Іван Коваленко: «Стараюся бути відвертим у простому»
До кінця вересня в Будинку мистецтв триватиме виставка «Любіть Україну» дніпровського художника Івана Коваленка, викладача театрально-художнього коледжу. «Вісті» поспілкувалися із маляром.
Назва стара – виставка нова
– Пане Іване, кілька років тому у Художньому музеї вже проводилася Ваша виставка під назвою «Любіть Україну». Зараз експонуються ті ж твори?
– Років п’ять тому, готуючись до свого 60-ліття, я замислився над назвою експозиції, яку збирався показати у кількох містах. Перебирав різні назви, але всі вони здавалися мені місцевими, не всеохоплюючими. І тоді згадав вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну…» і зрозумів, що краще не придумаєш. Бо що можна інше сказати? У 2013 році я показав її в Дніпрі, Києві, Харкові. На теперішній виставці у Будинку мистецтв є кілька робіт з тої експозиції, але більшість творів написані після 2013-го, є навіть пейзажі цього року.
Картинне звучання
– Як Ви охарактеризували б власний стиль письма?
– Натурний живопис, відголоски імпресіоністичного живопису. Я пишу окремим роздільним мазком, не затушовуючи в єдиний тон, а швидко, натхненно кидаючи фарбу на полотно. Інколи вона звисає цілими масами, і це свідчить про те відчуття, яке мною заволоділо, з якою емоцією я працював.
– Як Ви формували власну манеру?
– Почерк художника випрацьовується упродовж багатьох років, як і почерк будь-якої людини. Якщо сказати собі: «Сяду і придумаю щось оригінальне», повірте, нічого не виходить. Утворюється компіляція баченого, висмоктане, духовно мертве. Я намагаюся бути щирим і відвертим у простому, а не складним і незрозумілим у надуманому.
– Ви, як викладач, часто оцінюєте чужі роботи, а свої аналізуєте?
– Якось покійний мистецтвознавець Володимир Кулічихін мені сказав: «Ти став більш вільний в останніх роботах, став більш кольоровим. Це добре». Отже, щось змінюється в моїй творчості, поступово розвиваюся (посміхається).
– А Ви самі цього не помічаєте?
– Я не люблю про себе говорити. Буває, що гортаю свої старі каталоги й думаю: «Це погано, це погано, це не задовольняє…» Інколи виникає відчуття, що я влучив із кольором, тоді кажу: «Так, оце відбулася поезія у фарбах». Просто стараюся робити свою справу, а час мине, й професіонали скажуть, наскільки мої твори щирі й художні. Тому що недостатньо просто зображувати природу. Намалювати дерево чи річку – це не самоціль для художника. Робота повинна бути картинного звучання, тобто створювати уявлення про місцевість.
– Чи важко буває поставити крапку в роботі?
– У мене є такий прийом, можливо, й інші майстри ним користуються: коли робота написана, я її вивішую на видному місці, аби бачити по кілька разів на день. Якщо вона провисіла 3-4 місяці й мені нічого не захотілося виправити чи дописати, тоді відставляю її і кажу: «Все, тут я не знаю, що ще зробити». А трапляється, робота висить 3-4 дні й починає тебе нервувати: значить, треба щось виправляти.
НЕ ВСЕ НА ПРОДАЖ
– Які творчі плани?
– На наступний рік готую чергову велику виставку, яка буде відрізнятися від того, що я показував донині. Мене вже цікавить не тільки пленерний живопис (з натури), а й висловлення думки через знаково-символічну метафорику. Ще у 2012 році я задумав роботу «Затемнення над Україною», довго працював над нею і показав її у лютому 2014-го на київській виставці. Маю ще задуми у такому ж стилі. Щоправда, колега подивився на одну з моїх останніх робіт і сказав: «Дуже добре, але у тебе її ніхто не купить». Але ж не тільки для продажу треба працювати…
НАТАЛЯ РЕКУНЕНКО,
ФОТО АВТОРА
