде пов’язано з музикою. Інструмент, на якому гратиму, самостійно не обирала. Просто батьки хотіли, щоб він був більш жіночний і його неважко було носити із собою на заняття (сміється). Тож вирішили віддати мене на флейту.

– Наскільки швидко ви опанували вміння правильно грати?

– У музичній школі у мене було два основні інструменти: флейта та фортепіано, але флейта – це моя любов і моя душа, найулюбленіший інструмент.

– Хто був вашим першим учителем?

– Мій перший учитель – Сергій Петрович Баранчук. І саме він виховав у мене любов до флейти. Вже з другого класу ми почали плідно готуватися до конкурсів і робили це щороку. І мені, як дитині, було дуже цікаво, адже коли ти гарно підготуєшся до конкурсу, то отримаєш не тільки грамоту, а й подарунок. Це сильно мотивувало. Я дуже вдячна своєму першому вчителю за усі старання, знання, які він у мене вклав. У той час Сергій Петрович був для мене другим татом.

– Як ви тренували своє дихання, коли навчалися грати на флейті? Скільки хвилин без зупинки можете грати?

– Тренували дихання по-різному: наприклад, можна взяти звичайний аркуш розміру А4, прикласти його до стіни і невеликим потоком повітря дути на нього, щоб він не впав і залишався на тому ж місці якомога довше. Також ми грали довгі ноти, і щоразу треба було протримати ноту довше, ніж минулого разу. Крім того, існує цікава вправа, коли потрібно тримати довгу ноту і водночас присідати. І треба довести це вміння до такого рівня, щоб нота залишалася рівною і не зривалася. Щодо тривалості моєї гри, часу я ніколи не рахувала, але мені вдається зіграти доволі довгі фрази. Також навчилася грати перманентним диханням, коли за допомогою щік і більшої напруги губ видувати повітря в інструмент, а в цей час різко носом набирати додаткове повітря. Досить часто такий при­йом стає в пригоді.

– На флейті ви грали такі чудові композиції, як «Червона рута», «Мальви», «Чорнобривці» тощо. Що для вас означає українська пісня, музика?

– Українська пісня – це душа. Це те, що зачаровує і проникає в саме серце. Ще з дитинства моя мама співала багато україн­ських пісень у гостях і вдома. А зараз я просто хочу їх грати, тому що вони мене заспокоюють, або ж інколи, навпаки, коли на душі скрутно, я співаю наші пісні, аби згадати, що хорошого було в моєму житті. Зазначені пісні я зіграла та записала на відео ще на початку повномасштабного вторг­нення. Хотілося ними підтримати людей, які мене дивляться і слухають, та й самій якось відволіктись.

РОБОТА У ТЕАТРІ

– Коли ви почали працювати саме в оркестрі Дніпропетров­ського академічного театру опери та балету? Що для вас означає ця робота?

– У театрі я працюю з вересня 2020 року. В березні того ж року повернулася з Індії (де працювала за контрактом), тому що почалася пандемія і було зрозуміло, що роботи надалі не буде. Дізналася про конкурс у театрі опери та балету, вирішила спробувати свої сили і пройшла. Для мене театр – це постійна робота над собою, адже до цього часу я не грала таку велику кількість серйозної музики. Потрібно було вчитися і вдосконалювати свою гру на флейті. Спочатку було складно, згодом усе налагодилось.

– Скільки осіб в оркестрі театру?

– На сьогодні в оркестрі Дніпропетровського академічного театру опери та балету працює 71 людина.

– З чого починається ваш день та як його завершуєте?

– Зазвичай, якщо в нас увечері запланована вистава, то зранку я йду до спортивної зали. Потім повертаюсь додому, виконую хатні справи. Збиратися до театру починаю приблизно за дві години до вистави: роблю зачіску, фарбуюсь. За годину виходжу з дому, до театру мені йти близько 20 хвилин. Приходжу на роботу раніше, аби повторити свою партію, і чекаю початку вистави. На роботі досить виснажуюсь, хоча, здавалося б, сидиш собі та граєш, але втома неймовірна. Після вистави повертаюсь додому, вечеряю, читаю новини і відпочиваю.

