Ірма Вітовська: «Аби діти не страждали»

Наприкінці березня на сцені театру ім. Шевченка показали арт-проект «Оскар і Рожева Пані», створений для збору коштів на потреби невиліковно хворих дітей. Про ідею вистави, прем’єра якої відбулася 7 жовтня в Івано-Франківську та 11 жовтня у Києві, та котра вже отримала кілька театральних нагород і зібрала на ліки понад 700 тис. грн., ексклюзивно «Вістям» розповіла її ініціаторка й виконавиця головної ролі Ірма Вітовська. До речі, на день театру актриса  одержала звання заслуженої артистки України.

Резонанс навколо теми

— Пані Ірмо, чому вирішили створити цей проект?

— Через причину, про яку не казатиму. 2011 року я долучилася до руху «StopБіль», він лобіював доступ до таблетованої форми знеболення українців із важкими захворюваннями, потім — до дитячої паліативно-хоспісної програми (паліативна допомога — підхід, що дає можливість поліпшити якість життя пацієнтів із невиліковними захворюваннями; хоспіс — медичний заклад, в якому полегшують останні дні невидужних хворих. — Прим. автора).  Ми добиваємося, щоб діти отримували знеболення у вигляді сиропів і пластирів, а не ін’єкцій, що для малечі, яка потерпає від фізичного болю, також є стресом. Реанімація, де крихітка лежить сама в очікуванні смерті, — у цивілізованому суспільстві має піти в небуття. 2012 року я вирішила, що слід зробити навколо цієї теми резонанс. І чим я можу як актриса допомо­г­­ти? Я подумала, що кіно — це дорого, а ось на виставу знайти гроші можна.

Життя як потяг

— І відразу згадали про роман Еріка-Еммануеля Шмітта?

— Це перше, що спало на думку, — «Оскар і Рожева Пані», історія про останні дні життя онкохворої дитини. Але розуміючи, що авторські права пана Шмітта дуже дорогі, і до нього важко пробитися, я шукала аналоги. Проте нічого не знайшла. Тому ми зважилися стукати до пана Шмітта і завдяки багатьом людям утілили мрію.

— Від задуму до вистави минуло три роки…

— Через події в Україні ми відкладали постановку, але минулого року я зрозуміла, що війна може тривати довго, а діти що­дня йдуть із життя, не маючи можливості достойно покинути цей світ. Щороку помирають 17,5-18 тис. таких малюків, паліативної допомоги потребують 70 тис. Я вважаю, що навіть 30 — варті того, аби боротися за те, щоб якісно прожити останні дні. Один священик якось мудро сказав: життя — ніби потяг, на який ми всі купили квитки, і всі пасажири, незважаючи на те, скільки зупинок вони проїжджають, мають право на комфортну поїздку. У березні 2015 року фонд «Відродження» погодився фінансувати проект, і ми почали роботу.

Провокація для чиновників

— Пані Ірмо, зазвичай «Оскара…» ставлять як моновиставу чи виставу з дорослими, а Ви пішли іншим шляхом…

— Це була моя ідея, аби у виставі грали діти. Я хотіла, щоб це була документальна історія, де на ваших очах 10-літній хлопчик проживає свої останні 12 днів, і помирає. Це провокативно й цинічно, але зроблено навмисно, аби пробитися крізь панцир чиновників, від яких залежить вирішення проблеми паліативної допомоги дітям. Маленьких акторів ми залучили з театральної студії мого рідного Івано-Франків­ська. Вони цілий серпень по 10 годин на день репетирували, пожертвували заради цього проекту своїми канікулами, а виконавці головної ролі — ще й волоссям.

— Батьки не були проти?

— Так, дехто боявся, що дитина притягне на себе хворобу. А я вважаю: навпаки, коли людина долучилася до цієї корис­ної справи, вона отримає Божу благодать.

Не треба чекати

— Чому «Оскара…» поставлено в Івано-Франківську?

— Режисера Ростислава Держипільського я знаю не тільки тому, що родом із Франківська. Його вистави мають розголос в Україні й світі. Він — мій однокурсник і кум. І ми з ним сповідуємо одну філософію театру: яким він має бути у сучасному світі та з якими месседжами звертатися до глядача. Крім того, Франківщина стала піонером у дитячій паліативній програмі. Це той випадок, коли дотаційна область подає приклад усій країні. Громада міста Надвірна через марафон зібрала кошти й відкрила перший дитячий хоспіс. Люди скинулися, їм для цього непотрібна була влада. Держава — це я, тому не треба чекати, що хтось прийде й зробить.

— А чи є все ж таки зрушення у ставленні держави до паліативної проблеми?

— Так, у нас з’явилися союзники нагорі. Василь Князевич (голова правління Асоціації сприяння паліативній і хоспісній допомозі. — Прим. автора), коли ми отримували нагороду «Благодійник року», сказав: «Ці люди за місяць зробили те, що ми не могли за десятиліття зіштовхнути». І нині багато чого робиться для того, аби на законодавчому рівні надати паліативній медицині статус, який вона має у цивілізованих країнах.

Квитки і пожертви

За 5 місяців арт-проект «Оскар і Рожева Пані» для надання паліативної допомоги зібрав 708 437 грн. — квитки і пожертви у скриньки. Кошти із дніпропетровської  вистави передано запорізькому й харківському дитячим будинкам, в яких опікуються паліативними дітьми, позаяк у нашому місті таких немає.

Наталя Рекуненко,

фото автора

Добавить комментарий