– 24 лютого. Яким цей день був для вас?

– До 24 лютого, мабуть, понад місяць я відчувала якусь тривожність, адже невтішних новин було багато. Ввечері 23 лютого у нас була вистава «Сорочинський ярмарок» Олександра Злотника. Зазвичай я знімаю на відео фрагменти своєї роботи, а потім публікую у соцмережах. І того дня я також зняла себе на відео. Повернувшись додому після роботи, почала передивлятися відео з вистави й опублікувала в інстаграмі фрагмент з мюзиклу – номер «Шабаш». Якщо ви дивилися цей мюзикл, то розумієте, що музика в цьому номері доволі напружена, я навіть сказала б – страшна. Наступного дня, 24 лютого, я зрозуміла, що це відео було дещо пророчим. Той ранок в усіх українців був страшним, і я не виняток. Ми прокинулися о 5-й ранку від вибухів, відразу почали збиратися і пішли вигулювати собаку. На вулиці здалеку виднілися чорні стовпи диму. Прийшли додому, взяли валізи, які збирали раніше, і поїхали до батьків, що мешкають у приватному секторі. Згадую той день і стає моторошно.

НЕЗЛАМНІ УКРАЇНЦІ

– Як працював театр опери та балету з перших днів повномасш­табного вторгення? Чи переформатував свою роботу і ваш колектив?

– З перших днів війни театр перебазувався у волонтерський штаб. Репетицій у нас не було. Ми плели маскувальні сітки, приносили і збирали речі, аби передавати тим, хто цього потребує. У швейному цеху дівчата шили білизну хлопцям на фронт. Робили бронежилети. З середини травня ми почали поступово приступати до робочого процесу. Проте до кінця серпня 2022 року продовжили волонтерську діяльність. А коли розпочався новий театральний сезон, то увесь час театр витрачав на підготовку. Але кожен із нас продовжує волонтерити, підтримувати Україну і наших військових.

– Деякі актори, музиканти взяли до рук зброю. Чи є такі випадки у вашому театрі?

– Так, і в нашому теат­рі є музиканти, які поїхали на фронт і служили в найгарячіших точках. У мене велика гордість, що театр познайомив мене із такими мужніми людьми. Молюся і сподіваюся, що з ними все буде добре. Бажаю, аби їхній ангел-охоронець завжди був поруч і їх оберігав.

– Зараз у театрі триває 49-й сезон. Чи вплинула війна на репертуар та роботу?

– 49-й сезон дуже насичений. Звичайно, війна так чи інакше вплинула на усіх нас, але ми працюємо. Репертуар трохи змінюється: щось знімається, щось додається. Навіть попри війну до театру приходять чимало глядачів. Цього сезону, на мій погляд, навіть більше глядачів, ніж торік. Вибивають «з колії» повітряні тривоги, вимкнення світла, але ми всі підлаштовуємося під сьогодення, в якому ми перебуваємо. Мені здається, що музика зближує людей, вистави в такий спосіб відволікають.

УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

– Яка вистава ваша найулюбленіша?

– Раніше моєю улюбленою виставою була опера Жоржа Бізе «Кармен», але коли познайомилася з балетом «Тисяча й одна ніч» Фікрета Амірова, то закохалася. Особливо початок балету і кінець першої дії ніколи не залишає мене байдужою: постійно на очі навертаються сльози і по шкірі відчуваються мурахи. Неймовірний балет. Обов’язково рекомендую подивитися.

– Які висновки можете зробити за 2022 рік і яким бачите 2023-й?

– 2022 рік став переломним моментом для усіх. Ми стали загартованими, сильнішими. Сподіваюся, що 2023-й принесе нам багато проєктів, вистав і концертів. А для нашої неньки-України нехай цей рік стане роком Перемоги.

МАРГАРИТА СОПІЛЬНЯК,
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ЛЮДМИЛИ ПРОЦЬКОЇ